Не всі нацменшини однакові, як і погляди на них у суспільстві: хтось, на жаль, ставиться із пригніченням, а інші, навпаки, співпрацюють з представниками інших спільнот. Ситуація з останніми подібна до життя наших реципієнтів – Марії Сароз-Гомокі та Федора Сароз. Вони – пенсіонери-фермери із Неветленфолу, які є вихідцями із угорських сімей.
Пані Моріка народилася у, як ще тоді називали, Дяково, Виноградівський район, 1954 року. Згадує історію місця для появи на світ немовлят: «Був пологовий будинок, там, де зараз магазин. Згодом будівлю перенесли туди, де амбулаторія. Тепер там римо-католицький будинок для священника. Не було як добиратися до Виноградова, тому в нашому населеному пункті відкрили пологовий будинок. Була всього одна акушерка, але їй легко давалося впоратися із потоком мам».
Федір Павлович народився у 1949 році, теж у Дяково. Розповідає про тодішнє місто: «Населення було значно меншим. Потім добудували 3 вулиці. Раніше за моїм будинком не було жодної домівки – край міста, це лише тепер змінилося».
Також чоловік згадує про часи до незалежності: «В Радянському Союзі хлопців забирали в Донбас для робіт у шахтах. Коли я народився, забрали брата, там він і залишився. Колись і до нього в гості навідувався».
Сім’я Сароз згадує шкільні роки. Пані Марія зазначає: «Була восьмирічна угорська школа. Нас вчили російської мови та літератури. Проте директор школи дуже слабко знав російську. Згадую, як сварив нас такою ламаною мовою. Після школи поїхала до Львова, в училище. У 1971 році не було середнього навчального закладу, тому й поїхала туди. Угорською освіту досягнути було неможливим тоді.
Над нами в жодному випадку не сміялися, не було пригнічень. У нас була група з Донецької області. Лише двоє нас було із подругою угорок. Нас почали навчати, а ми нічого не розуміли: телеграфний, поштовий зв’язок… На жаль, не пам’ятаю імені викладачки, але вона завжди нас хвалила. Ставила у приклад те, що ми наполегливо працюємо. Шкода, вчили, але не розуміли цілком. Проте були й випадки, коли почули рідну мову на станції, де угорськомовні возили черешні на продаж. Тепло так тоді стало на душі».
Федір Павлович поділився наступним: «Хотів після школи вступати до Берегова в училище механізації. Мені було всього 15, тому не взяли. Поїхав у Ростов-на-Дону на заробітки з бригадою. Згадую, як повертався, до брата в Донецьк, і далі додому, потім у Ворохту, до сестри. Її оперували, а я ночував у кочегара».
На питання «Що наштовхнуло вас на думку стати фермером?» Пан Федір відповідає наступним чином: «Я був першим, хто взяв землю в оренду. Почалося зі ста гектарів. За часи незалежності взяв уже і комбайн від колгоспу. Потім взяли цю ферму в оренду. Не було прибутку. Потім нам дали корову, бджіл. На жаль, безуспішно. Ще тоді не знали, як цим усім займатися. А потім вийшов на пенсію за віком (60 років) і тепер займаюся для себе».
Пані Марія зазначає, що за незалежності життя не змінилося кардинально. Все відбувалося поступово. Єдине, що ставало відчутним, то перехід від «все спільне» до «окреме».
Подружжя із гумором реагує на слова, чи ображаються вони на сучасні назви угорськомовного населення, адже цілком адекватно сприймають, до прикладу, «венгри».
Чи були неприємні ситуації, де були розбіжності між ставленням до українців та до угорців? «Коли було розкуркулення, тоді й були негативні враження, але це стосувалося швидше наших батьків. Ніколи проблем із українцями у нас не було. Майже весь колектив був корінним населенням України, але ми розуміли один одного. Навіть у шлюб вступали з будь-ким і не було засуджень від батьків», – відповідають за бесідою.
Подружжя Сароз розповідає із усмішкою на обличчі про те, як їм із українською мовою. (Зазначимо, що в Неветленфолі переважно розмовляють угорською, а друга мова – російська). «Звісно, навіть російською говоримо погано: закінчення, наголоси, роди неправильні. Із перекладом проблеми. Одного разу на курорті потрібно було зробити замовлення на наступний день. І, виходить, що ми замість кефіру попросили молоко, яке поклали спати☺. Електролампочку позначаємо як «груші електричні»☺. Звісно, складно, але не є незвичним».
На щастя, у подружжя нема ніяких труднощів зі стереотипами. Представники угорської нацспільноти – Марія та Федір Сароз на пенсії вільно займаються улюбленою справою. Бажаємо їм міцного здоров’я та наснаги працювати!
Ірина Неменуща