Біда України

У чому біда України? Якщо коротко – у мавпуванні. Але на побутовому рівні це нормально і не приносить  біди. Модна музика або модна зачіска  ще ніколи нікого не зробили нещасним, хоча колись, будуючи світле майбутнє, боролися і з тим.Щоправда, найбільший успіх у житті все-таки мають ті, хто шукає власних шляхів. Але це справа особиста.
А от, коли мавпувати когось починають керівники держави, то це вже відгукується на усіх і при тому не на добре. Ось це ми і маємо зараз з нашим політичним керівництвом. У принципі це можна пояснити. Не мавши державності, ми усі підсвідомо думаємо, що треба брати приклад з більш успішних народів. Але у такому мавпування доходило до смішного. Пригадую собі дебати у Верховній Раді перших років незалежності, коли обговорювалися форми державного існування. Один кричить з трибуни, що от у Франції зроблено так, а інший заперечує, думаючи, що своїм багатознанням він демонструє великий розум: а у Венесуелі зовсім інакше (не ручаюсь за точність прикладу, але було щось подібне).
      Напевно так би було і в першому англійському парламенті, якби тодішнім його депутатам можна було брати з когось приклад. Але досвіду парламентаризму в 1265 році ще не було, тому рицарі і городяни, скликані до парламенту, мусили покладатися тільки на свій розум. Правда вони вже мали «Велику хартію вольностей», але ж і наші депутати мали «Декларацію незалежності», але чомусь  не розвивали її, а взялися студіювати конституції інших країн, складені в інших умовах, в інший час і для інших народів. І не було чути у Раді жодного голосу приблизно у такому дусі: «Шановні друзі, наш історичний досвід, наш національний менталітет підказує, ..» Що саме підказували досвід і менталітет не суть важливо, депутати могли помилятися, але важливою би була спроба покладатися на власний розум, на власні умови існування і на змінені обставини.
      Далі  пішло ще гірше. Є у Європі соціалістичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні, християнсько-демократичні та інші –ичні партії – і нам таких треба. Отож почали множитися такі партії у різних модифікаціях.
Між тим, на Заході усі ці партії у їхньому сучасному стані – це лишень дань традиції. Вони виникли тоді, коли люди ще вірили у якісь багатообіцяючі ідеї, а тепер працюють просто як налагоджений механізм, сповідуючи певні принципи тактики і стратегії політичної боротьби, дещо відмінні від принципів своїх конкурентів. Створюючи одну за одною партії в Україні, їх ініціатори про це не думали, а були переконані апріорі, що якась ідея захопить людей за живе і вони масово підтримають нове гасло у свому стремлінні до нового «світлого майбутнього» . Але нарід, навчений власним досвідом, зайняв дуже обережну позицію і більшість цих політичних новотворів без його підтримки виявилися  яловими.
      Не  так було з Партією Регіонів. Точно не знаю, чи вони свідомо використали певний досвід КПРС, чи відчули політичний момент інтуїтивно, але точно ця партія виросла у потужну політичну силу не на ідеології, бо жодну ідеологію вона не сповідує. Сповідує вона лишень ленінський принцип демократичного централізму з єдиною метою – перебрати владу на себе. Зовсім по-ленінськи. І не дивно, що як і більшовикам, так і регіоналам це вдалося. Навряд чи цей принцип ефективний завжди, але в пострадянських умовах він спрацював і буде ефективним, поки не зміняться умови, тобто масова свідомість.
      Політичний  успіх регіоналів гальванізував  різнокольорову опозицію. Але на відміну  від супротивників опозиція не сповідує не тільки жодної ідеології, але і  ефективних організаційних принципів.
Уся тактика (про стратегію делікатно промовчимо) будується на поточний момент у розрахунку на існуючий розклад політичних сил та їх ситуативний союз з тою самою метою – добратися до влади. Зовсім по-наполеонівськи – ув’язатися у битву, а там буде видно. Але для такого принципу комусь треба було мати голову Наполеона і, правда, потреба у такій людині відчувається навіть серед опозиціонерів.
Однак, в решті-решт і Наполеон програв, а його переможець Велінгтон при цій оказії сказав, демонструючи гідну похвали скромність: «Битва при Ватерлоо була виграна на спортивних майданчиках Ітона». Тут треба розуміти, що остаточну перемогу здобувають не честолюбці, які прагнуть слави чи грошей, а люди командної спортивної боротьби, які самостверджують себе і свій нарід.
Таким чином ми приходимо до висновку, що позитивний досвід використовувати таки треба, але копіювати треба не зовнішні ознаки, а суть самого явища. Це вже вимагає не тільки наявності спортивного духу, але і творчого підходу до справи. Знову ж таки згадується битва при Ватерлоо. Наполеон програв її тому, що його маршал Груші замість проявити ініціативу, сліпо виконував наказ імператора.