Про справжній кінець

«Дзвонили знайомі, кажуть, що закупили запас гасу і збираються під’єднати плиту до балона,» – сміючись розповідає редакційний водій, – готуються до кінця світу!» «А ви вже запаслися свічками, сірниками та консервами?» – із серйозним виразом обличчя запитує мене тітонька біля каси супермаркету.

Зранку 12 грудня мало не вся стрічка друзів у Фейсбуку забита повідомленнями про початок кінця – 12.12.2012, так би мовити, перший етап апофеозу. До «кінця світу» залишилося 10 днів, але складається враження, що він уже почався на шпальтах газет, у телевізорі, на просторах Інтернету та в деяких «світлих» головах.

Звісно, більшість не вірить у та­кий безславний фінал людства, хтось його боїться, а деякі навіть чекають зацікавлено. Ще б пак, не щодня можна стати свідком «кінця».

 Хоча, насправді, зрозуміти людей, які вірять, що давні майя таки мали правду, досить важко. Звичайно, боятися закінчення земного життя – почуття природне і давнє, як сам світ. Незрозуміло інше: значить, туманному пророцтву з глибини століть повірити легше й простіше, ніж, наприклад, промовистому напису на пачці цигарок: «Куріння вбиває». Влаштовуючи собі щодня кількагодинні мікросмерті біля екранів телевізорів чи в Інтернеті, ми чомусь не лякаємося того, що так легко розтринькуємо дорогоцінні й не відновлювані хвилини. Нам і пожити довше хочеться, і підняти улюблені сідниці з дивана чи кріселка та пробігтися чи бодай пройтися парком заради продовження власного існування – «влом».

Після сварки, образи чи якогось не надто гарного вчинку не поспішаємо порозумітися й попросити вибачення перед домашніми, друзями чи коханими. Ну а як же – завжди встигнемо. У нас удосталь часу на те, аби плекати й носитися зі своїми кривдами, зачепленим еґо чи дрібними болями, але часто не знаходиться хвилинки почути ближнього. У таких випадках ми не боїмося раптового кінця, іноді навіть здається, що дехто з нас вірить у те, ніби він Дункан Маклауд і життя його вічне: усе встигнеться. А ще й народна мудрість заспокоює: краще пізно, ніж ніколи. Але ж часто буває справді пізно… І вже ні перед ким просити вибачення, запізно когось тішити подарунками, про які колись «забулося», влаштовувати проігноровані свого часу дні народження чи річниці. Оце і є справжній кінець. Утім, на жаль, непомітний, і в газетах про нього не напишуть.

Згадайте, що до двадцять першого грудня у нас є свої набагато цікавіші дати. Ще встигаєте зібратися з давніми друзями, яких не бачили за роботою, під приводом ворожіння на Андрія, здивувати дрібницею приятелів на Миколая, та, зрештою, вибратися з дитиною в кіно чи на ковзанку. Як мінімум, перед сумнозвісним кінцем буде що гарного згадати. Бо ми ж начебто і знаємо, що в житті дуже важливо себе щодня не ховати, іншим ям не копати, а кожний кінець – це таки початок… Але часто живемо як у кредит: тепер головне взяти все, що хочеться, а потім уже якось і віддасться. 2012-й закінчується, то, можливо, саме час або просто добрий привід віддати «борги», а кінець світу ми вже якось переживемо.