Нещодавно під час лісового прес –туру, яке організувало Закарпатське управління лісомисливського господарства, дорогою на гору Кук (1361 м), на яку піднімалися із села Суха, що на Іршавщині, на ГАЗ -66, завітали до вівчарів у саллаш (так тут називають «загороду» й місце дислокації вівчаря).
Це урочище Кичера, яке орієнтовно знаходиться на висоті 1100 -1200 м н.р.м. Так от перед нами заїхав джип на словацьких номерах. Чоловік приїхав купувати сир. Вівці й кози були в загороді, поруч біля лісу всяке начиння, курінь, на палицях висить будз, підвішений не у марлевій тканині, а у…будівельних мішках білого кольору. Один будз тут важить 9 кг й коштує 720 гр (80 грн за кг) (на фестах бачили й за 150). У пет-пляшках з-під «мінералки» – дзер (рідина жовтуватого кольору, яка залишається після варіння сиру). Добра для шлунку, ще доливають худобі в їжу.
Тут газдує всього один вівчар Дмитро Білей із Сухої, який і розповів, що в отарі всього 250 овець та кіз. Із них – 120 його, решта – людей із його села та сусіднього с. Бронька. А колись по полонині було 15 саллашів й кілька тисяч овець (разом із колгоспними). Нині цей промисел занепадає. Чоловік каже, що молодь не хоче цим займатися. Йому ще донедавна допомагав син, але нещодавно одружився, то «пішов жити на інше село». Тому в роботі нині допомагає старий колега із Лисичова Василь Шлепко. Поки він пасе вівців, пан Василь «нарабляє» із сиром, вурдою. «Йсе дуже тяжка робота. Чому вівчарю? Щи мій дідо був вівчарем. Люблю йсю роботу, жити на природі. Домів спускавуся із полонини (тут кажуть із наголосом на останньому складі) під осінь», – каже пан Дмитро. Овець доять тричі на день: рано, в обід, й надвечір. За день із отари – 70 – 80 л молока. Продукцію забирають люди, чиї вівці пасуть. Й вони «платять вівчаря». Торік, каже пан Дмитро, давали за голову 150 грн. за сезон літування (із травня до осені). Тепер – поки не знає.
До речі, за сиром і молоком люди, чиї вівці випасають, приходять на полонину не коли їм заманеться. Вівчар дає знати в село. Роблять це в оригінальний спосіб: хтось їде зверху (лісник, до прикладу), заїжджає в село, й вже потім «передає інформацію за адресою». Як от 86 – річного Івана Романа, якого зустріли тут біля вівчаря. Дідусь сказав, що повідомили, то й прийшов. Але не уточнив – пішки чи вантажівкою. Тут має чотирьох овець та козу в отарі. Каже, що й сам фурт (постійно) у роботі.
А от будні на полонині звичайні, в їжі вівчарі неперебірливі – токан, бринза та навіть гречка й макарони. «Усьо їме», – кажуть. Радіо не мають. «Які новини?! Нам головноє, штоби отара ціла була», – додає вівчар. Зброї теж нема, хоча сюди нерідко навідуються вовки. Особливо, каже, в дощ. Бо тоді собаки ховаються десь під деревами. А в бездощові дні на ніч лягають у різних кінцях загороди із вівцями. Вівчар зізнається, що не раз відганяв сіроманців вогнем та криками.
Є ще одна проблема – ніде збувати вовну. Розповідає, що нерідко приїжджають заготівельники із села Долина Івано–Франківської області. Але дають 10 грн (!) за кг вовни. Згадують «совєтів», коли за кг давали аж 15 рублів. Тоді то були гроші. «Нись хоч «десятка» є, не викидати ж вовну», – каже пан Білей.
Вівчар із помічником беруться за доїння овець. Цей процес займає годину. Тварини лізуть одна перед одну на «процедуру»…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.