Михайло Рошко: Кожний мусить найти дорогу до свого храму…

Директор Інституту іноземної філології, доцент, літературознавець-американіст, член Національної спілки письменників, лауреат літературної премії «Коронація слова», двічі лауреат літературної премії Ф. Потушняка, член Національної спілки журналістів, депутат Ужгородської міської ради, Лідер року-2007, один із 100 найвпливовіших людей Закарпаття у 2010 році, лауреат першого всеукраїнського телефестивалю 2006 року… Його твори перекладалися французькою, німецькою, угорською, словацькою, російською мовами. Активності в Михайла Михайловича – хоч відбавляй. Цим пояснюються й здивовані репліки знайомих напередодні його 50-річчя: «Рошку – 50?! Та не може бути! Він виглядає набагато молодшим». Запитаєте про секрети молодості? Їх немає, бо Михайло Рошко просто живе, зате в повному сенсі цього слова. Живе своїми парами, літературою, науковими розвідками, громадською роботою, врешті, непересічними ідеями: він першим на Закарпатті зняв телефільми про США, Шотландію, Англію, захистив єдину в СНД дисертацію за творчістю відомого американського письменника-постмодерніста Кена Кізі (автора роману «Політ над гніздом зозулі» та ін..), першим в УжНУ зреалізував ідею відеолекцій, першим в Україні написав оповідання про дідівщину в армії тощо. У цього викладача варто вчитися не тільки розкодовувати світові шедеври, а й розуміти життя, сприймати його усміхнено й оптимістично – саме так, як сприймає він.   Під час розмови Михайло Михайлович цитує світові шедеври й неймовірно пишається своїми випускниками. Колись так гордилися ним – студентом-інтелектуалом, спраглим до знань, який мріяв стати письменником, журналістом і поїхати в Париж. Тому сьогодні не кажіть Михайлові Рошку, що мрії не збуваються, бо доведеться прослухати годинну лекцію про те, як зробити свої мрії дійсністю☺. Хоча вам, без сумніву, сподобається. Бо коли Михайло Рошко говорить захоплено, його можна слухати годинами, а потім цитувати з покликанням на одного з кращих університетських лекторів. Тож сьогодні непересічний привід для розмови з Михайлом Михайловичем – йому 50: запитувати є про що, відповідати – й поготів. 

• Яким людям чи, можливо, життєвим ситуаціям завдячуєте любов’ю до літератури?

– Насамперед усі маємо бути вдячні Богу за те, що живемо, що нам дано здібності, можливості, аби жити й реалізовувати себе. Багато за що я дякую своєму тепер покійному батькові: саме він, водій автобуса, який перечитав усю класику, навчив мене читати і прищепив любов до книжки. Розповідав цікаві історії з «Війни та миру», «Обломова», з творів Гемінгвея тощо. А завдяки мамі, яка працювала в універмазі в Міжгір’ї, я міг діставати цікаві «дефіцитні» книжки у книжковому магазині.

Вдячний я й багатьом учителям в школі, зокрема,  математику Івану Васильовичу Іванині, який дуже добре пояснював матеріал, а коли в нас залишався вільний час, розповідав цікаві романи. Безперечно, я дякую  викладачам кафедри російської літератури. Зокрема – керівнику моєї дипломної роботи доценту Віктору Аріповському, покійній нині Тетяні Чумак. Азів аналізу тексту першою навчила мене Євгенія Власова.

Як лектор найбільше враження на мене справив тодішній завідувач кафедри російської мови Валерій Волков. Найблискучіший лектор у моєму житті! Я слухав багатьох – у Нью-Йорку, Глазго, Единбурзі, Москві, Києві тощо, але, чесно зізнаюся, в цілому світі, напевно, не знайти такого майстра, як Валерій Волков. Його лекції були глибокі, цікаві, він читав їх весело, жартуючи, по-сучасному, з малюнками на дошці. Це була людина-феєрверк. Я потім упіймав себе на думці, що манеру поведінки на лекції перейняв від нього, мені підійшла ця методика викладання. Сьогодні вважаю, що дуже подібно до нього читаю, і маю це за честь. Хоча предмет викладання – світова література – у мене благодатніший.

З дослідників красного письменства найбільший вплив на мене мали Михайло Бахтін, Володимир Пропп, Юрій Лотман та деякі інші. Вдячний провідному літературознавцю-американісту України, старшому науковому співробітнику Інституту літератури НАН України ім. Т.Г.Шевченка, професору Тамарі Денисовій, яка підтримувала мене під час написання дисертації, була моїм першим опонентом. Я вважаю себе представником її школи.

Безперечно, знаннями завдячую мудрецям, геніям усіх часів, думки яких доносять до нас книжки, Невитравний вплив мали й мають на мене Ісус, Мойсей, Будда, Сократ, Заратуштра, пророки, апостоли, філософи, психологи, відомі світові письменники… 

• Що сьогодні читаєте?

– Як читачу-гурману, який пересмакував чимало шедеврів, мені важко знайти текст, який би відповідав моїм очікуванням. Кажуть, найбільший злочин письменника – змусити читача нудьгувати над твором. З іншого боку, легко написаний чи гарно розказаний твір, після якого не зостається глибоких думок або емоцій, теж не вартий особливої уваги. В ідеалі твір має бути і глибокий, і цікавий, і сміливий, новаторський. Вважаю, що справжня книжка – це дорожня карта у житті. Життя – наче ліс, у якому ми заблукали: заблукали в буденності, у стереотипах, засліплені пропагандою, піаром, модою, стадним інстинктом, страхами, амбіціями тощо, і завдання людини – прозріти, щоб знайти свою дорогу, вибратися з того лісу до храму, до своєї духовності, до розквіту своїх здібностей. Тож саме справжні книжки допомагають нам знайти цю дорогу до храму, допомагають прозріти, позбутися штампів… Вони – як карта місцевості: хто вміє її читати – обов’язково вибереться на дорогу. (Часто цікаві, гарно написані книжки є фальшивими – подібні до красивої, але фальшивої топографічної карти – і якщо ти такій карті повіриш, вона може завести в болото, в прірву або ще глибше у ліс.) Найважливіше, коли письменник відкриває очі читачеві, допомагає зрозуміти життя, знайти себе, свою дорогу, але таких шедеврів мало.

• З якими намірами вступали до університету? Ким мріяли стати?

Якби молодому Рошку хтось сказав, що він стане викладачем або вчителем, напевно, застрелив би того (сміється). Завжди хотів бути письменником і журналістом. Письменників уважав найкрутішими у світі людьми. Адже найкраще, що може людина, – це творити. Творчість і любов – найголовніші риси Бога. Я працював на турбазі, був гірськолижником, водив туристичні групи,  потім  служив в армії (в Угорщині), і весь час був упевненим, що стану письменником. От і вирішив після війська вступати на філологічний факультет, щоб навчитися писати прозу. Хотів краще розібратися у творах класиків, щоб вивчити «таємниці письменницької праці». А як я став викладачем? На мою долю суттєво вплинув тодішній завідувач кафедри російської літератури доцент Станіслав Шошура. Досі йому вдячний. Він помітив, що мені вдається аналізувати тексти, відчув у мені талант, про який я сам не здогадувався, і вирішив залишити мене на кафедрі.

• Лекції Михайла Рошка відомі далеко за межами університету. Студенти говорять про них захоплено і згадують довго після університету. Як удається утримувати таку значну увагу? Як би сформулювали найголовнішу мету своїх лекцій?

– Я, не хочу, аби студенти завчали готові істини й повторювали їх автоматично. Не хочу робити зі студентів учених папуг. Прагну навчити їх думати самостійно, бачити прихований зміст текстів, прочитувати складні метафори, символи. Текст – це знаки, їх потрібно розкодовувати. Як Біблію, наприклад. Розуміти великі шедеври – означає навчитися орієнтуватися в житті і не заблукати. Намагаюся допомогти студентам стати творчими особистостями, вважаю це найголовнішим завданням вищої освіти і найпершою метою лекцій зі світової літератури.

Бо можна читати і не розуміти. Не розуміти текст, не розуміти людей навколо, не розуміти себе. Адже, як казав Лис у казці «Маленький принц»: «Головне очима не помітиш. Головне помітиш тільки серцем». От і намагаюся навчити студентів «бачити серцем». Древні казали: потрібно навчитися розуміти чотири книги: Біблію, світ, який нас оточує, зоряне небо і самого себе. Пробую саме так працювати. Навчити розкодовувати знаки, щоб розуміти сенс життя, розуміти світ і розуміти себе.

• Пам’ятаєте першу проведену лекцію?

– Безперечно. На четвертому курсі в нас була практика, і в Ужгородській ЗОШ № 1 я провів перший урок. Дуже хвилювався, чи вкладуся в час, але матеріал вивчив добре, і мені сподобалося. Я бачив захоплені очі школярів, і це мене надихало. Після уроку йшов окрилений, відчув, як приємно почуватися потрібним. На 5-му курсі була практика в Міжгірській СШ. І теж дуже приємні спогади.

• Чого вас навчив постмодернізм, адже викладаєте один із найцікавіших періодів у зарубіжній літературі – 20 століття?

– Я не обмежував би себе постмодернізмом. Кожен напрям, течія, період мають свої шедеври. Я люблю і Шекспіра, і Достоєвського,  люблю Гессе, Булгакова, Екзюпері, Моема, Гемінгвея, Голдінга, Айріс Мердок тощо. Не тільки постмодерністів. Але й постмодерністів теж: Джона Фаулза, Умберто Еко, Кена Кізі, Джона Барта, Джуліана Барнса… Окрім того, я читав лекційні курси і з літератури Стародавнього Сходу, і середніх віків, і Відродження, і ХІ ст… Тепер – ХХ століття. Не можна читати період ХХ століття, не знаючи добре попередні пласти: в літературі все пов’язане, все перегукується.. Щоб зрозуміти письменника, дізнатися, що нового він зробив, треба знати, що було зроблено до нього й на кого він спирався, кого заперечував, з ким дискутував. Я хочу навчити своїх студентів того, що кожен твір – це тільки нота, один дзвіночок у великій симфонії світової літератури. І коли ти зачепив цю ноту, то обов’язково почуєш дзвіночки-ноти інших прочитаних тобою творів, з якими цей твір перегукується проблемами, концепціями, образами, символами, художніми прийомами тощо.. І тоді чутимеш не один дзвіночок, а цілу симфонію. Мономузика набуває стереоефекту. І тільки тоді маєш справжнє задоволення від читання… 

• Як довго сьогодні готуєтеся до лекцій? Чи втомлюєтеся після них?

– Втоми майже не буває. До лекцій готуюся все життя, готуюся щодня, а стосовно окремої лекції – щось нове з’являється постійно. Кожного разу виходить експромт. Я відчуваю аудиторію, і вона по-різному надихає мене. Іноді на лекції бувають відкриття. Мої лекції – це взаємовплив: не тільки вчу студентів – вчуся від них сам.

• Як з’явилася ідея відеолекцій? Це можливість оцінити себе збоку й удосконалюватися?

– Ні, ідея створення відеолекцій виникла давно як бажання посилити можливість донести свої знання до більшої кількості слухачів. Сьогодні Інтернет дає нам надзвичайні можливості для цього. Так, мені написав листа з Петербурга колишній наш перший проректор – професор Юрій Ворошилов. Побачив мою відеолекцію, вона йому дуже сподобалася, тож написав листа в наш деканат: просить обов’язково продовжити такий курс. Каже, що «готовий підписатися під кожним моїм словом». Тим паче, що це ідея не нова: уже давно спочатку найсильніші вузи світу: Кембрідж, Оксфорд, Сорбонна, Гарвард тощо, потім інші американські та європейські виші, за ними – московські, пітерські, київські та інші – почали виставляти лекції своїх провідних викладачів в Інтернет. І такий навчальний матеріал є обличчям цих університетів. Такі лекції корисні й абітурієнтам, котрі обирають свою майбутню альма-матер: можна ознайомитися з рівнем викладання різних вишів й обрати, що сподобається. Маю намір продовжувати цю роботу і записати цілий курс зі світової літератури ХХ століття, зокрема про модернізм і постмодернізм.

• Які сьогодні наукові зацікавлення маєте, що в найближчих планах?

– Спочатку я займався творчістю американського письменника-постмодерніста Кена Кізі (романи «Політ над гніздом зозулі», «Часом нестерпно кортить» та ін.). Моя монографія є першим і поки що єдиним масштабним дослідженням творчості цього письменника на теренах СНД (доти були тільки поодинокі статті-розвідки А. Звєрєва, Т. Денисової, Ю. Алякринського). Сьогодні працюю в двох напрямах: над темою божевілля у зарубіжному романі 19–20 століття і над питанням ініціації як архетипу сюжету зарубіжних неоміфологічних творів 20 століття.

• А що сьогодні важливіше: лекції Михайла Рошка чи його книжки?

– Думаю, що лекції. Я вклав у них більше сил, енергії. Це моя професія – так, я лектор-професіонал. Письменництво – це, на жаль, тільки хобі (бо на нього не вистачає часу). Можливо, якби я міг займатися ним з ранку до вечора, так, як займаюся викладанням, аналізом текстів, науковими пошуками, то, можливо, зробив би більше. Сподіваюся, ще зроблю, якщо Бог поможе.

• Із героєм якого твору порівняли би себе? Наскільки автобіографічні ваші романи?

– Вважаю себе оригінальною людиною, а не копією когось. Тому й не хочу себе з кимось порівнювати. Ніхто не повинен когось копіювати. У інших можна вчитися, але ставати слід самим собою, шукати свій шлях у житті. Щодо творів… У всіх творах простежується автобіографізм письменника. Безперечно, твори не є документалістикою, але все, про що пише митець – це його думки, його спогади, мрії, фантазії, його знання, його світогляд. Тому немає цілком небіографічного твору. Ти передаєш свої емоції, власне розуміння цього світу, тому в усіх своїх творах ти сам, навіть коли пишеш про інших людей, навіть дуже на тебе не подібних, навіть протилежних.

• Чи спонукають сучасні події до письменства, чи хочеться щось написати?

– Завжди хочеться, але бракує часу. Іноді, правда, собі думаю: чому вважають, що написане важливіше за сказане? Насправді всі найглибші тексти у світі не написані, вони розказані вчителями – Ісусом, Буддою, Сократом, за якими записували їх учні. Найбільша мудрість світу виказана, а не написана.

• Які хобі маєте?

– Треба починати з того, що вважати за хобі? Письменництво – це теж певною мірою хобі, бо на ньому не заробиш грошей. В Україні лише один письменник заробляє на власних творах – Андрій Курков, тому що його за кордоном друкують. Тележурналістика колись теж була моєю професією, тепер – хобі. Ще люблю кататися на гірських лижах, люблю ходити в гори, люблю подорожувати… Музику люблю… Багато років займаюся йогою…

• Знаю, що ви побували в багатьох частинах світу. Де хотіли би жити і чи комфортно вам на Закарпатті?

– У Міжгір’ї хотів би жити, якби там був університет, або в Ужгороді, якби сюди перевезти міжгірські гори з чистим смерековим повітрям. Тому сьогодні я розділяю себе між Міжгір’ям та Ужгородом. Більше ніде не хотів би жити. Найкомфортніше мені в рідному Закарпатті, а відпочивати найкраще в горах, у Міжгір’ї. Якщо про інші місця і країни говорити, то мені більше подобаються Середземноморські країни: Італія, Іспанія, Словенія, Хорватія, Чорногорія…Дуже любиться Париж, Будапешт, Лондон, Единбург, Амстердам…

• Як часто мрієте, і чи збуваються ваші мрії?

– До мрій маю двояке ставлення. Всі письменники – мрійники. Від сили мрії, уяви залежить сила творчості. Але погано, якщо втікаєш у мрії від життя. Мрійники, які нічого не роблять у житті, мають залежність: як алкоголіки тікають від викликів життя у пиятику, так мрійники тікають у захмар’я. Мрія має допомагати жити, реалізовувати себе у житті, а не ховатися від нього.

Багато моїх мрій збулося. Я знайшов ключ до їх реалізації. Розповім історію-підтвердження цих слів. Колись я дуже любив Гемінгвея, особливо його книжку про Париж. Я мріяв побачити Париж і побувати там, де жив Гемінгвей. Потім прочитав книжку Юліана Семйонова, теж прихильника Гемінгвея, про те, як він першим із радянських письменників на своїй «Волзі» поїхав у Париж у ролі запрошеного письменника місцями Гемінгвея. Я так йому позаздрив… Бачив себе на його місці! З мене сміялися, бо тоді я не мав машини, та й письменником не був. Зате через кілька років, уявіть собі ситуацію: разом з Юрієм Андруховичем я мав літературний вечір у німецькому Дармштадті. Я поїхав туди машиною, взяв із собою Андрія Любку, тоді ще юного поета, дістав хороший гонорар за виступ. І з Дармшатадта ми вирішили поїхати у Францію. Вночі в’їхали в Париж, знайшли найближчий готель і заночували там. Зранку прокидаюся, виходжу на вулицю і бачу на будинку, в якому ночував, напис: «Тут жив і писав Гемінгвей з 1921 до 26 року». Розумієте, наскільки моя мрія збулася? І це тільки один випадок із багатьох.

• Який маєте погляд на щастя?

– (Сміється) Я сміюся, бо сьогодні модно вважати, ніби щастя – це вміння діставати задоволення. Танцюй, доки молодий, – це «гедонізм». Насправді щастя – це миттєві стани радості, піднесення. А ще щастя, як казав Гемінгвей, – це відчуття задоволення після добре виконаної роботи. І від гідно прожитого життя. Врешті, найголовніше – це прожити так, щоб за спиною лишилися важливі справи, щоб ти був корисним для людей, досягнув внутрішнього розвитку і гармонії. Ми всі постаріємо, станемо немічними, помремо – від цього ніхто не втече. Але важливо прожити не даремно – знайти дорогу до свого храму, піднятися на високий рівень емоційного, інтелектуального і – головне – духовного розвитку, розвинути свої творчі здібності, зреалізувати свої таланти і можливості.

А ще щастя – це коли не страждають твої близькі, яких дуже любиш. Бажано, щоб узагалі ніхто не страждав, не було війни, вбивств, каліцтв… Щастя – це коли є мир і достаток, коли люди можуть жити й шукати себе в житті, реалізовуватися, досягати просвітлення. А ще щастя – коли ти можеш робити щасливими рідних і коханих людей. Більшого щастя просто нема.

• Чи є щось таке, чого боїтеся в житті?

– Думаю, тільки цілковито черстві люди можуть не боятися за своїх близьких. Завжди є страх втрати. Але на ньому не варто зациклюватися. Хоч і цілковито забувати не треба.

• Якби ви проживали це життя вдруге, то як би його прожили?

– Мабуть, прожив би його так, як і тепер проживаю, і став би тим, ким є і буду, бо іншого шляху не бачу. Мій шлях був визначений – він не міг бути інакшим. Єдине, що змінив би, – витрачав би менше часу на пусті речі, на непотрібні умовності – і зробив би більше, ніж устиг дотепер.