Галина Мороз: “Я завжди знала, чого хочу”

Обласний спеціалізований дитячий пульмонологічний санаторій «Малятко», що розташований у селі Оноківці під Ужгородом і є майном облради, відомий по всьому Закарпаттю. Створений у 1945 році, він спочатку спеціалізувався на наданні притулку вагітним жінкам із соціально незахищених верств, а згодом змінив профіль. Наразі це єдиний на території краю санаторій, що займається оздоровленням та реабілітацією дітей. Тож чим він живе сьогодні, які його «родзинки» – розпитуємо в кандидата медичних наук, головного лікаря «Малятка» Галини Мороз.

«ДЛЯ ЧОГО Я ЙДУ В МУЗИКАНТИ? ХОЧУ БУТИ ЛІКАРЕМ!»

– Пані Галино, що привело Вас у медичну професію?

– Це було несподівано. Я хотіла стати музикантом. Закінчила Хустську музичну школу й дуже серйозно готувалася до вступу в Ужгородське музучилище. Але захворіла моя бабуся, тож іти вчитися після 8 класу я не змогла. Лікування було складним, деякі медичні препарати в Хусті не можна було придбати. Тож, пригадую, була зима, холод, а я сиділа біля вікна й думала: «Для чого я йду в музиканти? Хочу бути лікарем!» Утім про це дуже боялася сказати батькам. Вони ж наймали мені репетиторів, та й учителі бачили в мені лише музиканта, а тут – така різка зміна поглядів. Мене ніби переклинило й у тій професії я більше себе не бачила. Отже, набравшись хоробрості, підійшла до тата й заявила: «Я не хочу вчитись у музичному училищі!» Стою й думаю, що ж буде… А він просто відповів: «Добре». Господи! Яке то було полегшення! До речі, бабуся, недуга якої змінила все моє життя, була Медсестрою з великої літери. Вона працювала в Нижньому Селищі й виконувала роботу фельдшера, була, фактично, за сімейного лікаря. Отже, з другого півріччя восьмого класу я вже почала готуватися до вступу на медичний факультет.

Але з цим пов’язана вже інша історія. Я закінчила Хустську СШ№1, і тоді, у 1986-му, вперше й востаннє зробили такий експеримент, що вступні іспити складали на місяць раніше. І ми з батьком прямо з випускного поїхали в Москву. Конкурс був шалений – 15 абітурієнтів на місце! Я не дібрала всього 1 бал. Було так болісно! Я дуже плакала. Тож звідти літаком прилетіли в Мукачево й у останній момент встигли здати документи в УжНУ. Я була вся в чорному – і спідниця, і футболка. Вигляд мала страждальницький. Тут, до речі, тоді вперше ввели письмові випробування. Таким чином боролися з корупцією. Я прийшла на іспити із високою температурою, вся розбита, але набрала достатню кількість балів і стала студенткою.

АБИ «МАЛЯТКО» НЕ ЗАКРИЛИ, ПЕРСОНАЛ ПРИНОСИВ ПРОДУКТИ ДЛЯ ВИХОВАНЦІВ ІЗ ДОМУ

– Як Ви потрапили на роботу в «Малятко»?

– До «Малятка» був довгий шлях. Ми одружилися з одногрупником на четвертому курсі. Він закінчив університет із червоним дипломом і вирішив стати офтальмологом. Йому запропонували місце в аспірантурі в Одеському інституті імені Філатова. А я проходила інтернатуру за спеціальністю «терапія» при інфекційному відділенні Хустської центральної районної лікарні. Без чоловіка було так неспокійно, думала лише над тим, як знайти собі місце в Одесі. Поїхала я туди, пішла до начальниці відділу кадрів обласного управління охорони здоров’я. Вона вислухала мою історію, зателефонувала якомусь головному лікарю й каже: «Тут біля мене сидить дівчина, без кола і двора. Вона хоче працювати в нас». Настрій зразу зіпсувався. Відправила мене та жінка в село. Я подивилася, але це мені не підійшло. Та роботу все ж знайшла. Допоміг колега чоловіка. Мене взяли лікарем у обласний протитуберкульозний диспансер. У Одесі провели з Олегом п’ять років. Коли він захистився, повернулися в Ужгород. Мені дуже хотілося жити в рідному краї. Такі вже ми є, закарпатці. Моя мама свого часу так умовила батька кинути кар’єру в Москві і повернутися до Хуста.

Отже, чоловік влаштувався в обласну лікарню, а я – в соціальний центр для дітей із обмеженими можливостями при управлінні соцзахисту. Згодом перейшла в пульмонологічне відділення ОКЛ, після того – була начальником медичної частини в Перечинській районній лікарні й лише в 2003-му потрапила в «Малятко». Пам’ятаю, наказ про моє призначення підписали на День закоханих, 14 лютого. Тоді я навіть не мала уявлення, що це за заклад. Але порівняно з Перечином, куди доїжджала на роботу, санаторій знаходився поруч. І це вже тішило. Того ж вечора ми з чоловіком поїхали дивитися, де ж те «Малятко». А там… суцільна темрява – жодного ліхтаря. Я навіть не розуміла, чи заклад узагалі діючий. Але в мене на підсвідомому рівні завжди жевріло бажання працювати з дітьми. Можливо, через те, що батько протягом цілих 35 років був директором Вільшанського дитбудинку. Тому вирішила: неважливо, що там і як, ця робота – саме для мене.

– У якому загалом стані було тоді «Малятко»?

– У жахливому. Матеріально-технічна база – «вбита». Заклад був соціальним, і туди в прямому значенні слова зганяли дітей із соціально незахищених категорій. Та й фінансування було ніяким. Але персонал тримався. Працівники самі приносили з дому макарони, картоплю, цибулю, буряк, моркву, щоб приготувати їжу вихованцям, – аби санаторій не закрився. Майбутнього в ньому тоді ніхто не бачив. Так було. Які зміни нас чекають незабаром у зв’язку з реформами – не знаю. Я бачу «Малятко» в перспективі як реабілітаційний заклад для дітей із захворюваннями органів дихання. Крім того, ми вже практикували реабілітацію юних пацієнтів із інсуліновою залежністю, у травні в нас оздоровлювалося 10 малят із цукровим діабетом. І все пройшло успішно.

«МИ ПРАЦЮЄМО ПРОТЯГОМ ЦІЛОГО РОКУ, А ОЗДОРОВЛЮВАТИСЯ ВСІМ ХОЧЕТЬСЯ ВЛІТКУ»

– Зараз Ваш санаторій найкращий у області. Кажуть, навіть потрапити в «Малятко» складно…

– Конкурсного відбору немає. Просто в основному всім хочеться оздоровлюватися саме влітку. Такого рівня закладу в області більше немає, та наш санаторій теж не безрозмірний. Однак наголошу, що ми працюємо протягом цілого року, і за цей час у «Маляткові» відпочиває більше 1200 дітей. Це – 15 заїздів по три тижні. Коли ж я прийшла сюди працювати, за рік виписувалося 400 – 500. Вони тут жили по 2 – 3 місяці. Крім того, якщо у 2003-му до нас потрапляли в основному дошкільнята, то тепер беремо більше половини учнів, які в нас не лише оздоровлюються, а й навчаються.

– А як організовуєте навчальний процес?

– Із будь-якої ситуації можна знайти вихід. Навіть без додаткових коштів. Повідомляємо начальників відділів освіти й директорів шкіл, які дуже зацікавлені у співпраці. Вони збирають батьків і питають, у кого є діти з показами для санаторного лікування, хто має бажання відпочити. Тоді наші фахівці виїжджають на місце й розповідають про спектр послуг. Якщо набирається клас-комплект, а йдеться про учнів молодших класів, підписуємо угоду з керівництвом, і дітки разом із учителем їдуть у «Малятко».

– У Вас практикують нестандартні методи лікування, скажімо, іпотерапію. Як спала на думку така новація?

– Ми мали земельну ділянку, яка не використовувалася. Тож я думала, що б на ній зробити. Тим більше, що були господарські приміщення. Колись там утримували і свиней, і коней, яких використовували виключно для господарських цілей. Тож усе нове – це просто забуте старе. Ми ті приміщення відремонтували й тепер проводимо анімалотерапію – крім коней, маємо баранчиків, качок, кіз, кроликів. Для дітей спілкування з тваринками – справді велика радість. Цим займаємося вже 5 років. Іпотерапію розвиваємо дуже серйозно. В Європі цей напрям добре відомий, а в Україні немає ніяких наукових напрацювань. Тому їздили за кордон, вивчали досвід польських, угорських, німецьких партнерів. Зараз маємо конкретно розроблені методики оздоровлення, і вони дають колосальний результат. Ми провели величезну наукову роботу й хочемо друкувати результати в фахових журналах, патентувати методику, показати, як після занять у дітей дієво покращуються функції зовнішнього дихання. Нещодавно були на конференції в Будапешті, де лікуванню конями приділяється чимала увага, й зараз подаємо документи на грант із угорцями, аби створити іпотерапевтичний центр. Але чи виграємо його – невідомо. Скажу лише, що це вже четверта спроба. Та ми не здаємося.

– А загалом іноземці якось вам допомагають?

– В Угорщині є спільний із німцями благодійний фонд допомоги дітям. Вони пообіцяли, що готуватимуть наших спеціалістів за їхні кошти. І в цьому плані вже маємо певні напрацювання.

«ПОДОРОЖІ – ЦЕ НЕ ПРОСТО ВІДПОЧИНОК, А БАГАТО НОВИХ ІДЕЙ»

– Чи трапляються якісь кумедні історії з дітьми?

– З дітьми завжди весело. Нещодавно до нас приїхали оздоровлюватися угорськомовні школярі зі своїм учителем. Українською вони володіють ледь-ледь. А разом із ними в одну зміну відпочивали міжгірські дітлахи. Тож вони так цікаво спілкувалися, вчили один одного мови. Це було надзвичайно захоплююче спостерігати. Ми просто тішилися.

– Розкажіть про себе. Чим займаєтесь у вільний час? Подорожувати любите?

– Подорожувати дуже люблю. Стараємося з чоловіком, коли це можливо, кудись поїхати. Мандрівки розширюють кругозір. Наприклад, чому я завела баранчиків? Були ми в Голландії. Там бачимо, що поміж людей ходять гусочки, качечки, а довкола чистота, порядок. Це так мені сподобалося! Біля тварин аж настрій покращується, створюється особлива аура. Потім їдемо автобусом, дивимось у вікно, а там усюди пасуться баранчики. Екскурсовод каже: «Це – наша природна газонокосилка». Думаю собі: нам теж таке треба! І вони реально вирішують проблему заростей. Тому наголошую, що подорожі – це непросто відпочинок, а багато нових ідей. До речі, в Греції на березі моря я бачила чудовий наметовий оздоровчий табір. Це також можна втілити в життя у нас. Тим більше, що маємо стаціонарний харчоблок, спортивний майданчик і багато інших привілеїв.

– А чи пішли діти Вашими стопами? Хтось обрав фах лікаря?

– Старший син працює в прокуратурі, йому 26 років, закінчив із відзнакою Харківську юридичну академію, а молодший – одинадцятикласник, навчається в хіміко-біологічному класі. Він хоче бути медиком і має хист до цього.

– Ви ще й дружина, господиня. Що подобається готувати і їсти?

– Я – гурман. Люблю готувати, експериментувати з новими стравами, переймати якісь рецепти з подорожей іншими країнами. Особливо мені до смаку середземноморська кухня. Але звертаю увагу на те, аби їжа була корисною, низькокалорійною, не дуже жирною.

– Ви – відома людина, були переможницею рейтингу «Лідер року» від газети «Неділя». У чому секрет Вашого успіху?

– Напевно, просто завжди знала, чого хочу. Якщо ж мету вибрала, до неї йду цілеспрямовано. Головне – ніколи не опускати руки.

– Якими якостями потрібно володіти, щоб завоювати Вашу прихильність?

– Мені подобаються в людях комунікабельність, почуття гумору, доброзичливість, відкритість. Маю дуже широке коло знайомих, але на спілкування з усіма не вистачає часу.

– Поділіться історією, про яку ще не розповідали.

– Я захищала кандидатську дисертацію в анексованому Криму в травні 2014-го. Це була трагікомедія. Ніхто тоді ще не знав, чим усе там закінчиться. А захист – це ціла процедура. Ті всі події мене так застресували! Перед тим довго телефонувала, буде захист чи ні, їхати чи не їхати. Але Київ усе ж дав добро. Процедура проходила в Ялті. А там уже на той час була російська влада. Я поїхала з чоловіком, сама боялася. Коли побачила російські прапори, отримала шок. Здавалося, що все це – жахливий сон. У інституті мене попередили, що половина спецради налаштована проти України, а половина – за, й порадили терміново перекласти всю свою працю російською. Я все зробила, хоч це виявилося непросто, в дисертації ж багато наукових термінів. Дивно, але до мене поставилися добре, і все пройшло успішно.

– Спасибі за розмову! Успіхів Вам, процвітання і здійснення всіх планів.