Давно ми не говорили про Мукачево… Місто, яке дехто називає своєрідною «точкою відліку» головних політичних подій в Україні (маємо на увазі вибори міського голови у 2004-му, коли протистояння влади й опозиції переростало навіть у збройні конфлікти), згодом не раз нагадувало про себе подіями, що резонували не лише в регіональному просторі… Щоправда, крайня у цьому списку подія сягнула рівня міжнародного. Ідеться, звичайно, про рішення Мукачівського виконкому щодо заміни статуї Турула на Малий герб України із наступним моторним знищенням «небезпечного» птаха. Операція, зауважимо, була проведена блискавично, без як-то кажуть, оголошення війни, чи то пак – часу на розмірковування і просторікування.
Відгуків, міркувань, претензій, осанн з цього приводу вже пролунало чимало і, насмілимося висловити таке передбачення, не бракуватиме і далі. Доповнюємо мапу точок зору, роздумів, поглядів… Наш співрозмовник – кандидат фізико-математичних наук, директор Українсько-угорського навчально-наукового інституту Олександр Оттович Шпеник. Опускаємо іміджеві питання, кому цікаво – усе ще актуально: http://uzhgorod.in/oleksandr-shpenyk-zarysovky-do-portretu-v-emotsiyah/
– Пане Олександре, чому і для чого це було зроблено саме зараз?
– Ви знаєте, це – ті питання, які цікавлять мене найменше! Важливий факт… Він стався!
– Але ж, погодьтеся, блискавичність і брутальність цієї операції викликають питання…
– Не в мене! Не важливо, як і коли «пиляли». Це зроблено!
– Тобто змінити ситуацію неможливо? Чи можливо? І хто це повинен робити?
– А той, хто це зробив, нехай і змінює… Для мене особисто, ця акція – характеристика людей, які приймали таке рішення: їх рівня культури, освіченості, європейськості, якщо хочете.
– Тобто, ідеться про політичні амбіції?
– Аж ніяк! Політичні амбіції, через політичні дії мають чітку мету: завоювати голоси, бути обраними тощо. Тут – про те, що я сказав: рівень виховання, культури, інтелекту. Давайте поговоримо про такі моменти. Кажуть про те, що знищили символ угорської, мало не державності…
– До слова, зображення турула присутнє на державних символах Угорщини?
– Ні! Я хочу звернути увагу ось на який момент: турул – це карпатський орел. Це – не птах Угорщини. А його зображення – нерозривно пов’язане з історією Закарпаття, а значить – з історією України. Не буду вдаватися в екскурси, про це нехай говорять історики. Тому для мене, як корінного закарпатця, цей акт – намагання знищити частину історії рідного краю. Угорці мали і матимуть свого турула – у Тотобаньо. А наш край, а значить – і нашу країну позбавляють частини історії. Принаймні, намагаються це зробити.
– Намагання переписати історію?
– Якщо хочете, так. До слова, практика не нова. Цим, приміром, дуже активно займалися радянські історіографи. Далі… Якщо ми чуємо про прагнення знищити символ «імперських амбіцій» Угорщини (зауважу, Угорщина ніколи не була імперією), то логічно, мабуть, подумати про Мукачівський замок чи, скажімо, мерію! Що ж до сусідських амбіцій зауважу, Іштван Грежо з цього приводу сказав, що під час фінансування ремонту покрівлі обласної дитячої лікарні сумнівів з приводу намірів угорської сторони у мукачівців не виникало. Тому логіки у ланцюжку подій не бачу не тільки я.
– Чи буде ця історія мати продовження, на Вашу думку? І кому взагалі це вигідно?
– Почну з другого: ця ситуація – однозначно НЕ на користь Україні! Сусідів не обирають і провокувати агресію на Заході, ведучи бій на Сході, не надто розумно. Що ж до продовження – так, продовження у тривалій перспективі буде. І її наслідки будуть не лише репутаційні. Уявіть, що цю інформацію дізнаються в Угорщині, де зараз вимушено перебуває більше півмільйона наших співвітчизників. Як ви вважаєте, що відчуватимуть угорці?
– Так кому ж це вигідно?
– Підтримка напруги у стосунках з Угорщиною – точно не в національних інтересах України! Такі конфлікти завжди вигідні третій стороні. У якої, у першу чергу, є потужний ресурс. У тому числі – медійний. Подивіться, яку суттєву роль зараз відіграють, хоча б, соціальні мережі! Вони, фактично, взяли на себе роль формування суспільної думки. Якщо ж ви проаналізуєте, тут працює ціла система ботів, інформаційних технологій. Це – теж гроші…
– Щодо інформації… Ви, без сумніву, знайомі з інформаційним полем і в сусідній країні, і в нас. Наскільки правдива та картина, яка подається там?
– Назву угорське видання Індекс – одне із найбільш популярних. Його повідомлення щодо подій в Україні, практично миттєво співпадають із основними меседжами, що їх поширюють українські ЗМІ. Що ж до інформації, яку подають про Угорщину в Україні… Скажіть будь ласка, ви помітили сплеск уваги до інформації про відкриття залізничного терміналу в угорському Фейнєшлітке? Я бачив початок спорудження. Скажу вам – видовище вражає! Завдяки терміналу буде відкритий найшвидший і найефективніший шлях для українського зерна з м. Феньешлітке до портів північної Адріатики, і таким чином можна буде гарантувати безпеку продовольчих поставок навіть у віддалені куточки світу.
– Ця тенденція, як ми з вами зауважували кілька років тому, була визначена вже тоді…
– Не зовсім погоджуюся. Так, вона була визначена вже тоді Але зараз ситуація змінюється. Якщо в центральних медіа зберігається агресія, то на регіональному рівні все помітно змінюється – там, де бачать конкретну підтримку Угорщини. Миколаїв, Івано-Франківщина, Київщина – ті регіони, в яких ми побували, поступово і помітно змінюють риторику.
– Ви вважаєте, зв’язки на регіональному рівні чи, так би мовити, їх «градус» залежить і від конкретних осіб?
– Безумовно! І від конкретних осіб, і від конкретних дій. Власне, ці зв’язки – на рівні регіонів докорінно відрізняються від напруги – на рівні міждержавному. Так є…
– Зараз маємо великий демографічний зсув. Чи дійсно така велика кількість етнічних угорців виїхала з регіону?
– Так. Це почалося не цього року… Ми дійсно спостерігаємо суттєве зменшення, скажімо, кількості учнів у школах, значна частина інтелігенції: лікарів, учителів – покинула чи покидає країну. І це – дійсно проблема! Натомість, чимало людей, не за своєї волі, на жаль, переїхало сюди…
– Це відчувається?
– Звичайно! Ну, а як може бути інакше? Адже на Закарпатті, якщо не помиляюся, близько 600 тисяч вимушених переселенців в області. Це – велика кількість. Це і не добре, і не погано – так є, це – нинішня даність. Звичайно, люди не хочуть чи бояться, коли стикаються з іншими звичками, звичаями, традиціями… Але – це нормальне явище у сучасному світі. Звичайно, не нормальна причина, за якої це стається! Але це треба прийняти і шукати позитив у знайомстві з новим, знаходити можливість перетворювати це на позитив.
– Чи відобразилася міграція на ситуації в навчальному закладі, очолюваному вами? Новий набір, приміром, відбувся в очікуваних масштабах?
– Так, із цим – усе гаразд! Ми, звичайно, хвилювалися через цілком зрозумілі причини…
– Як я розумію, у тому числі – і через людей, які жили в гуртожитках…
– Звичайно, і через це. Станом на 1 вересня в університетських гуртожитках жило більше 600 вимушених переселенців. Тому слід було подумати, як бути зі студентами з інших міст. Ця проблема вирішується. Найбільше турбує, звичайно, сам навчальний процес, який раз у раз переривається тривогами… Як у всіх освітян, мабуть. Але треба працювати і жити далі! Що і робимо…
