Ужгород має обрати найдостойніших

Щороку під час святкування Дня Ужгорода званнями «Почесний громадянин» відзначають людей, котрі чимало зробили для розвитку міста. Тепер кандидатури на присвоєння цього звання подав в. о. міського голови Віктор Щадей. 

 «Я переконаний, що в нашому місті є десятки людей, які заслуговують на те, щоб називатись Почесними громадянами Ужгорода. Цього року я вирішив внести кандидатури двох ужгородок – Олени Камінської та Галини Ярцевої. Я гордий, що живу поруч з такими чудовими людьми. Звертаюся до всіх жителів міста з проханням підтримати мою пропозицію. Їхній приклад надихає всіх нас робити добро і бути патріотами свого міста і своєї країни», – написав Віктор Щадей на своїй сторінці у Facebook.

Ужгород вирішив розпитати кандидаток – керівника Студії сучасного танцю «Бліц» Олену Камінську і координатора волонтерського руху підтримки закарпатських військовиків Галину Ярцеву – про те, як вони сприйняли цю новину, а також розказати читачам більше про них та їхню діяльність.

Олена Камінська: «За 25 років через «Бліц» пройшло кілька тисяч ужгородців»

– Олено, то як Вам – можливість стати Почесним громадянином Ужгорода?

– Досі не можу в це повірити! Я була дуже здивована, коли дізналася про це подання, навіть подумала спочатку, що Іштван (наш педагог, від якого почула новину), жартує. Це насправді дуже лестить і гладить амбіції, але я вважаю, що в місті є багато інших людей, котрі заслужили це звання більше, ніж я. Мені здається, що чимало ужгородців навіть не знають, хто я така!

– Невже? Скільки років вже існує «Бліц»?

– Цьогоріч у грудні колективу виповниться 25 років. Ми дуже сподіваємося, що ситуація в країні дозволить нам відзначити цю важливу для нас дату великим концертом. За ці 25 років через «Бліц» пройшло кілька тисяч вихованців. А у травні ми вп’яте стали переможцями Чемпіонату світу з сучасної хореографії за версією IDF, що відбувся у Хорватії. Повезти дітей на ці змагання було дуже складно фінансово, але ми з батьками дітей та педагогами ризикнули – і виграли. Тому заслуги «Бліцу» належать перш за все нашим вихованцям і педагогам, а лише потім – мені як організатору.

– Як гадаєте, що стало запорукою такого Вашого успіху?

– Я просто опинилась у потрібному місці в потрібний час. Колись, мені здається, я була непоганою танцюристкою, але вихованою на народній хореографії. 25 років тому «народників» у місті було багато, а ніша сучасної хореографії була незаповнена. Той «вуличний» танець ніхто не викладав, але дітей це цікавило, бо було модним. Тому ми почали з того, що хотіла молодь.

Переломним у моєму житті стало народження дитини. Після пологів у мене була страшенна депресія. Я зрозуміла, що вже не можу танцювати так, як раніше, а для танцюриста це рівноцінне смерті. Але друзі підтримали мене, дали зрозуміти, що я потрібна колективу. Тому я вирішила «налягти» на те, що в нас завжди «кульгало», – на організацію діяльності колективу. Педагогами-хореографами стали мої вихованці, але я й далі втручаюся у творчий процес (сміється – ред.). Нині ці педагоги виростили вже нове доросле покоління танцюристів. Вони вже досить відомі в Україні, їх постійно запрошують на зйомки у відеокліпах, до участі в постановках. Це означає, що в нас є хороший рівень.

– Який відсоток Ваших вихованців зрештою присвячує життя хореографії?

– Не знаю. Хто хотів вступити на хореографічні відділення, – вступили всі. Але це не так важливо. Головне, що всі наші вихованці неодмінно стають впевненими в собі, успішними, працелюбними. Я ж досить жорсткий керівник, тому від мене діти йдуть дисциплінованими, вони вміють наполегливо працювати і не бояться труднощів.

Звісно, серед наших вихованців дуже багато талановитих танцюристів, які працюють у балетах українських зірок. Та водночас є ті, що обрали інший фах і нині успішно працюють лікарями, вчителями, зрештою, просто стали хорошими мамами.

– Як педагоги і вихованці відреагували на те, що Ви можете стати Почесним громадянином міста?

– Вони були раді за мене. Знаєте, цей рік взагалі для мене став особливим. За багато років я вперше відчула свою приналежність до країни і цієї землі. Якщо раніше вважала себе громадянкою світу, бо дуже багато подорожувала, то тепер стала свідомою: вголос співаю гімн на змаганнях, намагаюся грамотно розмовляти українською. Мені приємно усвідомлювати, що за кордоном нас уже ніколи не будуть плутати з іншими країнами. Та якою ціною!.. Звання – це приємно, але повторюся: вважаю, що в місті є люди, котрі заслужили його більше.

Галина Ярцева: “Коли настане мир, ми зберемо всіх волонтерів разом і нарешті познайомимося особисто”

– Галю, як Ти сприйняла новину про те, що можеш стати Почесним громадянином Ужгорода?

– Негативно. По-перше, вважаю, що всі революційні нагороди робляться поспіхом і на хвилі певного піднесення, часто спонтанно. По-друге, я не вважаю, що зробила щось таке екстраординарне для міста, за що мене потрібно нагороджувати. Пам’ятаю, скільки часу до такої самої нагороди йшов мій свекор – Петро Скунць. Він її отримав на останньому році свого життя. От я співвідношу його вклад – і свій, і не можу сказати, що зробила достатньо для отримання такого почесного звання. По-третє, я вважаю, що це може негативно вплинути на мою подальшу роботу. Бо передбачаю, скільки негативних розмов за спиною почнеться, і боюся впливу цієї руйнівної енергії. Знаєш, і у стовпа можна знайти 50 недоліків. Якби це була нагорода для всього руху, я би стрибала до небес. А так, відверто, поки що не знаю, як на це реагувати.

– Але в разі ухвалення Ти приймеш це звання?

– Мене вмовляють це зробити. Батьки дуже зраділи, коли дізналися. І друзі кажуть: як щось дають – треба це приймати з вдячністю. Тому я з сумнівами, але прийму за однієї умови: відмовлюся від усіх соціальних пільг, які належаться при цій нагороді. Щоб відзнака набула більше морального, ніж матеріального, відтінку. Гадаю, за свою однокімнатну квартирку ми з чоловіком цілком здатні сплатити самі, без допомоги держави.

– Коли почався волонтерський рух на Закарпатті?

– Від середини травня. Стимулювала цей рух проста мама нашого прикордонника Віка Плавайко – вона почала збирати продукти в одному зі супермаркетів для сина та його колег, котрих відправили на Донеччину незахищених і голодних. Я щодня їздила з чоловіком у цей та інші супермаркети, купувала щось і клала першим волонтерам у кошик. Віка тоді зробила велику роботу: організувала не лише збір, а й доставку перших вантажів. Коли я приєдналася, вона розповіла мені все крок за кроком – так, як ми це робимо тепер з волонтерами в районах. Коли я починала, було дуже страшно – боялася великої відповідальності. Але більше сидіти і просто плакати вже не могла – хотіла робити щось суттєве.

– Скільки волонтерів нині в Ужгороді?

– Мені важко порахувати. По всій області працює десь 150 осіб. Це з активних, бо є ще дуже багато людей, котрі допомагають нам, коли мають час, – наприклад, після роботи приходять, аби допомогти робити значки, сортувати вантажі, прибирати на складі тощо. Ми ж координуємося переважно через Facebook, тож якщо зустрінемося десь у центрі, –мабуть, половина одне одного і в обличчя не впізнає. Думаю, коли настане мир, ми обов’язково зберемося разом і нарешті познайомимося особисто (сміється – ред.)!

– А скільки, якщо можливо назвати таку цифру, за цей час ви відправили вантажів нашим армійцям?

– Загалом близько 10 тонн. Із них десь 3,5 тонни – харчування, інше – одяг, взуття, медичні препарати для госпіталів, де приймають наших поранених. Менше ніж тонну за раз ми навіть не відправляємо. Ось днями передали шпиталям у Харкові, Запоріжжі та Дніпропетровську труси і майки, пошиті жінками на наших швейних фабриках. Кажуть, там навіть якісь торгові фірми зацікавилися цієї продукцією. Сподіваємося, завдяки своїй доброті, наші швейні підприємства знайдуть ще й нових клієнтів.

– Що тепер найбільше просять хлопці з передової?

– Вони найбільше просять ротації, бо воюють вже 5 місяців. А з матеріальної допомоги вони рідко щось самі просять – розуміють, що не в наших силах забезпечити їх дорогим індивідуальним захистом чи оптикою. Тепер ми почали оперативно збирати для них теплі речі (кальсони, гольфи, теплі шкарпетки) і дощовики, бо ночі вже стають холодними, дощі, мабуть, скоро почнуться. А наші митці, які виставили на аукціон свої полотна, збирають кошти на дуже дорогі оптичні прилади. Продукти практично не посилаємо, бо знаємо, що хлопці там мають достатньо запасів.

– Чого Ти навчилася за ці кілька важких місяців?

– Плакати майже перестала – організм уже, певно, блокує емоції. А ще я по-новому побачила людей. Навчилася спокійно сприймати негатив – згадую перші акції зі збору продуктів у супермаркетах, під час яких пережила шок від проявів людської байдужості. Але більшість не перестає вражати і радувати. З кожним днем до волонтерського руху приєднується все більше простих закарпатців – тих, хто вірить у перемогу добра над злом, тих, хто її наближає. Це позитивна енергія, яка мене стимулює працювати далі.