У суспільній свідомості існують стереотипи, які приписують кожному етносу певні характеристики, вади. Чи не найбільше їх, прикрих, стосується мого народу!
Багато легенд, стереотипів та міфів «ходять» про ромів. Найпоширеніші – роми не працюють чи не мають бажання працювати. Нав’язується думка, що роми, у переважній більшості, злочинці, а їхні родини багатодітними. Є поширення думок про те, що роми не мають своєї мови, або культурних надбань. Ще кажуть що Роми – атеїсти та люди, які нічого не роблять для загального суспільного блага. Ці уявлення не пов’язанні з нашим особистим досвідом, але формують ставлення до людини. Насправді, у більшості своїй, усі ці стереотипи хибні. Частину з них руйнує відома багатьом ужгородцям жінка. Знайомтеся, Олена Горняк…
– Я – християнка. Віруюча людина, читаю Біблію. Молюся, ходжу до церкви Бог спонукав мене, аби підтримати людей морально, якось підбадьорити… Просто приємне та добре слово сказати людям… Тому що Біблія каже, задоволення – віддавати, а не брати. Я хочу віддавати! Віддавати любов, радість, мир людям, щоб вони, бодай ненадовго, просто відчули себе потрібними і щасливими.
Ось уже кілька років, день-у-день вона стоїть на Пішохідному мості в Ужгороді, збираючи кошти на годування нужденних…
– У 2013 році ми поїхали до пасторської школи, бо відчули – це наше покликання! Знаєте, на одне із занять прийшла жінка, яка розповідала, як вони годують бомжів, як служать таким людям… Це була обідня пора, на той час усі присутні (а їх було людей 150) дуже втомилися: я дивлюся – одні засинають, інші неуважно слухають. Втомилися просто… А я її слухаю і ридаю просто! Вона розповідає, а я сиджу, плачу, плачу і плачу. Я тоді зрозуміла … Біблія говорить слово сіється, і воно там росте в серці і ми ж не знаємо, коли проросте, але воно проростає і дає плоди! Згодом ми з чоловіком сиділи на кухні – він читав Біблію, а я писала контрольну.
Ми повернулись одне до одного і сказали, якщо б у нас були гроші, ми б годували людей! Перші 4 роки нам церква допомагала годувати людей, наша організація, свої гроші вкладали в це годування. Ось так от і почали!
Перше годування ми розпочинали на базарі «Білочка», через 3 місяці – «Новий район», ще через 3 місяці – «Ріо ринок», «П’яний базар» (ми його називаємо “тверезий”). Знаєте, ми взагалі хотіли годувати безхатніх, але дивимося – прийшли і бабусі, і дідусі. Не тільки безхатьки приходять, а й люди, у яких є оселі. Страшні люди, яким не вистачає на життя, або які не можуть стояти біля плити!
На початках ми готували 30 порцій, зараз в тиждень 250-280 порцій…
У її особистому житті – усе гаразд… Люблячий чоловік-однодумець, заміжня донька – студентка відділення журналістики, син – першокурсник філологічного факультету, прийомна донька, нині – киянка.
– Я сама з Росії, родом з Москви. Мій тато там служив. Познайомився з мамою, покохав її одружився, а згодом привіз її сюди, в Ужгород. Мій тато за національністю ром. Я пам’ятаю, коли в Москві я приходила на базар, знаєте, там були цигани в таких красивих спідницях. Мене так тягнуло до них, думала: ось вони мене помітять, подивляться на мене. Я була маленькою дівчинкою і по мені не було помітно, що в мені тече ромська кров. Але вона там є, звичайно. В мені і ромська, і російська кров. Я – з Росії, жила там до 15 років. Але я люблю Україну! Тут Бог мені дав чоловіка, дітей.
Я була дитиною з неблагополучної сім’ї – мама моя була алкозалежною людиною. У мене було дуже важке дитинство. Ми і голодували … коли треба було щось одягнути в школу на свято, то в нас не було речей. Не доїдали ми багато… Я пам’ятаю, завжди хотіла солодкого, цього не вистачало. Бабуся не могла собі дозволити, купити солодке. Вона працювала прибиральницею на ринку її зарплата була 90 рублів. Мріяла я про солодке…
Можливо, саме тому – у пам’ять про ту любов до недосяжних солодощів, Олена кожному, хто долучається до підтримки нужденних, дає із вдячністю маленьку цукерку, із побажанням добра…
– Встаємо, щоб включити велику каструлю з водою, о 5 годині. Аби вона закипіла, треба години 2. Найскладніша робота – підготовка, засмаження: треба порізати цибулю (це ж не одна-дві цибулини – півтора кілограма, моркви 2-3 кілограми. Найважчий процес – це ввечері, а вранці я справляюся…
Ще не було такого, щоб Бог нам не допоміг виїхати на годування. Завжди! Навіть, знаєте, 5 років тому померла наша мама, ми її поховали у вівторок, а в середу вже годували людей!
Сказати, що було завжди легко не можна, важко теж не можна. Життя – це така штука, вона нелегка. Для того що б годувати цих людей… знаєте, ми ж не просто їх годуємо. Ми допомагаємо цим людям вирішувати їх якісь питання. Усі їхні долі, життя проходять через наше серце і через нашу душу…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.