Чотири роки великої війни кардинально змінили Закарпаття, в першу чергу — в людському вимірі. Серію розвідок на цю тему публікує Varosh.
Непоправна і найболючіша втрата — життя наших військових. Хоча статистика мовчить, Алеї Слави в кожному місті та селищі свідчать про тисячі загиблих краян. Регіон переживає й масову еміграцію. Виїзд близько 300 тисяч місцевих мешканців за кордон став шоком навіть для заробітчанського краю. Це спричинило не лише дефіцит робочих рук, а й болючий розрив родинних зв’язків.
Утім, на заміну тим, хто виїхав, Закарпаття отримало сотні тисяч нових мешканців — жителів з інших регіонів, які опинилися тут через втрату домівок у війні. «Нові закарпатці» принесли із собою капітал, нові ідеї та незвичну для краю урбанізацію. Ужгород та Мукачево перетворюються на мегаполіси з заторами та переповненими школами, тоді як закарпатське село, що завжди було фундаментом регіону, стрімко порожніє. Цей притік людей створив і культурний дисонанс: вперше з часів радянізації на вулицях масово звучить російська мова. Це змушує місцевих замислитися про межі власної ідентичності.
Трансформація торкнулася й економіки та політики. Поява платоспроможних клієнтів дала поштовх будівництву та сервісу, але водночас злетіли ціни на житло, зробивши його недоступним для багатьох. У майбутньому, цей новий активний електорат з інших регіонів неминуче змінить політичну карту Закарпаття, створюючи реальну конкуренцію місцевим елітам та руйнуючи старі патріархальні уклади.
Рахунок загиблих йде на тисячі
— Оскільки говоримо про чотири роки повномасштабної війни, то почну не із здобутків, а з втрат. І тут найбільші, найболючіші на найголовніші наші втрати — це люди, — каже перший заступник голови Закарпатської облради Андрій Шекета. — У першу чергу — це ті, хто загинув на фронті.
При підготовці матеріалу Varosh спробував з’ясувати — скільки закарпатців ми втратили за час повномасштабної війни?
Алеї Слави з іменами хлопців та дівчат, які не повернулися з війни, нині є в кожному закарпатському місті, селищі та селі. Також щодня й щотижня множаться могили Алеях почесних поховань на міських кладовищах та біля церков у селах (тут нема Алей слави, але завжди в закарпатських селах вважалося за честь бути похованим неподалік від стін храму).
Ні в ОВА, ні в ОТЦК та СП — з відомих причин — не називають офіційної цифри загиблих та тих, що вважаються зниклими безвісті. На запит Varosh, в Ужгородській міськраді повідомили, що нині на Пагорбі Слави в Ужгороді поховані 233 військових — з них до лютого 2022 року 15 осіб.
Волонтер Валерій Попович, який займається транспортуванням тіл воїнів «На щиті» із прифронтових територій, створив також власну «Стіну пам’яті», де збирає фото загиблих на війні хлопців та дівчат від громад та міськрад. Станом на жовтень 2025 волонтер на «Стіні пам’яті» вже понад 1500 імен.
Навіть не маючи офіційних цифр від військових та влади, можемо казати, що рахунок загиблих в повномасштабну війну закарпатців йде на тисячі…
Третина закарпатців виїхала за кордон
Якщо говорити про людські втрати за ці чотири роки, то варто згадати й про тих закарпатців, які виїхали з регіону за кордон — тимчасово чи назавжди. У 2024 році під час панельної дискусії на форумі Re: Open Zakarpattia начальник Закарпатської ОВА Мирослав Білецький оприлюднив статистику: близько 300 тисяч місцевих жителів виїхали за кордон з лютого 2022 року.
Водночас він зазначив, що після ухвалення закону про можливість виїзду за кордон чоловіків віком 18–24 роки ця цифра суттєво не збільшилася. Відтак за чотири роки повномасштабної війни можемо говорити, що Закарпаття втратило (хоча, ймовірно, не назавжди) третину своїх мешканців.
— Я була здивована цією цифрою — 300 тисяч закарпатців, які виїхали за кордон. Хоча я щодня бачу рейси автобусів, які раз за разом вивозять людей, — ділиться думкою на цю тему обласна депутатка Ірина Мацепура. — Чому виїжджають? Перша причина — об’єднання сімей. Дружини з дітьми їдуть до чоловіків, які виїхали ще до повномасштабного вторгнення й не повернулися, або ж тікають від мобілізації після 2022. Жінки вивозять неповнолітніх синів. Далі починається кумулятивний ефект: виїжджають люди, які втратили тут роботу через від’їзд попередньої хвилі. Я вже неодноразово писала, скільки тисяч робочих місць ми втратили в деревообробці через непродумані реформи в лісовій сфері. Ці люди не змінили професії — вони змінили місце проживання.
Якось я спілкувалася з одним дослідником, який сказав, що люди мають досить високу опірність до проблем. Я ж бачу це інакше: людина бере закордонний паспорт і їде туди, де цієї опірності не потрібно. Це варто мати на увазі нашим очільникам, які хочуть щось ускладнювати, ламати «через коліно» тощо. Люди голосують ногами.
Андрій Шекета, зі свого боку, наголошує, що існує ще третя категорія втрат серед населення — це люди, які перебували на роботі за кордоном ще до лютого 2022 року і не повернулися додому.
— Навіть ті, хто формально може заїхати й виїхати, не їдуть додому, бо бояться, що не зможуть виїхати знову. Діти не приїжджають на похорони до своїх батьків… Я знаю з десяток таких випадків. Тож маємо говорити про те, що, окрім фізичної присутності, Закарпаття втратило чимало родинних і людських зв’язків, — каже Шекета.
«Нові закарпатці»: ким є для регіону сотні тисяч переселенців?
Якщо говорити про людей і війну — то Закарпаття попри втрати має і здобутки. Офіційно в області зареєстровано як внутрішньопереміщені особи 120 тисяч людей. Неофіційно в різні роки повномасштабної війни говорили в середньому про 300 тисяч переселенців, які живуть на Закарпатті.
— Але чи ми їх здобули? Поки що ні. Вони географічно, фізично є тут, але чи стали вони «новими закарпатцями»? Нема відповіді. Разом із тим, чи змінили ці сотні тисяч людей суспільний ландшафт в області? Очевидно, — вважає Андрій Шекета.
Директорка Інституту демографії та досліджень якості життя імені Михайла Птахи Елла Лібанова на форумі Re: Open Zakarpattia теж застерегла радіти завчасно. Науковиця каже, що вже зараз треба вживати заходів для того, щоб утримати тут людей і бізнес після закінчення війни.
– На Закарпатті доволі високий відсоток людей з числа ВПО. І що важливо: приїхали діти, молоді люди. Для Закарпаття це позитив. Але питання: вони тут залишаться? Чи достатньо вони вкорінилися? Більшості з них дорого орендувати житло, не всі можуть знайти гідну роботу, тому люди за першої ж можливості будуть повертатися на малу батьківщину. А закарпатці після відкриття кордонів не поїдуть в Європу? Особливо це стосується молодих людей. У них психологія зовсім інша, ніж у старшого покоління. Вони житимуть там, де їм комфортно. Тому попереду нас чекають великі міграційні процеси.
«Міста ростуть, а села зникають»
Волонтерка й бізнесвумен з Нижнього Селища Інна Пригара, зі свого боку, зазначає, що притік переселенців на Закарпаття — безперечно один із головних здобутків цих чотирьох років. Ідеться не лише про людський капітал, а й про притік нових ідей.
— Утім, цей процес відчувається нерівномірно по всьому Закарпатті. Він майже не відчутний у селах, адже вимушені переселенці неохоче їдуть сюди, обирають, найперше, міста. Тож на Закарпатті зросла частка міського населення в регіоні, де до повномасштабної війни переважало сільське. Це створює додаткові проблеми, навіть на тому рівні, що переповнені школи й садочки, затори на вулицях, проблеми з паркуванням, — каже Інна Пригара.
Говорячи про місцевих жителів, Інна наголошує: повномасштабна війна дала нагоду розкритися людям, які цінують і люблять свою країну.
— На Закарпатті нарешті з’явилося відчуття власної спільноти — виразно проукраїнської та патріотичної. Якщо раніше ми часто чули закиди, що Закарпаття — це «не зовсім Україна», то зараз ніхто не може таке сказати. Ще один плюс у людському вимірі — ці події зняли із закарпатців усі можливі й неможливі маски, і тепер ми знаємо, хто з нами на одному боці.
Криза робочих рук й клієнти з великими грошима
Людський вимір здобутків та втрат за період повномасштабної війни на Закарпатті — це також робоча сила. Проблеми з кадрами в регіоні були завжди, відтік майже третини місцевого населення значно посилив ці тенденції. Разом із тим, намагання у 2024 році ДП «Ламелла» на Тячівщині заповнити пусті виробничі лінії бангладешцями закінчився скандалом. Поміж тим, підприємиця Інна Пригара відзначає, що Закарпаття все рівно прийде до «імпорту» робочої сили з третіх країн.
Зі свого боку, Андрій Шекета відзначає, що внутрішні переселенці на Закарпатті — це також нова робоча сила.
Утім, маємо зауважити, що за офіційними даними лише третина серед офіційно зареєстрованих ВПО на Закарпатті влаштовується тут на роботу. Переважна більшість переселенців — це пенсіонери, матері з дітьми, які не працюють.
— Але третина — це краще, ніж нічого, в області, де критична нестача робочої сили, — відзначає Шекета.
Інший момент, наголошує він, велика кількість людей з інших регіонів приїхали сюди із великими грішми — і це дало відчутний поштовх окремим галузям.
— В першу чергу будівництву, потім — сфері послуг (від перукарень до автосервісу). Це плюс, бо ростуть місцеві ринки, які отримали клієнтів із більшою платоспроможністю. Утім одночасно й проблема — бо це спричинило ріст цін. Найбільш відчутно це на вторинному ринку житла (коли йдеться про винайм житла чи приміщень під бізнес) й частина місцевого населення цим не задоволена. Але такі реалії, — зазначає він.
Велика кількість російської мови — вперше з часів радянізації
Однозначно негативний момент, який відзначають наші спікери, — це зростання присутності російської мови на вулицях закарпатських міст.
— Часто гуляю з дітьми в парку, — каже Шекета, — і вражає те, що дуже велика кількість молодих сімей спілкується російською зі своїми дітьми. Це не вкладається в моїй голові. Розумію, коли старшим людям, які звикли так говорити, важко перевчитись. Але не розумію, навіщо нині молодим людям вчити своїх дітей російської. В мене виникає питання — у якій країні ви бачите майбутнє своїх дітей?
Водночас, зазначає Шекета, тішить велика кількість закладів, які зайняли принципову позицію щодо української мови — від дитячих садків до ресторацій.
— Я схильний думати, що Закарпаття вже колись змогло «перемолоти» спроби русифікації з приходом радянської влади наприкінці 40-х років минулого століття, хоча тоді державна політика була зовсім іншою. Утім, край тоді не зросійщився й не втратив самоідентифікації. Сподіваюся, що зараз цього також не станеться, — каже Шекета.
В Ірини Мацепури — дещо інша позиція.
— Я уважно стежу за нашим мовним середовищем. Свого часу працювала практично в усіх регіонах України — від Сумщини до Криму — і завжди дуже уважно слухала аргументацію людей щодо мови. Бачила, як друге покоління переселенців до Криму вже спілкувалося російською. Бачила сумчан, які говорять російською, але рівень їхнього патріотизму був незрівнянно вищим, ніж у деяких західних областях. Чула й тезу, що мова — це «просто мова», як-от іспанська, якою розмовляє мільярд людей із різними політичними поглядами.
Я не маю якогось універсального мовного рецепту. Але внутрішньо мені дуже відчувається, що перехід на українську мову в часи війни з росією є тим мінімальним кроком, який здатен зробити будь-який громадянин України, аби виставити свій особистий кордон. І те, що цього вперто й демонстративно не роблять, а російську мову й надалі чути на всіх вулицях, наштовхує на різні думки. Зокрема залишається відкритим питання, прибічниками якої сторони в цій війні є ці люди.
Переселенці кардинально змінять місцеву закарпатську політику
Змінена структура населення через війну призведе до кардинальних змін й у політичній ситуації на Закарпатті, розмірковує Андрій Шекета.
— Зараз ми отримали виклики, яких досі не мали ніколи. Разом з внутрішніми переселенцями ми отримали кількасот тисяч виборців, з якими тут досі ніхто не працював і, скажімо чесно, працювати не вміє. А вони можуть — і будуть — впливати на процеси. Це незнайомий закарпатським політикам електорат — у них свої уявлення про «хороших-поганих хлопців», й про те, яким має бути керівник.
Якщо після запуску політичного процесу з ними будуть працювати лідери — це готова політична сила: у них є спільні соціальні проблеми, прагнення тощо. Тож вони матимуть політичний вплив як виборці на Закарпатті.
Наприклад, в Перечині представники релокованого бізнесу матимуть представництво в міськраді, їх точно буде багато.
Однозначно, що представники вимушених переселенців в місцевому політикумі складатимуть місцевим олігархам значну конкуренцію. Це точно змінить політичну карту Закарпаття, звичну нам досі.
Життя в паралельних реальностях
Добре підсумувати розвідку про втрати й здобутки за чотири роки війни думками Інни Пригари.
— У мене постійне відчуття, що ми ніби живемо в багатьох реальностях одночасно — між волонтерством та бізнесом, між громадською активністю та спробами зберегти «зозульки», між списками потреб, запитами від військових та рахунками за комуналку… Між людьми, яких треба поселити в прихисток і спілкуванням із контролюючими органами. Згрубша — між постійним емоційним вигоранням та намаганням триматися, як та шафка зі світлини з багатоповерхівкою після влучання російської ракети… Наше життя нині — це дуже багато паралельних реальностей, в яких доводиться жити одночасно. Сьогодні я ховаю друзів, а завтра маю святкувати 90 років своєї бабусі, яку дуже люблю і радію, що вона дожила до цього віку. Але водночас — дуже важко радіти цьому, коли навколо стільки втрат…
Авторка: Тетяна Когутич