90 років художник Володимир Микита відзначив у музеї

2 лютого в Закарпатському художньому музеї в Ужгороді урочисто відкрили персональну виставку робіт народного художника України, академіка, Шевченківського лауреата Володимира Микити. Привід – 1 лютого митцю виповнилося 90 років. Експозицію формував сам, навіть допомагав розвішувати картини.

На відкриття потрапити могли не усі бажаючі. Все відбувалося з дотриманням карантинних вимог: списки запрошених (25 чоловік) формувала Закарпатська організація НСХУ, на вході в музей на вас чекав температурний скринінг, а стільці для запрошених в головному виставковому залі розташували з дотриманням дистанції.

Серед гостей – перші особи області й міста, депутати, представники дипломатичних установ, журналісти, кілька колег –художники, колекціонери, рідні ювіляра – доньки Олена та Анна, внука Наталка, яка, як і тітка Олена, приїхали на подію із Києва.

Урочистості почалися із вітального виступу Заслуженого академічного Закарпатського народного хору. Виконали й композицію, яку спеціально до ювілею митця написали Василь Гайдук та Юрій Шип «По натурі й духу наш». Про це сказала художня керівниця хору Наталія Петій –Потапчук.

Опісля перейшли до вітань. Зокрема, нагрудний знак “За розвиток Закарпаття” Володимиру Микиті вручили голова ОДА Анатолій Полосков та перший заступник голови облради Андрій Шекета, орден св. рівноапостольних Кирила й Мефодія III ступеня презентува Апостольський адміністратор Мукачівської греко-католицької єпархії владика Ніл (Лущак). Прибуло й мистецьких нагород. Президент Національної академії мистецтв України Андрій Чебикін сказав, що довго думали, щоб вручити Васильовичу, адже він лауреат майже всіх премій. Тому привіз зі столиці високу нагороду – Орден мистецтв Національної академії мистецтв України. Володимир Микита став перший його володарем серед закарпатських митців. Відзнаку “Почесний доктор Закарпатської академії мистецтв” і мантію подарував ректор ЗАМу Іван Небесник. Свого часу ювіляр тут навчався (тоді це було Ужгородське художнє училище), а згодом тут й викладав. Оскільки голова НСХУ Володимир Чепелик не зміг бути присутнім на відкритті, то передав в Ужгород вітальну адресу та подарунок (полотна, фарби –пензлі), які імениннику вручив голова ЗО НСХУ Борис Кузьма.

Наостанок офіціозу вийшов сам ювіляр. «Всі ті нагороди, що маю – не тільки моя заслуга, але й Бога. Усе є зо мнов й дає мені сили мальовати. Бо жию я доти, доки малюю», – сказав Володимир Васильович. Згадав і вчителів, зокрема, Адальберта Ерделі, який, каже, називав його сином, Федора Манайла та інших. Подякував всім за те, що прийшли, й запросив подивитися виставку.

Щодо представлених робіт, то в основновній залі – реалістичні роботи раннього періоду, де зображений сільський побут, традиції («За щастя онука» (1972), «Ягнятко» (1969), фігурує й тема екології («Повінь» (2001), є портрети – в центрі – Федір Манайло (1976), художника Ернеста Контратовича (1976), письменника Івана Чендея (1979), «Старий рибалка» (1965). В інших трьох залах – картини, намальовані впродовж кількох останніх років. Це вже інший Микита: тут переважно абстрактні роботи («Бузьок», «Карантин», «Метелики» (2020). На полотнах й квіти, які садить біля будинку донька Оніка. Однак не точні копії, бере, як каже, тільки фрагменти й компонує («Куток відпочинку», «Гортензія» (2020). Вже згаданий гість із Києва, академік Андрій Чебикін не приховує: «Абстрактні роботи Володимира Васильовича радують. Ви подивіться, яка тут тонка гра фарбами й фактурами».

До речі, вже у приватній розмові із нами Володимир Микита відзначає, що минулий карантинний рік був дуже продуктивним, бо, каже, він був «отлучений од життя типирішнього, то занимаюся мистецтвом, бо сама велика радість – приобщитися до мальованя». «Я вам дашто повім. Думаю собі: див’ядисят років – то багато. Але уявіть собі, што я в цілому жию й зараз у процесі такої роботи, што щи далеко не досяг. Є охота нове шукати, пробувати. Й думок на зразок «Господи, та тобі див’ядисят, та сядь собі вже, заспокойся» ниє. Я мушу тримати себе в режимі, бо нись – завтра дозволю собі поспати довше, то потім привикну й стану лінюхом (сміється – Авт.). Тому система дня у мене чітка й серйозна», – резюмує.

Оксана Штефаньо

Фото автора.