Іван Сабов. Родинний портрет з жалобною стрічкою.

Щойно минуло 40 днів, як пішов у небуття легендарний для пострадянського простору начальник райвідділу, полковник Іван Сабов. Офіційно його легендарність полягає у тому, що він очолював найскладніший структурний міліцейський підрозділ – районний відділ 28 років. Проте справжня унікальність Івана Васильовича – у тому, що він належить до майже знищеної нині категорії – справжніх «ментів», для яких честь офіцера не була порожнім словосполученням, а захист правопорядку – формальним визначенням функціональних обов»язків. Це було у минулому сторіччі, у колишній країні… А 40 днів тому з Іваном Васильовичем прощалися колеги, рідні, близькі. І такого скупчення транспорту, жалобних букетів і чорного кольору невеликий храм у селі, звідки полковника міліції проводжали в останню путь, не знав і, мабуть, не знатиме довго…

Іван Васильович Сабов народився 1937-го року у селі Тур"я Пасіка закарпатського Перечинського району. Далі – цілком стандартна для тогочасного комсомольця біографія: середня освіта, технікум, робота за фахом, армія, рекомендація партії – органи внутрішніх справ, де прослужив з 1959 по 1994-го. ДАІ, кримінальний розшук, Свалявський, Хустський, Ужгородський райвідділи – за кілька десятків років роботи в міліції Іван Васильович вивчив специфіку роботи не одного структурного підрозділу МВС на Закарпатті. І усюди про нього пам»ятають: суворий, принциповий, але такий, що завжди дбає за підлеглих і не остерігається сказати те і так, як думає – тим, у кого зірок на погонах більше, а кабінети і крісла в них вище за його власний. Про Сабова – начальника написано і сказано чимало, але життя, навіть у суворих чоловіків у формах, складається не лише з виконання посадових обов»язків. Радше – їх вони можуть виконувати лише тоді, коли за плечима – надійний тил. У полковника міліції такий тил був і залишився….

Минуле…

Вони познайомилися, коли Маргарита прийшла у Свалявське ДАІ складати іспит на отримання прав для водіння мотоцикла. Для неї, дочки кадрового військового, яка з батьками проїхала чи не півсвіту, відповідальність модерним тенденціям (на той час мотоцикл був особливим атрибутом «продвинутої» молоді), здатність у будь-якій ситуації виглядати «на мільйон» були нормами, обов»язковими до виконання. Там, у Свалявському ДАІ і сталася зустріч, яка тривала більше, ніж півсторіччя…

«Зустрічалися ми якось недовго… Одразу побралися», – каже Маргарита Сергіївна, посміхаючись своїм гарним спогадам. «Чи сприйняли мій вибір рідні? Батьки – так, а от бабуся змирилася не одразу. Зате потім Іван Васильович став її улюбленим зятем!». Непростий фах голови сім»ї був для родини і гордістю, і карою. У ті роки будь-які вчинки членів родини міліціонера перебували під пильним контролем «громадськості». Приміром, еміграція рідної сестри Маргарити Сергіївни до США коштувала Іванові Васильовичу кар»єрного росту і мало не позбавила професії… І у той момент мало важили не лише професійні здобутки, виражені у кількості виявлених злочинців, побудованих для підлеглих квартир і забезпечення їм гарних умов роботи… Однак, сам він не дозволяв, щоб професійні амбіції впливали на родинні стосунки і максимально захищав найрідніших від ризиків власної, непростої професії. Маргарита ж Сергіївна жодних ілюзій з приводу дійсної ситуації, схоже, ніколи не мала: «Звичайно, небезпека була, і не раз! І життю реально загрожували… Але це – його робота. Раз узявся – роби!».

 Говорити нині багато не доводиться – надто незагоєною залишається рана: «53 роки разом! Уявляєте? Це, наче, відірвали половину тебе!», – витримана, навчена максимально дозовано видавати свій емоційний стан, справжня пані, Маргарита Сергіївна нестримно тужить за своєю половиною. І сумує: «Міг би ще ж пожити…»

Сьогодення…

Серйозні проблеми зі здоров»ям почалися 5 років тому. «Тато не дозволяв розповідати про свої проблеми – просто перекладав на певний час зустрічі із друзями», – розповідає дочка Івана Васильовича, лікар Олена. Саме вона, разом із найріднішими, ці останні для батька роки робитиме усе можливе, аби відвоювати життя найріднішої людини.  І їй це вдавалося – через кілька тижнів хвороби, що раз по раз завдавала полковникові ударів, Іван Васильович повертався до активного життя.

Адже професіоналізм і активність Івана Васильовича Сабова мали попит і після його виходу на пенсію: фахова робота в охоронних структурах доповнювалася громадською – у ветеранських організаціях і українському козацтві. Адже справжніх авторитетних людей, погодьтеся, бракує на всіх фронтах. А ще, кажуть рідні, він був заядлим мисливцем. Усі ці сфери життєдіяльності додавали не лише досвіду, але й розширювали коло спілкування, яке полковник міліції дуже любив, хоча й був у виборі співрозмовників вимогливим.

Оця вимогливість, яка починалася з себе, стали основою поваги і ваги голови сімейства Сабов у власній родині. Остаточні рішення тата не підлягали сумніву, оскільки виносилися не з опалу: небагатослівний, з пильним поглядом, він справляв враження людини, що зазирає в душу співрозмовника. А для власних дітей – сина та доньки співрозмовником він був найкращим і, вочевидь, радше – другом, аніж командиром. Адже нащадки міліціонера обрали цілком мирні, гуманітарні професії: син – музику, донька – медицину. Для зятя ж Володимира – підполковника міліції – тесть був чи не найкращим наставником по праву старшого і за віком, і за званням! Усі ж разом навчилися і успадкували головне: берешся за діло – роби його найкраще і пам»ятай, що судити про тебе будуть за тим, як і що ти робиш!

Майбутнє…

І все ж, продовження правничої діяльності Івана Сабова відбудеться! Старший його онук, Володя незабаром отримає диплом юриста. Погоджується – дід був найкращим другом. Ще змалечку Володя супроводжував дідуся на заходи, у яких ветеран Сабов брав участь. А людину, яка впродовж 35 років служби завоювала справжній, а не вигаданий авторитет серед колег, отримала 79 заохочень, звання «Заслужений працівник МВС СРСР», державні нагороди, козацькі відзнаки, вочевидь, хотіли і запросити, і послухати. Тому таких походів і, звичайно, розмов, які Володя запам»ятає назавжди, було чимало. Залишаться вони в пам»яті і молодшого козацького онука – Сашка, який подорослішав в один день, коли зрозумів, що на одного мужчину у дружній родині, яку так старанно плекав Іван Васильович Сабов, стало менше…

Віддавши службі майже 4 десятки літ, Іван Васильович пильно стежив і за подіями в країні, і, звичайно, за тим, що відбувалося у колись рідній йому міліції. Колись, бо зміни, вочевидь, цю «рідність» порушували. «Міліція успадкувала від радянських часів не сумлінну кадрову роботу, а велику паперову бюрократію, міністрів тусують, як кратярі карти», – писав він у книзі «На передньому краї», виданій видавництвом «Закарпаття 2008-го року. З прикрістю констатував, що новації МВС залежать від міністерських призначень, які, в свою чергу, приводять у кабінети не фахівців, а своїх. Усе ж фаховий міліціонер Сабов пропонує не лише критику, а й реальний план для кардинальної зміни ситуації.

Те, що до таких порад, яких, очевидно, було від кого сподіватися на широких просторах України, не надто дослухалися, свідчать сумні події останніх тижнів. А те, що визнання справжніх фахівців, які ще можуть принести користь, таки існує, доводять десятки людей, які прийшли квітневого дня попрощатися із полковником міліції Іваном Васильовичем Сабовим. На жаль, його поради вже залишилися лише на папері. Тому будь-які портрети: чи-то родинні, чи-то колегіальні – ветеранські, чи-то – козацькі, у яких фігурує він – справжній полковник справжньої міліції – віднедавна стали з жалобною стрічкою…