Зізнаємося відверто – про візит Гези Хоссу-Легоцького в Ужгород ми дізналися від одного з героїв наших попередніх програм, Йосифа Горвата. Саме завдяки йому ми маємо честь представити вам ексклюзивне інтерв’ю віртуоза-скрипаля та онука легендарного корифея закарпатської скрипки Дюли Легоцького – Гези Хоссу, яке він дав програмі «Романо Лав» (Ромське слово) телеканалу «21 Ungvar».
– Чи знав ти, що твій дід та родина походить з Ужгорода?
– Мені це було відомо. Але я не мав багато інформації. Я просто знав, що з цього міста мій батько переїхав до Кошіце. Йому тоді було 14 років. Але згодом я дізнавався усе більше і більше. Завдяки вашому фільму, я дізнався значно більше.
– Як ти розпочав займатись музикою?
– Ну, в першу чергу, це – сімейна традиція з обох сторін моєї родини. Обоє батьків – з музикальних сімей. Як Вам відомо, мій батько і мій дід були скрипалями. Батько моєї мами теж був чудовим скрипалем. Таке часто буває у ромських традиціях. Ніхто не примушував мене до музики. Для мене це було природньо і було очевидним, що я теж буду грати. Коли мені було два роки, то я брав довгу дерев’яну ложку і робив вигляд, що граю. Навколо мене просто були завжди чудові музиканти.
– Які були твої перші кроки до визнання як відомого музиканта?
– «Відомий» – це поняття відносне. Я був дитиною-вундеркіндом. У чотири роки я вже серйозно почав займатися скрипкою. Дорослі зрозуміли, що я знаю на той момент більше, ніж слід. Нам сказали , що з такими дітьми можуть займатися або у Відні , або Нью Йорку. Отже, ми переїхали із Швейцарії до Відня. Таким чином я потрапив до Віденської академії. З того часу я був достатньо відомий. Я був постійно на телебаченні. У сім років я представляв Австрію на міжнародних конкурсах. З того часу все вже відбувалося дуже швидко. Ось так. Усе інше – вже історія.
– Що для тебе скрипка?
– Що це значить?… Для мене – це моє життя. Це – власне, сама музика, а не тільки скрипка. Скрипка лише виражає музику, а музика – мистецтво. Думаю, що для мене вона уособлює любов. Особисто для мене.
– Твій дід був засновником оркестру «Угорські мелодії» Закарпатської обласної філармонії, чи відчуваєш ти у цій залі щось особливе?
– Власне, так. Коли я зайшов у цю будівлю, де грав мій дід, – так. Я відчув. Я вважаю, що музика залишається у приміщенні, де її грали. Це можна дійсно відчути. Це – гарне відчуття.
– Чи зможемо побачити колись тебе на цій сцені з концертом, присвяченим твоєму дідові?
– Однозначно, так. Я би дуже хотів це зробити. Думаю, що наступного року це стане можливим. Я це зроблю!
Дюла Легоцький, дід
– Лише скажи – ми допоможемо в організації.
– Ми це зробимо, обов’язково!
– Яким бачиш ти майбутнє для ромських дітей?
– Так. Це для мене – один із головних проектів, щоб підтримувати юних або дорослих ромських музикантів. Був заснований рома-сінті оркестр. Я був художнім директором цього оркестру. Це спочатку не був навіть оркестр. Це були просто роми з усього світу: Сербії, Німеччини, Франції… – це дійсно гарна ідея, хоч і маленька. Через Косово я вирішив це розвивати. Спочатку не було людей, які б нас підтримували. У 2009 році я приїхав до Франкфурта, це був мій перший проект і у політичному сенсі. Мене просили підтримувати ромських музикантів. Це було досить важко на той час, бо я не дуже цікавлюсь політикою. Загалом я намагаюсь уникати політики, якщо це можливо. Я думаю, що зараз знову на часі зробити щось таке. Однозначно!
– Як ти себе ідентифікуєш? Ром або….
– Однозначно я – не швейцарець. Я – народжений у Швейцарії, і я – громадянин цієї країни. Я також громадянин США, але ніколи не відчував себе дуже американцем. Я однозначно відчуваю себе ромом і також євреєм, бо у мене є і єврейська родина. Я називаю себе єврейським ромом.
– Чи доводилось тобі стикатись з дискримінацією?
– Особисто у мене ніколи не було з цим проблем… Дискримінація? Ні, ніколи. Хоча одного разу, коли я брав участь у фільмі «Червона скрипка», моя мама не хотіла , щоб я до цього долучався… Але я там був, і хтось сказав, що у мені – ромська кров, і я не повинен бути у голлівудському фільмі. Це була велика дурість! Я був вже дуже відомою дитиною і вже представляв Австрію. Це була навіть не дискримінація. Це був расизм. Я навіть не розумів це тоді. Мені було десять років. У років 15 я знову повернувся до ромської музики, і тоді вже почав усе більше розуміти, що таке, власне, ромська культура і яка вона – гарна і різноманітна у різних країнах. Потім я заснував свою групу «П’ять дияволів», яка була дуже успішною. Я почав шукати інформацію про ромську культуру. Я отримував її і від своєї родини у Будапешті, а пізніше – в Ужгороді, у Словаччині…
Геза Хоссу-Легоцький, онук
– Усюди…
– Не усюди, але в основному – у Словаччині, в Угорщині…
– Яка різниця між ромською музикою і не ромською – «гаджо музикою»?
– Я, насправді, не цілком розумію, що люди мають на увазі під поняттям «музика гаджа». Я, насправді, не думаю, що є саме ромська музика, бо роми прийшли з Індії і вони адаптували фольклорну музику інших народів. Наприклад: в Іспанії вони грали фольклорну музику фламенко, в Угорщині – чардаш, у Словаччині у той час теж…Що таке музика гаджо…це роми так називають музику інших. Отже, я не можу назвати класичну музику музикою гаджо, бо ті , хто грав її, не були «гаджами». Вони були геніями.
Усе залежить від того, де ви виросли, які ваші традиції. Ужгород був угорським містом, і тому тут традиційної піснею є «Галгатоу», але якщо ви поїдете до Росії, то ромська музика – це «Очі Чорні» і «Дві гітари». Це – вже зовсім інша музика. Але де б не були роми, вони впливали на мистецтво і на музику. І я думаю, що вони і далі мають так робити!
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.