9 листопада молодіжна спортивно-патріотична громадська організація «Карпатська Січ» святкувала 5 років! За час існування довелося пережити всяке… Від організації футбольних турнірів, Маршів, семінарів і лекцій патріотичноготспрямування до Громадської організації, групи самооборони на Майдані під час Революції гідності та військовго формування на війні на Донбасі.
Про життя "Карпатської січі" вдалося поспілкуватися з її лідером – Тарасом Деяком.
– Тарасе, як власне створилася "Карпатська січ"?
– Був 2010 рік, Янукович уже був при владі. Всього-навсього нас було 4 хлопці. Ми зібралися у Боздоському парку. Зрозуміли, що у нас у краї немає патріотичної організації, яка виховувала б молодь на національних інтересах. Тоді ми створили «Карпатську січ». Назвалися так, бо вважаємо себе нащадками тих воїнів, котрі воювали у 1939 році на Красному полі, за все Закарпаття. Ми почали організовувати вишколи, спортивні змагання, футбольні турніри, виховні лекції для школярів… Усе, аби привити молоді любов до свого, рідного, аби спробувати виховати молодь на українських ідеалах.
– А коли розпочали активну роботу?
– Хороша наша робота почалася у 2012 році, коли ми організовували не лише закарпатські футбольні турніри, але ми стали співорганізаторами Всеукраїнських турнірів, проводили закриті чемпіонати із бойових мистецтв, Марші Героїв, УПА, Карпатської України. Ми показували людям, що є патріоти на Закарпатті, проводили лекції по здоровому способу життя, патріотичні уроки по школам.
– Як думаєте, а чи завжди люди розуміли ваш оцей запал?
– Нас дуже часто не розуміли. Скептики звинувачували у крайньому націоналізмі. Усе змінив Майдан. Зима, що змінила погляди і людей, і нас самих…
– Тоді ж і вперше довелося на практиці застосувати здобуті на організованих вишколах знання…
– Саме так. Наш спротив, активний, розпочався із Майдану в обласному центрі. Тоді, у 2013 році, ми були одними із співоранізаторів Ужгородського Майдану. Але скоро розпочалася активна фаза протистоянь у Києві, і уже 29 листопала основний актив нашої організації був там. Потім сталася окупація Криму…
– І звісно, ні Ви, ні хлопці не могли лишатися осторонь…
– Звісно! Саме тоді наша організація із громадської стала отримувати військовий напрямок. Ми із 2011 року проводили військові вишколи. Нам допомагали люди, котрі пройшли Афганську, Чеченську війну. Ми говорили про те, що щось чекатиме нас. Припускали війну. На нас же дивилися як на фанатиків, називали нас терористами нацистами – мало хто нам вірив. Але 14-ий рік змінив нашу організацію, змінив нас усіх.
– А потім грянула війна…
– Це як у фразі "а завтра була війна".. Так, можна сказати розпочалася уже мілітарна сторінка в історії «Карпатської січі». Після окупації Криму, в організацію була оголошена мобілізація. Добровільна. Тут, на Закарпатті, на кількох базах ми проходили перші бойові злагодження. За свій кошт. А згодом відправилися на Східні рубежі.
– Ви пішли на війну добровольцями, без регалій… Коли пройшли перше "бойове" хрещення?
– Перші бойові дії, у яких ми взяли участь, — це були бої у серпні 2014 року, біля Донецького аеропорту, селище Піски. Там ми примкнули до 1 роти ДУКу, ми були 5 відділенням – Карпатська січ. Ми не були офіційно оформлені, ми не йшли за війну за якимись, як ви кажете, регаліями, зарплатами, статусами, землями учасникам АТО. Ми йшли обороняти нашу країну, тому що у Конституції написано, що кожен громадянин має стати на захист своєї держави у випадку зовнішньої агресії. Багато запитань виникає: чи страшно на війні. Страшно, безстрашних немає. Багато було такого, що навіть згадувати не хочеться.
– А зараз "Карпатська січ" – уже легалізоване військове формування?
– Було кілька спроб легалізуватися. Їздили у Київ, в Міноборони, в МВС. Ми хотіли доєднатися до якогось уже легалізованого добровольчого формування. У підсумку, зараз ми є ротою "Карпатська січ" батальйону "Донбас". Воюємо у секторі "М", тримає оборону у Маріупольському напрямку. Були і в Широкіно… Коли надійшов наказ на відвід добровольців із селища, бо туди надсилали професійних морпіхів, наші хлопці дали "жару" сепаратистам. І на пам’ять зібрали кілька трофеїв…
– Скільки приблизно закарпатців є зараз у складі роти і якого віку?
– Непросто відповісти. Більше 20 точно. Що цікаво, – молодий вік порівняно наших хлопців. Підраховували, що середній вік закарпатських вояків формування – 21,5 років…
– Про що мрієте зараз і які подальші плани дій?
– Зараз частина хлопців прибули на ротацію. Плануємо і надалі влаштовувати вишколи тут, на Закарпатті, набираємо охочих ставати у наші лави. Триматимемо нашу ділянку на фронті. А про що зараз всі мріють? Про завершення війни перемогою, адже сильний український дух не зламати. Мріємо про мир і справедливість. Ми стали на шлях боротьби й іншого шляху у нас немає. Ми не хочемо, щоби наші діти у майбутньому знали, що таке війна. Бо це найстрашніше, що може бути. А ми хочемо жити у вільній країні, без війни, у мирі і продовжувати нашу роботу – виховувати молодь на основі національних ідеалів
Поспілкувавшись із Тарасом, розумієш: якби таких патріотичних хлопців було більше, мали би іншу країну. І насправді, закарпатці, Герої – посеред нас. Вони живуть поруч з нами, ходять тими самими вулицями, милуються природою рідного краю… Мають сміливість не бути осторонь. Потрібно уміти побачити їх і зрозуміти. Закарпаттю є ким пишатися! Принаймні за те, що виховало гідних людей українського народу.
Тепер я точно знаю: відстоювати рідну землю потрібно з Україною в серці. Не за гроші чи медалі. Для нащадків.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.