Останнім часом Закарпаття – на слуху. Кожен, кому не лінь, шукає на багатонаціональному острівці України угорський, словацький, румунський, а якщо точніше, – проросійський слід. І що цікаво, самі закарпатці цей слід «видом не видывали, слыхом не слыхивали». Однак, якщо говорять, то шукаємо…
І іноді знаходимо, ні, не слід і не тут, а тінь іншого життя, в іншому місці, донедавна такому улюбленому, одному з найбільш комфортних для проживання міст України, де України куди менше, ніж в нашому з вами інтернаціональному колориті.
«Ну шо вам рассказать за… Мариуполь…» – такий парафраз відомої колись пісеньки на південно-український лад змусить спочатку посміхнутися, а потім – замислитися. І правда, що може розповісти про місто свого щасливого дитинства і безтурботних шкільних років людина, яка побувала в ньому сьогодні?
Це – розповідь-враження, що не претендує на всебічність, скоріше, роздуми на рівні індивідуального відчуття сьогоднішнього дня цього приморського міста, недовге перебування в якому залишило неоднозначні почуття у його колишньої мешканки.
Спочатку невеличкий екскурс колись курортним, а нині прифронтовим містом – в радянські часи названим на честь одного з партійних вождів (Жданова), якому згодом було повернуте старе і гарніше ім’я – Маріуполь.
З вікон поїзда, що в’їжджає в місто, першими помічаєш труби і будівлі одного з найбільших діючих підприємств України – металургійного комбінату імені Ілліча (в народі просто «Ілліча»). До квітня 2016 року комбінат носив це ім’я на честь Леніна, але в квітні 2016 року трактування назви змінено відповідно до закону про декомунізацію. Аби особливо не морочитися, заводу присвоїли ім’я іншого Ілліча – радянського вченого-металурга Зота Ілліча Некрасова. Інший маріупольський комбінат-гігант – «Азовсталь», є ще кілька дрібніших підприємств, які через втрату ринків виживають з великими труднощами.
Маріуполь поділений на декілька районів з офіційними назвами, але жителі, як і раніше, ділять місто на «Центр», «Правий берег», «Лівий берег» і Порт.
У центрі сьогодні мало що може зацікавити туристів. Головний сквер і площа біля драмтеатру перериті дощенту: йде капітальна реконструкція. Закінчитися вона має, кажуть, до святкування 240-річчя міста, яке планується на вересень.
Сумне видовище являє собою і будівля міськради. У травні 2014 року під час масових зіткнень в Маріуполі проросійськими активістами були захоплені міська рада та міське УМВС. Пізніше будівлі були підпалені, в результаті чого будівля міськради вигоріла частково, а міського УМВС – повністю. На цих фото добре видно, що відбувалося в той час у місті. Слід звернути особливу увагу на співвідношення кількості тих, хто прагне в «денере», і українських активістів.
УМВС сьогодні переселилося в новий будинок, а ремонт будівлі міськради досі не закінчений.
З інших районів міста найбільш популярним залишається порт – головним чином, через море і пляжі, розташовані уздовж нього. Азовське море завжди приваблювало відпочивальників своєю напівпрісною теплою водою і мілководністю. Тут просто роздолля для дітей, тому на маріупольських пляжах завжди ніде було яблуку впасти. Особливо багато відпочивальників приїжджало з Росії.
Сьогодні на добре знайомому пляжі людей небагато, а тому місця достатньо, та й вода чистіша.
Тим паче, що знаменитий Маріупольський судноремонтний завод працює на набагато менших оборотах, а, значить, і викидів в воду не так багато, як бувало.
А взагалі, місто живе своїм звичайним життям. Жваво бігають знайомі до болю маршрутки, грюкають по дорогах старенькі тролейбуси, киплять звичайні людські пристрасті на ринках, в магазинах, кафе, забігайлівках… До речі, попри близькість фронту, на вулицях не видно військових патрулів, та й людей у формі взагалі.
Годують маріупольців великий центральний ринок та безліч маленьких базарчиків, які інколи розташовані просто під вікнами багатоповерхівок. А також супермаркети. Поряд із відомими марками супермаркетів на кшталт «Сільпо», «АТБ» або «Велика кишеня» покупців обслуговують і такі, як «Біла ворона», «Брусничка» і «Щирий кум». Останній донедавна був «Обжорою», але, мабуть, власники, може, не без впливу покупців, угледіли в такій назві певний негатив і поміняли його на більш нейтральну. Утім, ціни в цих та інших магазинах, як і обслуговування, мало відрізняються один від одного.
В одвічній боротьбі за клієнта перебувають ресторани, бари, чарочні, пивні. Тут іноді до реклами свого товару підходять творчо, змушуючи перехожого зупинитися і прочитати черговий витвір «високого стилю», зацікавитися та зайти у пошуках сенсу життя…
Культурне життя в Маріуполі, як зазвичай влітку, не відрізняється особливою активністю. Але нам вдалося побувати на вечорі пам’яті Володимира Висоцького, який відбувся 25 липня, біля пам’ятника великому барду. Пам’ятник встановлено в 2003 році перед рестораном “Місце зустрічі” в центрі міста. Висоцький зображений в образі слідчого Гліба Жеглова з відомого фільму «Місце зустрічі змінити не можна».
З того часу щороку цього дня перед пам’ятником проходить дійство за принципом «Вільний мікрофон», під час якого кожен бажаючий може заспівати пісню або прочитати вірш Висоцького. Цього разу твори улюбленого співака і композитора, а також свої власні, написані спеціально до цього дня, виконували відомі маріупольські барди.
Підбиваючи підсумки невеликого екскурсу сьогоднішнім Маріуполем, слід розповісти і про людей, що населяють це місто, а конкретніше, про їхні настрої. За особистими спостереженнями, загальний настрій більшої частини маріупольців сьогодні можна охарактеризувати як настороженно-неприязний. Старші за віком продовжують вважати себе радянськими людьми, молодь – внаслідок бізнесових і міцних родинних зв’язків – орієнтована на Росію. Україну як свою Батьківщину сприймає нечисленний прошарок населення.
До всього, що відбувається нині в нашій країні, і до влади зокрема ставлення вкрай критичне, тим паче, що політики нагорі регулярно підкидають приводи для невдоволення і неприйняття. Наприклад, липневі затримки пенсій викликали бурю обурення, яке вихлюпувалося всюди, де тільки збиралося більше двох літніх осіб.
Ми можемо скільки завгодно – як мантру – повторювати, що «Маріуполь – це Україна» і розміщувати ці слова на величезних банерах. На жаль, патріотичнішими від цього маріупольці не стануть. Тут потрібна дуже мудра і виважена позиція, передусім влади, ну і, можливо, авторитетних людей з бізнесового, спортивного, культурного і будь-якого іншого середовища.
А поки що спілкування проукраїнськи налаштованого громадянина з середньостатистичним маріупольців перетворюється на полеміку сліпого з глухим. Основні аргументи прихильника «русскаго міра» в цій суперечці такі: Янукович дебіл, довів ситуацію до такого стану; російські військові не воюють на Сході України (справа ІХТАМНЕТу живе і перемагає!); Боїнг 777 збили українські військові з Миколаєва (Запоріжжя, Херсона …); не нав’язуйте нам українську мову; нам потрібна автономія (спецстатус, вільна зона), тут ніколи не було України… Ну і далі в такому ж дусі. Після цього зникає будь-яке бажання ще раз повертатися до цього міста. Принаймні – поки що.
І останній штрих. За весь час перебування в Маріуполі не вдалося ЖОДНОГО РАЗУ почути українську мову…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.