Кілька місяців тому, беручи участь в благодійній акції «Купи зустріч – подаруй дитині свято», я й не сподівалась, що крім доброї справи це принесе мені ще й цікаве спілкування та насичену розмову (щоправда, тільки онлайн) про туризм Закарпаття і не тільки.
Моїм співрозмовником виявився Александр Стемп, журналіст і, так би мовити,письменник-турист. Він навчався в Кембриджі, і можливо, бачив себе як ландшафтного дизайнера, але прагнення пізнавати та творити, виявились сильнішими.
Зараз він проживає в Будапешті, тому Закарпаття йому дуже близьке – в прямому та переносному сенсах. Отже, наша розмова про «Землю, наближену до неба».
– Ви письменник, журналіст та подорожуючий. Але ким ви вважаєте себе найбільше?
– Доброго дня. Бачу себе у всіх трьох втіленнях, бо вони дозволяють мені бути більш відкритим до аудиторії, для якої працюю.
– Ви часто подорожуєте, що вас найбільше приваблює в подорожах?
– Це ті відчуття пригод (ризику), які маєш, коли буваєш в місцинах, мало відомих широкому загалу. Занадто легко відвідувати дестинації, які є «популярними» чи «модними», та ще й часто занадто залюдненими. Вони не відповідають очікуванням. Але я люблю інше, свої власні відчуття та злиття з місцевим оточенням. Закарпаття завжди відповідає очікуванням.
– Яким вперше побачили Закарпаття, що вас вразило чи здивувало?
– Це довга історія. Я вперше приїхав до цього регіону років з 10 тому, поїздом, а потім велосипедом. Тоді я нічого не знав і не уявляв, чого очікувати. Але знайшов та полюбив цю атмосферу і зразу відчув, яка чудова ця місцевість та люди, які тут живуть. Особливо мені сподобались цей відкритий простір, панорамні види, традиційна дерев’яна архітектура та етно-зупинки для автобусів. Незважаючи на все це, я не зміг знайти багато туристичної інформації англійською, тож мав обходитись лише мапами та поштовими листівками, щоб зорієнтуватись, і вийшло досить непогано. Зараз все інакше, бо є туристичні фірми та багато туристичних сайтів з потрібною інформацією.
Мої перші вилазки привели мене до Мукачева, на Верецький перевал та озеро Синевир, а потім до Говерли. Мені подобалось все, що я бачив, воно відповідало моїм бажанням (очікуванням), так само й інші міста та об’єкти, які зустрілись на моєму шляху – усе, крім поганих доріг та мовного бар’єру. А ще сподобалась місцева кухня з її славнозвісним борщем та голубцями, які завжди легко знайти на додачу до моїх улюблених солодких вареників.
– Чим вас приваблює Закарпаття, три основні об’єкти?
– Перш за все, це Ужгород. І, звичайно ж, Говерла. А ще велосипедний маршрут у напрямку Воловець-Міжгір’я-Хуст. Коли я їхав ним, там майже не було ніякого автомобільного руху. Але, думаю, зараз все трохи інакше.
– Як людина, яка часто подорожує, що вважаєте основними стимулюючими чинниками розвитку туризму в нашому краї?
– Думаю, що ваш регіон вже володіє значним туристичним потенціалом – як ресурсами, так і послугами, які постійно удосконалюються. Але найбільша проблема не в цьому, та навіть не в необхідності покращення доріг і взагалі транспортного сполучення, зокрема, залізничного, реставрації історичних пам’яток. Скоріше, це необхідність більшого приваблення відвідувачів (більшої реклами).
На жаль, війна на Сході України досі є дуже стримуючим фактором для відвідин, який шкодить не лише економіці країни, але і зменшує бажання побачити Україну. Багато моїх знайомих часто мають це відчуття «небезпеки» і не розглядають Україну як туристичний напрямок.
Щоби змінити це (коли війна припиниться), все що потрібно, окрім промоції фестивалів, – рекламувати інші цікаві напрями. Наприклад, коли Принц Чарльз відвідав сусідню з вами Трансільванію, це принесло новий погляд на регіон, і Трансільванія перетворилася на місце, яке туристи хотіли б відвідати. Та й сам принц повертається туди часто. Вважаю, він має відвідати і Закарпаття, і я писав йому про це.
– Говорячи про глобальний туризм, яким бачите його розвиток на наступні кілька років?
– Насправді не можу сказати. Але думаю, що глобальний масовий туризм поки не актуальний для Закарпаття, і він не скоро сюди дійде, принаймні, не за нашого життя. Відчуваю, що західний туризм зараз є набагато більшою індустрією та більш комерційною галуззю, бо ніколи раніше не був, особливо в «модній» частині Європи: в Лондоні, Венеції, Французькій Рів’єрі тощо. Бажання задовольнити дедалі більший попит триває, але часто за кошт іншого. І поки що такий «прогрес», очевидно, добрий для бізнесу, але він шкодить навколишньому середовищу, наприклад дорожній рух посилюється, а затори зростають. І це має вплив на місцевих людей, інфраструктуру та оточуюче середовище. Іронія в тому, що мої українські друзі часто скаржаться на те, як мало розвинута їхня країна (зокрема в інфраструктурі), з іншого боку, я відверто визнаю, якою багатолюдною та занадто розвиненою є Англія. Було б добре знайти компроміс між одним та іншим.
– Ви написали книжку, де згадали і про Мукачево. А які подальші творчі плани маєте?
– На той час (коли я писав книгу), Мукачево та замок Паланок були найбільш важливі – як перші мої туристичні враження в цій місцевості, які також стали орієнтиром, та місцем, звідки я починав свої подорожі, також важливою базою відпочинку біля кордону.
Так, я написав путівник під назвою «The Ukraine Carpathians: Europe’s last great wilderness». Здається, це був перший путівник такого типу про цей регіон. Це кишеньковий «щоденник» з моїми фото, персональними замітками та інформацією.
Виноградів там також є. Я його відвідав, коли їхав велосипедом з Мукачева до Хуста, там біля католицького храму мав перепочинок (сквер біля римо-католицького костелу Вознесіння в центрі Виноградова). Пам’ятаю цей випадок дуже добре. Було літо, і позаду були прохолодні, спокійні та тінисті зелені рівнини, а далі я поїхав по спеці, було дуже жарко і багато пороху. Щось подібне я бачив в Угорщині. Хоч така зміна мені і подобалась, але вона була різкою, я мав до неї адаптуватись (призвичаїтись).
Причина, чому я написав про свої враження та час, проведений там, полягала в тому, що я хотів щось дати взамін цьому регіону, віддячити. І взагалі, чудово бачити мої опубліковані фото, це краще, аніж просто мати їх вдома.
Видану книжку я присвятив своїй родині, так само, як і жителям Закарпаття, сподіваюсь, вони колись згадають мене. Хто знає, може через 20 років буде вже нова версія книжки?
З часу її випуску у 2011 році ми продали кілька сотень примірників, і ось я знову на Закарпатті, переважно в Ужгороді, і у Львові, де відбулось кілька презентацій книжки, а інтерес ЗМІ триває й дотепер.
Щодо майбутнього, я продовжуватиму свої дослідження України, яка мені справді подобається. А ще нещодавно я був залучений до кількох проектів, пов’язаних з ведмедями. Я й підтримуватиму цих чудових створінь, так само як і захист природи, наскільки матиму змоги. Але це вже зовсім інша історія.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.