Віктор Балога: «Чотири кроки для подолання кризи у відносинах з Угорщиною»

На Закарпатті є дуже бородатий, але досі популярний анекдот, який яскраво ілюструє цей регіон. У 97-річного діда із закарпатського села запитали:

– Няньку, у скількох країнах ви були за своє життя?

– У 6-х!

– Ого! Ви так багато подорожували?

– Ні, я все життя нікуди зі свого села не виїжджав. Але жив і в Австро-Угорщині, і в Чехословаччині, і в Карпатській Україні, і в Угорщині, і в Радянському Союзі, і тепер у незалежній Україні.

Дійсно, протягом ХХ століття Закарпаття було в складі кількох держав, і, на щастя, серйозних конфліктів у цьому регіоні практично не було. На етнічному ґрунті – жодного.

Це унікальний досвід, і це стало можливим, бо закарпатці завжди поважали один одного, а також закони і правила країни, у якій жили. У тому числі – вчили і спілкувалися мовою цих країн.

Закарпатські українці чудово розмовляють угорською, словацькою і навіть російською, яку вчили в Радянському Союзі. Закарпатські словаки, угорці, а також німці-шваби, євреї та інші нацменшини – відповідно українською, угорською, російською та іншими мовами.

На жаль, цей досвід ми починаємо втрачати, і нинішня суперечка з Угорщиною – цьому підтвердження. Це почалося ще з 90-х років, коли та ж угорська нацменшина спершу взялася вчити українську мову, але тоді закрилася в собі та почала консервуватися в так звані анклави. І винні в цьому як Київ, так і Будапешт.

Будапешт почав агресивно просувати всілякі ідеї автономій – мовної, територіальної.

Київ останні 10 років, і навіть більше – взагалі не займається як Закарпаттям, так і нацменшинами. Тобто не виконує свої функції, як це повинна робити держава, зокрема, не забезпечив у регіоні вивчення державної мови.

Хитка стабільність, яка зараз зберігається в регіоні в розпал конфлікту між Києвом і Будапештом, – це виключна заслуга місцевих закарпатців, і угорців, і українців, і словаків, які досі роблять усе, що в їхніх силах, аби зберегти спокій. У тому числі, вчать та викладають державну мову, хоча умов для цього Київ не забезпечив.

На жаль, саме закарпатці в нинішньому конфлікті між Києвом і Будапештом якраз опинилися в найгіршому становищі, з них намагаються зробити крайніх, вішають тавро сепаратистів і контрабандистів.

Хоча всі мають визнати, що в момент нашої найбільшої слабкості, у 2014 році, угорська меншина на Закарпатті не збирала мітинги і не скандувала "Орбан, прійді!".

Угорці разом з українцями захищають на Сході нашу державу і віддають за неї свої життя. Тобто, навіть маючи паспорт Угорщини, вони асоціюють себе зі своєю державою – з Україною.

Закарпаття, звичайно, має багато своїх проблем, але спочатку Київ та Будапешт мають розібратися в себе та між собою. У Порошенка та Орбана повинні переглянути свою нинішню політику щодо, відповідно, Угорщини та України.

Так, як Будапешт діє щодо України сьогодні, він діяв і у відносинах зі Словаччиною 10 років тому, періодично з Румунією та навіть Сербією. І що б там не казали в Будапешті, але у всіх цих протистояннях Угорщина та угорські нацменшини програвали.

Угорці Румунії ніяк не доб’ються територіальної автономії, яку мали за радянських часів. У Словаччині заборонено подвійне громадянство, а угорська мова не має ніяких преференцій навіть у місцях компактного проживання угорців, а їх у Словаччині – півмільйона, у той час як в Україні – близько 100 тисяч.

До того, ж екс-президент Угорщини Ласло Шойом ніколи не забуде, як у 2009 році його не впустили до Словаччини. Угорці Сербії пам’ятають, що не так давно була скасована автономія Воєводини.

І в нинішній ситуації з Україною, попри важелі впливу Будапешта через НАТО та ЄС, Угорщина та угорська нацменшина можуть програти і втратити усе, що досі гарантовано українським законодавством.

Тому загострювати конфлікт не на руку самій Угорщині. Хоч зараз ми і слабкі через ситуацію з Кримом і Донбасом, але, нагнітаючи погані настрої, Будапешт може добитися зворотного ефекту.

Разом з тим і дії Києва важко назвати адекватними. Звичайно, можна вкидати списки людей з угорськими паспортами та відкривати справи про державну зраду, але при цьому залишати на посаді губернатора, який віддав під "угорську квоту" третину державних посад у Закарпатті.

Влада з одного боку воює з простими угорцями, але продовжує співпрацю з угорськими політичними рухами, які відстоюють невідомо чиї інтереси – угорської меншини чи угорської влади.

Це не державна політика. Це маніпуляції та гра на публіку, а також карти в руки Будапешту, який продовжує розповідати про утиски закарпатських угорців.

Тому Києву потрібно зробити інші кроки. Їх чимало, і вони непрості, але почати варто, на мою думку, з такого.

Перше: у діалозі з Будапештом Києву треба чітко зафіксувати, що ні про які територіальні автономії для будь-якої з нацменшин Закарпаття чи загалом по країні не може бути й мови.

Є децентралізація, і цим шляхом рухаємося. Усі попередні обіцянки українських політиків на цю тему – це "флірт", про них варто нарешті забути.

Водночас, і це другий крок, Києву треба відновити Притисянський виборчий округ, який дасть можливість угорській нацменшині обирати з-поміж своїх кандидатів свого депутата до парламенту.

Цей виборчий округ існував до 2002 року і був одним із гарантій політичної стабільності як на Закарпатті, так і у відносинах Києва і Будапешта. Один мандат у парламенті від угорської нацменшини – це межа можливого компромісу, коли йдеться про відновлення нормальних стосунків із сусідом.

Третій крок – Києву варто переглянути свою політику щодо громадянства осіб країн-членів НАТО та ЄС. Це мають бути концептуально інші рішення, ніж ті, які пропонував президент у своїх двох законопроектах про громадянство.

Громадянство – це не тільки угорське питання, а й питання двох значно серйозніших тем:

1) фактичної реінтеграції всіх нацменшин, які вже отримали паспорти європейських країн, у правове поле України;

2) прибрати подвійні стандарти, коли політики та посадовці, у тому числі найвищого рівня, навіть не приховують, що в них є по 2, 3 паспорти, а лякають звичайних людей, які взяли угорський чи румунський паспорт, щоб поїхати на заробітки в ЄС.

Четвертий крок. Частина угорців Закарпаття, які отримали подвійне громадянство, все ж таки покидають Україну, залишаючи свої оселі порожніми. Сьогодні це тисячі квадратних метрів житла, які їхні власники не можуть продати.

Разом з тим, треба визнати, що українці, наприклад, у Береговому, почуваються меншістю. Бо в місті є потужні центри угорської освіти і науки, культури, у які Будапешт інвестує мільйони євро. Але там немає української альтернативи.

У той же час в Україні є виші, які евакуювали з зони конфлікту, театри, сотні тисяч переселенців. Ці люди шукають своє місце в нових реаліях, вони хочуть бути потрібними суспільству, а не ходити з протягнутою рукою.

Якби держава викупила порожнє житло угорців, які емігрували, і запропонувала його переселенцям, аргументуючи, що Закарпаття – це не діра з контрабандистами, як говорять деякі урядовці, а курортний край, з м’яким кліматом, мінеральними водами, термальними джерелами, багатою культурою і місцевими традиціями – то впевнений, що охочих було б вдосталь.

А якщо під це збудувати нові корпуси для вишів, мистецькі центри, майданчики для проведення форумів, то ніхто більше не називав би Берегове угорським анклавом.

Впевнений, що угорська меншина позитивно сприйме таку ініціативу. Бо це краще, ніж розміщення нової військової частини, а від пожвавлення в місті виграє і бізнес, і бюджет, і кожен житель Берегового, незалежно від того – він вирощує виноград чи працює в невеличкій кав’ярні.

Це ті кроки, які, з одного боку, захищають наш національний інтерес, з іншого – не завдають шкоди національним меншинам. Це складніше, ніж ставити штампи, але перспективніше для всіх.