Закарпатський туркмен, який “гасив” бунти нелегалів. Зараз він вирощує хлопок і тархун, а також щорічно відвідує Батьківщину.

Коли вирушаєш на інтерв’ю з незнайомою людиною, то спочатку не знаєш, чого очікувати і як налаштуватися на розмову. Чи буде складатися, чи вдасться знайти спільну мову?

Так що на зустріч з Ремезаном Оразкурбановим, екс-міліціонером і колишнім начальником приймальника-розподільника для людей без певного місця проживання я їхав без підготовки і заздалегідь підготовлених питань, але з певною настороженістю. І, як виявилося, зовсім даремно.

Зустрілися ми … на дачі. Тут гостинний господар теплої пори року проводить максимум свого вільного часу.

– А чому?

– Я тепер на пенсії, але без діла сидіти просто не виходить. Неробство навіть на здоров’ї позначається – то суглоби заниють, то хребет. А сюди прийшов – там щось прополов, там щось переніс, тут почистив – і знову, як огірочок… Одна відмінність – під час служби завжди кимось керував, командував, а тепер доводиться командувати самим собою…

– І вдається?

– Звичайно! Сам себе завжди слухаюсь (сміється).

Потрібно сказати, колишній "начальник бомжатника" виявився на рідкість веселою, товариською і позитивною людиною.

– А інакше у нас було неможливо, – стверджує Ремезан Оразкурбанов, – почуття гумору і гарний настрій рятують від багатьох неприємностей. До того ж контингент у мене був, скажімо так, специфічний. Як правило, сильно пошарпаний життям, і звиклий до поганого ставлення з боку оточуючих.

– Розкажіть докладніше про роботу. Ви керували приймачем-розподільником для людей без певного місця проживання …

– Так, для дорослих "бомжів". Є певна іронія долі – починав службу в органах внутрішніх справ з дитячого приймальника-розподільника, а на пенсію пішов командиром дорослого. Виходить, посада росла разом зі мною.

– Ви за національністю туркмен. А як потрапили в Закарпатті?

– У 1977 році призвали в армію, і службу проходив тут. Відразу полюбив цей край. Люблю тут все – і природу, і людей, і клімат… Так і залишився після демобілізації.

rem2

– А на батьківщину, до Туркменістану їздите?

– Щороку. І не просто так, а на запрошення Президента. У Туркменістані проводиться традиційний всесвітній курултай туркмен, приїжджають співвітчизники з усього світу. Навіть представники діаспори з Японії, головне – не забувати своє коріння і знати туркменську мову. Це масштабна і дуже добре організована подія, завжди із задоволенням її відвідую. Взагалі приємно спостерігати, як з кожним роком на краще змінюється життя в Туркменістані. Але все одно, мій дім тепер тут, на Закарпатті…

– Якщо згадувати про роботу, сильно змінювався контингент розподільників від радянського часу до сьогодення?

– Звичайно! Раніше до нас потрапляли в основному співгромадяни. Хтось жив без прописки, когось депортували з-за кордону, хтось пропив усе майно, всяке бувало. А ось після 1992 року масово стали потрапляти іноземці, спершу з Індії, Пакистану, Афганістану.

– А з чим це пов’язано?

– Кордони стали відкритішими, судячи з усього. Ось і потягнулися зі Сходу нелегали. Іноді групами по 40 чоловік привозили …

– А звідки привозили? З прикордонної служби?

– У той час відкрили табір для нелегалів у Павшино під Мукачево. Працював, свого роду, розподіл: кого затримували прикордонники, відправляли туди, кого ловила міліція – направляли до нас. А ми вже займалися встановленням особи, оформляли депортацію на батьківщину.

– А з наших, громадян України?

– Бувало, доставляли "п’ятнадцятисуточників".

– Затриманих призначали на виконання громадської роботи?

– Так, бувало. В основному вони займалися прибиранням міста, збором сміття. А ось іноземців відправляти працювати було строго заборонено. Хоча деякі, здається, були і не проти. Не так уже й легко сидіти на одному місці, хочеться різноманітності, подивитися на світ.

– Напевно вам, як людині зі східної країни, було легше зрозуміти їх, ніж кому б то не було…

– Звичайно! І справа тут не тільки в коренях. Головна проблема, з якою стикаються тут біженці та мігранти зі Сходу – це мовний бар’єр. За великим рахунком, ці люди не можуть нікому нічого пояснити, та й їм самим неможливо нічого втовкмачити. І мені було простіше – я знаю туркменську мова, фарсі, кілька діалектів, тому з багатьма міг хоч якось поговорити, порозумітися. Не з усіма, звичайно – навіть всередині Індії стільки мов, що люди з різних провінцій не розуміють одне одного. Але все одно – набагато легше.

Другий фактор – релігія. Я мусульманин, знаю Коран, тому з боку багатьох мігрантів довіри до мене набагато більше, ніж до решти товаришів по службі. Це і допомагало дуже, як наприклад, під час бунту в Павшино.

– Я погано пам’ятаю цю, гучну тоді історію. Там були серйозні хвилювання, підтягували навіть спецназ, внутрішні війська …

– Так! У 2001-2002 це була велика проблема. Ті, хто там знаходився, навіть зброєю якоюсь обзавелися – заточили залізяки, зробивши таким чином ножі. Приїхало начальство з Києва, аж 5 генералів, підтягували БТРи. Довелося і мені поїхати, я тоді майором був.

– Страху не було?

– Як такого – не було, але очікувати можна було чого завгодно. Але вдалося знайти спільну мову.

– Тобто, можна сказати, що той найбільший бунт погасили саме ви?

– Це надто вже голосно звучить, але досить велику частину роботи виконати довелося саме мені.

– А в чому причина бунту?

– За великим рахунком – саме релігія. Збунтувалися саме мусульмани, через те, що їх намагалися годувати свининою, а віра це категорично забороняє. Крім того, правовірному мусульманину треба молитися 5 разів на день, ну хоча б три. Тим більше в свято Рамадан. А в Павшино їм не давали такої можливості.

– І як вдалося вирішити проблему?

– Спілкуванням. Нормальним людським спілкуванням. Я поговорив з ними, і в результаті забрав звідти до Ужгорода, в свій розподільник 18 афганців і ще 12 чорношкірих, з Сомалі. Твердо пообіцяв, що вони зможуть молитися стільки, скільки потрібно. І – ніякої свинини. Переконав їх, що я одновірець, поговорили про Коран – вони мені повірили.

Але вони знали і умови – ніяких порушень встановлених правил. Так і пішло – вони поводилися сумирно, виходили на молитву. Крім усього іншого – прибрали двір приймальника-розподільника, куди виходили молитися. Також я не забороняв носити ритуальні перстні, сімейні реліквії.

– А чим годували замість свинини?

– В основному курятиною. Та хоч телятиною, ми могли забезпечити нормальне постачання, грошей на рахунках вистачало!

– Ого! А звідки?

– Нелегалами опікувалися іноземні фонди та організації, наприклад, "Карітас". Тому з їжею проблем не було. Вони ж допомагали з їжею, одягом, літературою, картками для телефонного зв’язку.

rem1

– Зараз нелегальна міграція перетворилася на величезну загальну проблему. Як, на вашу думку, її можна вирішити?

– (Зітхає) Якщо чесно – ніяк, я не бачу універсальних і ефективних способів. Поки Європа живе багатше – люди з бідних раїн будуть в неї прагнути. А у нас вже ділки налагодили цілі схеми, канали переправлення.

– А ви не знаєте, скільки коштує нелегалам така переправлення їх до Євросоюзу?

– Я чув, що за одну людину вони часом платять переправникам від 4 до 8 тисяч доларів. І при цьому їх постійно обманюють. Був випадок, коли групу нелегалів довезли до якогось шлагбаума в лісі, сказали – "далі вже Німеччина" і поїхали. А через півгодини нещасних вже затримали прикордонники.

Але при всьому цьому зупинити потік мігрантів – нереально.

Додам тільки, що спершу Європа сама вітала приїжджих – навіть з чисто генетичних міркувань, щоб "освіжити кров". Не секрет, що такі змішані шлюби далеких кровей дають більш сильне потомство. І це насправді діє. Ось тільки приїжджі в основному не хочуть асимілюватися, вони живуть своїми громадами, досить закритими.

– Ми говорили про бунти в таборі в Павшино. А у вашому закладі вони траплялися?

– Ні, жодного разу. Я їх просто не допускав.

– Як саме?

– Спілкуванням. Гарним ставленням. Ось ми говорили про мовну проблему. А адже з нею можна впоратися на рівні інтонацій. Потрібно просто дружелюбно, з повагою, по-людськи говорити з людьми. Вони це відчувають, навіть не повністю розуміючи сенс сказаного. Я часто, вирушаючи на роботу, брав з собою яблука, цукерки, особливо коли працював з дітьми. Адже на будь-кого перебування довгий час в закритому приміщенні тисне. Зараз я вже можу зізнатися – страшно не любив заходити в "одиночки", там вся обстановка важка, незважаючи на те, що в кімнаті було чисто, прибрано, охайно. Пам’ятаю, одного затриманого, який страждав на клаустрофобію, укладали на нічліг в коридорі. Так що важко це. І коли людина перебуває там – вона особливо цінує людське ставлення.

– Це розуміли всі ваші колеги і підлеглі?

– Ні. Але тих, хто дозволяв собі негативне ставлення або прояви неповаги, я переводив на іншу роботу. В системі правоохорони багато різних спеціальностей, тому вибір великий.

– Запам’яталися якісь, особливо цікаві випадки?

– Багато всякого було. Так, привезли нам хлопця, депортованого з закордону, здається з Чехії. Він поїхав туди за 15 років до цього, нелегально працював, ховався від поліції. Весь цей час не виходив на зв’язок з рідними. Але в результаті його спіймали і доправили до нас. Ми зв’язалися з родичами – виявилося, що вони вже давно його "поховали" і спершу просто не повірили, що він живий. Потім трохи весілля прямо у нас не зіграли (сміється).

Був у нас один псевдосвященник. Дуже спритно "косив" під справжнього – рясу носив, бороду. Сповідував когось, іконки роздавав. І дійсно був дуже схожий на одного відомого священика з Києво-Печерської лаври, нам фото надсилали – ну не відрізнити! А вирахували його по тому, що помітили – він курив, і не раз. Ви часто бачите священиків, які палять? Через це і запідозрили, стали перевіряти і вирахували – аферист!

Ще був випадок: перебувала у нас жінка з Афганістану. Було у неї троє дітей, а вагітна була четвертим. Як сутички почалися – я сам її привіз в пологовий будинок. Трохи пізніше віз сержанта на зміну, по дорозі заїхали знову в пологовий будинок, і медсестра з порога кричить мені: "У вас син!". Сержант сміється, я теж – ну хоч зараз за шампанським біжи! 🙂

Ще пам’ятаю, сидять у нас одночасно 60 чоловік, з них представники аж 18 різних національностей. І один китаєць обурюється: "Не хочу сидіти з негром! Хоч куди переводьте, але подалі від нього".

– До речі, про расову нетерпимість. Останнім часом пропаганда однієї з сусідніх країн робить з українців мало не расистів або нацистів. Мені цікаво з Вашої позиції як етнічного туркмена: чи стикалися з проявами агресії за національною ознакою?

– Ніколи, це просто маячня. Українці – чудовий, доброзичливий і толерантний народ. Якщо ти нормальна людина, то в Україні неважливо, якої ти національності. За це я люблю Україну і українців, інакше б не прожив тут стільки років.

rem0

Ми вже завершили розмову і я збирався йти, але звернув увагу на якісь незнайомі мені рослини на грядках. Але ж і справді – ну, не може бути, щоб закарпатський туркмен не вирощують у себе щось незвичайне. Так у мене всі стереотипи зламаються, їх тепер зовсім небагато залишилося. Цікавлюся у господаря …

– (Сміється) Я не знаю, про що ти подумав, але екзотика у мене дійсно є. Ось тут, поруч з кінзою, у мене росте тархун. Хоч трохи, але справжній. Але головна "цікавинка" ось – це хлопок.

Так! Я дійсно бачив вирощений в Ужгороді хлопок! Його гілочки стоять у Ремезана Оразкурбанова на поличці каміна. У старому мідному глечику. Поруч з прапором Туркменістану.

Тому що своє коріння потрібно пам’ятати і цінувати.

Чого і всім нам бажаю.

rem3

Будьте першим, додайте коментар!

Залишити відгук