Як нам сьогодні не вистачає опришків!

Сіра монотонна буденність робочих днів надихнула нашу компанію здійснити невеличку подорож з міста у гірську віддалену місцевість, аби насолодитися найяскравішими осінніми пейзажами.

Невеличке мальовниче село Смерекове, що на Великоберезнянщині, заходиться всього в 50-ти кілометрах від Ужгорода, неподалік від українсько-словацького кордону. Добиралися ми до нього на позашляховику, наперед знаючи, в якому жалюгідному стані дорога, що веде туди від села Дубриничі. Близько 15 км наш залізний коняка уперто долав яму за ямою, аби дістатися нарешті кінцевої зупинки. Дорогою ми часто шуткували, порівнюючи якісні асфальтовані дороги в країнах ЄС з вітчизняними, вибоїстими… Сарказм досягав апогею, коли ми примудрялися знаходити у відмінностях логічний позитив у нашому бездоріжжі. Це – сотні непередбачуваних розмірів ям, які не дали б заспати навіть найстомленішій людині! Утім, кілька подихів чистого свіжого повітря густого лісового масиву миттєво прочищають мозок від суєти, накопичених проблем або ж невдоволеності соціальним життям. Останнє, на жаль, найактуальніше…

Історія каже, що чотири століття тому у цих лісах переховувалися загони опришків, які нападали на панські маєтки та мстилися за нестатки і убозтво простих селян. Як нам сьогодні не вистачає тих опришків!

Нинішня «надсучасна цивілізація» вразила повною відсутністю мотелів, або кемпінгів. Це при тому, що на початку ХХ століття у селах Великоберезнянського району були притулки для туристів, а на базі мінеральних джерел діяли 2 санаторії з 30 (!) купальнями.

Зате у ХХІ столітті ми дожилися до того, що не маємо ані доріг, ані інфраструктури. Місцева влада настійно, але стабільно – на словах, не перший десяток літ проектує розвиток району, який, до речі, за природними ресурсами нічим не поступається навіть Швейцарії. Натомість, дорогою ми спостерігали, як успішно ведеться суцільна вирубка та знищення цінних порід дерев, залишаючи за собою непривабливі лисі гори, а в серці – невимовний смуток, гіркоту та розчарування в людській потребі безмежно наживатися за рахунок земних благ.

Маючи величезний природний потенціал, багатий на мінеральні джерела, різні корисні копалини і цінні праліси, чиновницькі руки сьогодні все це з легкістю і безкарністю знищують.

 Але на цьому наші «позитивні» враження не закінчилися. Невеличке село Смерекове, яке за радянських часів мало і продовольчий магазин, і школу, і будинок культури, відповідно, й добротну під’їзну асфальтовану дорогу, тепер повільно вимирає. Сюди приїздять лише затяті грибарі, або ж люди, яким не вистачає адреналіну, як ми… Більшість невеличких хатинок старої будови з глини, з потрісканими невибіленими стінами, маленькими віконечками і дерев’яними гнилими огорожами. Таке враження, ніби ми потрапили в Закарпатський музей архітектури і побуту, лише безкоштовно…

Зате люди – привітні, бо живуть майже одним духом. В око впав автомобіль, з якого горянам продавали хліб. Цікаво, чи взимку, коли сніг по пояс, сюди підвозять хліб, без якого ніхто не обходиться в своєму щоденному раціоні? Заспокоїло те, що зустріли трьох місцевих хлопчаків, які за округлістю своїх щічок дали б фору хіба учасникам програми «Зважені і щасливі». Усі разом подумали, що дітвора вигодована на домашньому молоці…

Виїхавши з села, на висоті 500 м над рівнем моря, ми нарешті змогли полегшено зітхнути. Першими своїми враженнями поділилася дев’ятирічна донечка подруги, яка ніяк не змогла зрозуміти, куди її так довго везуть, чудом не витрясши все, чим поснідала. «Мамо, дивися, які червоні дерева!», – радісно оголосило чадо, переповнене щирими дитячими емоціями від побаченого. Так, від різнобарв’я аж різало очі. І ті кольори довкола вмить відправили всіх нас у нірвану, з якої нікому не хотілося виходити.

Вирушивши до лісу, ми натрапили і на гриби (в тому числі й їстівні), і плямисту саламандру, яку називають в народі «вогняною», прудку карпатську білочку, яка запаслася горіхом… Словом, природа нас не підвела! Кожен отримав потужний заряд до життя, духовно збагатився.

На завершення хотілось сказати таке: колись відомий американський художник Рокуел Кент, відвідавши Закарпаття, відзначив: тут кожного дня мав би народжуватися великий живописець. Ми також осягнули своєрідну філософію Карпатських гір, які особливо чарівні золотою осінню, та почерпнули чисту природну енергію. Тепер зрозуміло, як ця невимовна краса карпатських лісів надихала таких відомих світу закарпатських художників, як Ерделі, Бокшай, Коцка, Манайло, майстерно переносити неперевершений різнобарвний пейзаж на полотно. Слава Богу, їхні безцінні шедеври увіковічені.

Як добре, що вони не бачать муки навколишнього середовища від теперішнього людського існування, від недолугості та «пофігізму» чиновників, інтелект яких природа безбожно обійшла…

P.S. Світлини виставляю, в основному, позитивні, аби не відлякувати туристів.