Дати не рибу, не вудку, а умови для винайдення більш ефективного способу риболовлі

Статистичні дані свідчать, що негативне ставлення до незалежності нашої держави, яке проявляється у різних формах, росте у порівнянні зі станом на 1991 роком, коли більше ніж 90% населення республіки проголосувало за незалежність.
     Напевно, тоді люди були впевнені що в незалежній державі їхнє життя покращиться, але, очевидно, питання суверенітету само по собі, демократичні свободи і права людини стояли для людей на другому плані. Тепер же великий прошарок населення розчарувався у незалежності саме тому, що держава не могла забезпечити йому пристойного існування. Міркування ніби логічні, та чи пристойне існування забезпечується лише державою? Події останнього двадцятиліття показують, що значна частина народу навчилася вирішувати власні  проблеми різними способами, не знайшовши допомоги від держави, що автоматично знижує в очах людей значення власної державності. В таких умовах виникає питання, чи потрібна народу незалежна держава взагалі, а якщо потрібна, то чому.
     Здається, чіткої відповіді на це питання нема. Якщо через пошукові системи спробувати знайти в Інтернеті тексти, в яких би зустрічалися такі словосполучення: "держава потрібна народу", "народ потребує державу", "державна незалежність потрібна", "народу потрібна незалежна держава", то виявиться, що на кожний такий запит можна отримати ту саму відповідь: «Не знайдено жодного документу». А на інші варіанти цих запитів можна знайти здебільшого фрази, далекі від відповіді на питання, яке нас цікавить:  «Як можна забезпечити майбутнє дітей без незалежної держави?» — «Яка збірна Каталонії без незалежної держави?» — «Народу потрібна держава, а не її залишки!»
     І лишень у приватних розмовах можна почути щось на зразок того, що незалежність забезпечує свободу організації життя людей на власний розсуд відповідно до національних особливостей, або ще щось подібне, але більш туманне.
      Прийнявши до уваги таку невизначеність, можна припустити, що відповідь на поставлене питання криється  в закономірності розвитку людства, яку можна характеризувати в загальних рисах як прогрес при самореалізації різних народів. Що ж лежить в основі прогресу, що є його двигуном достеменно досі не з’ясовано. Якщо відкинути жартівливі і алегоричні визначення двигуна прогресу, то усіх їх можна згрубша розділити на дві групи. Одна група формулювань кладе в основу  прогресу різні форми боротьби за краще існування, а  друга — жадобу інтелектуального і морального вдосконалення людини. Ці групи формулювань доволі різняться одна від одної, але спільним знаменником у них є те, що вони передбачають наявність певного душевного стану людини, який можна охарактеризувати як творча активність або як активна життєва позиція. Власне кажучи,  існує і таке формулювання: «Творча діяльність лежить в основі прогресу матеріального і духовного виробництва».
     Винаходи  способів добування вогню, лука та колеса, приручення диких тварин і виникнення землеробства, вдосконалення знарядь  праці, технологій, зброї та військової тактики, засобів пересування і передачі інформації, тобто багато чого корисного було би неможливим без творчої активності, принаймі, окремих людей. І можна також припускати, що ті народи були найбільш успішними у своєму розвитку, які мали подібних людей більше, ніж інші. І, власне, колективному розумові треба завдячувати також винахід такої форми існування суспільства як держава, якою забезпечується найбільш повна реалізація творчого потенціалу народу. За такої аксіоми недалеко до висновку, що питання творчої активності окремого народу є важливішим, ніж наявність державності; тобто в ширшому розумінні державність є похідною від якості масової свідомості кожного народу та його найбільш активних представників. Інакше кажучи, побудова держави не є самоціллю, але тільки необхідним засобом для реалізації творчого потенціалу народу.
      Підходячи з такими міркуваннями до історії українського народу, можна зробити невтішні висновки, якщо вважати відсутність власної державності наслідком низької творчої активності українців. Однак становлення власної держави кожного народу в історичній перспективі залежить від багатьох інших чинників, тому не будемо заглиблюватися в це питання, оскільки нас цікавить прохолодне ставлення значної частини населення України до її суверенітету і державної незалежності в теперішнім часі. Таке ставлення тільки підтверджує думку, що у масовій свідомості наявність власної державності не стоїть на чільному місці, а, з другого боку, характеризує також і стан тої масової свідомості. А переламати масову свідомість у короткому часі неможливо, на неї можна тільки вважати.
      Вище  було зазначено, що значна частина населення України навчилася вирішувати свої проблеми різними способами без допомоги держави. Серед цих способів можна знайти такі, що підлягають дії карного кодексу, і такі невинні як втеча від держави за кордон. І практично нема серед тих способів таких, які би можна було характеризувати творчим підходом у намаганнях досягти успіху у житті. Наші нувориші завдячують зростанню своїх прибутків не збільшенням продуктивності праці, ефективності виробництва, вдосконаленням технологічних процесів чи модернізацією обладнання на своїх, куплених за безцінь підприємствах. Ми любимо говорити про якусь особливу працелюбність українців, але за продуктивністю праці Україна стоїть десь на останніх місцях у світі. Відсутність творчої думки характерна — у малому і середньому бізнесі не помітно пошуків чогось принципово нового, що могло би бути цікавим і знаходити збут не тільки в країні, а і за її межами. Традиційні товари, традиційні форми обслуговування вповні відповідають традиційній формі мислення без нових ідей, хіба би інколи запозичених десь за кордоном. В країні не чути про нові винаходи чи застосування нових ноу-хау, а якщо вони і є, то залишаються невідомими, бо творчі люди не заохочуються, не популяризуються у суспільстві, увага якого спрямована у зовсім інший бік.
     Нема  жодного сумніву, що українці як народ  мають певний творчий потенціал, величину якого не можна оцінити, поки він не є реалізованим, оскільки не тільки творча активність народу впливає  на здобуття державної незалежності, але і сама держава активізує творчу активність народу. Більше того, колоніальне або нехай навіть напівколоніальне існування в складі чужої держави пригнічує, притискає творчу активність поневоленого народу і вона не зростає автоматично при здобутті державної незалежності. Зміни в етнопсихології, ментальності, душевному стані людей проходять дуже повільно з огляду на встановлені віками традиції і загальну консервативність, яка властива поневоленим народам.
     Виходячи з того всього, державній владі треба в першу чергу усвідомити необхідність гальванізування загальмованої активності громадян. Говорячи алегорично, народу треба дати не рибу і навіть не вудку для ловлі риби, а створити йому умови для винаходу ще більш ефективного способу риболовлі. На чолі держави має стояти справжня національна еліта, стурбована долею нашого народу, тобто та, яка  дивиться у майбутнє, а не в минуле, яке занадто хвилює деяких наших патріотів. Треба зрозуміти, що коли українці проявлять свої таланти у різних галузях суспільного життя, аж тоді і прийде гордість за свою націю, свою державу, а слова «суверенітет» і «незалежність» отримають свою істинну вартість.