Зима існує!

Лишень  трошки більше двохсот кілометрів –  й інший світ. І винна в цім лише погода. Міжгірщина, Подобовець, і ці неймовірні ялинки. Нарешті ти віриш, що рясні сніги й морози твого дитинства тобі все ж не наснилися, зима — все ж існує.
Ялини, сосни, смереки – вкотре зауважуєш, що красивіших дерев, певно, не буває, особливо зважаючи на снігову оздобу. Вкотре дякуєш долі, що живеш саме в Закарпатті й із приємністю помічаєш, що телефон остаточно сів – ти забула зарядити його в машині, і… зараз сама собі за це кажеш "спасибі".

Яскраві лижники в ранніх сутінках, гаряче вино з корицею, потічок між забіленими зимою каменями, тепла кімната  в котеджі, що пахне деревом, кухня  турбази, що пахне димом… Твій улюблений  ландшафт – простір у схилах, мила Міжгірщина, і смереки, смереки, смереки, а головне – сніг. Сніг. Такий вже, виявилося, незвичний, що відчуття ходіння ним – ніби нові (ех, ці чоботи!..).
18 хвилин  крісельним підйомником на Високий  Верх і – як контрольний в голову: вологий закарпатський клімат, вітри й мороз натворили див і дерева – ілюстрація з казки "Морозко", чи то радше "Снігова королева". Кількасантиметровий шар льоду нахилив гілки, і це інший вимір краси природи. Вона тобі вголос нагадує, що існують снігові кучугури, бурульки і врешті – пухкий сніг, в котрому можна валятися. Шепоче у вухо: "міста нема, справ – нема!", та бавиться з тобою, пускаючи бісики поодиноким сонячними променями на сліпучо-білій безкраїй поверхні, а відтак огортаючи хмарою, котра розроджується дечим, що провокує визначення з російської – "метель". Дозволяєш себе переконати ("міста нема, справ – нема!") та все ж тікаєш (від все сильнішого холодного вітру, що січе лице крижаною крупкою) тою ж таки кріселкою, з якої внизу, змерзла, потрапляєш в міцні руки працівника турбази і йдеш, звісно, по гаряче вино.

Відтак  – Шипот. Завжди прекрасний і, безумовно, розкішний в оздобі із зупиненої  морозом води. Твій Шипот. Місце сили (лицем – до нього, очі – вгору, долоні до неба, і – без коментарів, ти – знаєш).

…Дорогою звідти не оминаєте можливості прокататися на санях (на санях, а не на возі – це ж зима!). Й хронічно, здається, п’яний верховинець ледь не скидає тебе в гірський потік – чомусь туди попрямували коні, запряжені в сани. Твоя довіра бодай розумним тваринам не надто виправдалася, але лежиш по вуха в снігу і регочеш – так само, як кільканадцять років тому, впавши з санчат в пору, коли і в Ужгороді ще бувала зима…
Запах натопленої дровами кімнати з морозу. Запах  гірського морозного повітря, коли виходиш з котеджу… І єдине, чого досі не розумієш – чого після справжньої лазні на дровах і з віниками ви не пірнали в сніг…

…З власником турбази домовляєшся про те, який саме номер візьмеш, коли повернешся, а з його товаришем ("Алло, цілком серйозно – найкращий інструктор по обидва боки Карпат!") — що таки спробуєш дозволити йому поставити себе на лижі після майже 20-річної перерви, хоч і підозрюєш, що з твоїм характером ця авантюра має всі шанси завершитись в травматології…

Прощаєтеся ледь не з поцілунками, відтак беретеся за непростий процес вибирання автом із турбази: буксування, вищання коліс, істеричні нотки в голосі мотору, відтак – усе ж запах паленої гуми, штовхання й урочисте "поїхали!" — на другій, "в натяжечку" — і вкотре висновок, що ланцюги для коліс все ж треба тримати в машині… Сніг закінчився щойно за Воловцем й, споглядаючи вогні автівок на зустрічній і звичну сірість пейзажу, обіцяєш придбати собі якнайкращі зимові гірські черевики, а тим часом вдома нова шуба сумно висить у шафі (ну справді ж – куди? — згадується про лижі на асфальті). Наперекір молі, сподіваюся, ненадовго: адже, попри постійну ужгородську сіру відлигу, ти вже напевне знаєш — зима існує! І, причарована снігом (і, звісно, цими смереками!)оптимістично висновуєш: значить, вона добереться і до мого міста…

Фото Сергія Гудака