Війна на порозі

Війна по-закарпатськи – це коли дівчинка зомліває у фойє будинку культури, де відспівують її 19-річного однокласника, який прибув у рідне Берегово в закритій труні й став першим офіційним загиблим у цьому, як казали на тоді, «збройному протистоянні», а направду таки війні…

«Війна по-закарпатськи» – я дуже не хотіла так писати, й сформулювала лише раз, у той страшний понеділок, коли ледь не все Берегово прийшло прощатися із хлопчиком, а на панахиді його дідо крізь сльози нарікав: ну як так, це ж НЕ НАША війна…

Війна по-закарпатськи – це коли офіційно першим вона забрала етнічного угорця. І коли вона, ця війна, вже перестала бути чимось таким, що закарпатці бачать з екранів моніторів, що «десь там, далеко, і сюди не докотиться». Тоді, у слізний день для Берегова, я ще не вживала слово «війна», тим паче не хотіла застосовувати його поруч із словом «Закарпаття», але вона таки прийшла нам на поріг, і навіть заглянула через нього… Війна.

Ужгород це відчув 21 червня. Здавалося, що місто ніби посипане попелом й як ковпаком укрите гнітючою, страшною тишею. У новітні часи не було такого, аби центром міста несли труни із синами, загиблими у війні на своїй землі. Після цього дня ми ніколи не будемо такими, як досі. Не ховаючись плакали сильні дорослі чоловіки. І ці сльози змінили і людей, і місто. Як і революція, війна видобуває з людей головне – хороші стають ще кращими. Люди показують дива згуртованості і готовності до вчинків. Що ж до поганих… Найгірше, що підлота активно маскується під правдивих, але час усе розставить на місце, й не у них справа. А у тому, що це — таки війна.

Війна по-закарпатськи — це коли матері і дружини військових, й не мобілізованих і добровольців, а контрактників, прикордонників, пікетують частини і з погрозами «не пустити на Схід, лягти під автобуси». А в той же час журналістки та їхні друзі перевантажують сотні кілограмів допомоги воякам на Схід і волонтерять у супермаркетах. Війна по-закарпатськи – це коли старші люди у тих таки супермаркетах ледь не силою втискають у руки волонтерам гроші, не зважаючи на їхнє «ні, не гроші, ось перелік – купіть самі», зі словами «ми вам віримо». Війна по-закарпатськи – це коли місцевий люд, девізом життя якого було хрестоматійне «моя хата скраю», як мурахи тягнуть по консерві, по копійці. Це коли село, скинувшись, купує своєму бійцю бронежилет. Це коли в аптеках скінчаються кровоспинні джгути, бо всі скупили для відправки на Схід, а через митницю уперше проходить благородна, а не зискова контрабанда – ліки і засоби захисту. Це коли одна енергійна жінка-ужгородка робить для закарпатських вояків на Сході, та що – для української армії! — більше, ніж вся закарпатська ОДА включно із «тематичними» управліннями і «губернатором» (Так, Галина Ярцева, я про тебе! А всіх людей доброї волі запрошую на сторінку помічників).

А також — це коли новоявлений і ще не зіпсутий системою чиновник вголос висловлює і жаль і надію водночас, мовляв – от зараз хлопці на Сході, але коли приїдуть, вони з «ними» по-справжньому поговорять, і має на увазі під «ними» міліцію, ДАІ, які дещо, скажімо так, знову «страх утратили».

І, звісно, це — коли ті самі «хлопці, які зараз на Сході», оповідаючи телефоном про військові, так, військові!, будні, хриплуватим голосом кажуть, що насправді наших загиблих (себто тих, хто з українського боку) – не менше півтисячі в той час, коли офіційно повідомлялося лише про півтора сотні загиблих. І як багато гіркоти у тих, що звучать через понад тисячу кілометрів в поганій якості зв’язку, словах «руки опускаються, від того,. що така безпорадна армія і продажна міліція», як багато втіхи у інших, які говорить вже за кілька днів «а вояки справляються», і як багато — у короткій фразі «наші всі повернулися»…

…Війна – це не лише те, що ми вже всі знаємо, з чого складається пакет першої необхідності для солдата, розбираємося в класах бронежилетів та розуміємо, який важливий препарат celox. Війна — це водночас це й те, як ми звикаємо до поганих новин. Що, уміючи оплакувати одну смерть, призвичаюємося рахувати їх і більшими числами…

…Матір солдата, який є кращим другом одного з наших загиблих, переповідає слова сина: перед тією атакою говорили про те, як було б чудово, повернувшись додому, вибратися на пікнік – десь на Перечинщині… Але «війна по-закарпатськи» — це й коли є люди, що телефонують батькам одного з «тих самих хлопців» із завідомо неправдивою звісткою про його смерть. На щастя, з ним був телефонний зв’язок…

…Війна – таки на порозі. Обома ногами на рідній землі, вона вже на порозі рідної хати. І заплющувати на це очі – щонайменше слабкодухість. Є часи, коли важливі, здавалося б, речі, бліднуть перед НАЙВАЖЛИВІШИМИ. А це – перемога.

…Ніколи б не подумала, що цього побажаю. Бо люблю людей, кожного вважаю справжнім всесвітом і понад усе шаную життя. Але тепер справді мрію про те, аби війна відкотилася від нашого порогу і прийшла на поріг до ворога – того, хто й випустив зло із мішка, й повернулася, у тому числі, цинковими гробами у Москву. Бо прощення – немає. Я хочу не миру. А — перемоги. І, так, уперше в житті – і помсти. За заподіяне зло, за біль, за те, що змусили відчувати лють від несправедливості, за скручену, мов їжак, колючим клубочком всередині тривогу за кожного з наших, які зараз там. І — за хлопчиків, чиї смерті примусили Закарпаття зрозуміти слово «війна», відчувши його серцем.