Таємниця закинутого тунелю в Карпатах

Її спробували розкрити закарпатські прихильники пішого туризму.

Цей репортаж можна розглядати як продовження матеріалу «Невеличка подорож штрекою Швейка», адже минулого року, коли я відвідав Волосянку і «підпільно» фотографував величний 60-метровий віадук, то вже знав про існування в цьому районі закинутого залізничного тунелю, що будувався за часів Австро-Угорщини. Звісно, виникло бажання неодмінно відвідати його і розповісти широкому загалу. Але на той час бракувало часу, та й компетентного гіда не знайшлося.

Тому нещодавно, коли випадково в соцмережах дізнався, що любителі пішого туризму збирають групу для відвідування саме цього об’єкту, сумнівів не виникло – я відразу зв’язався з організаторами і записався. Ще й не сам, а з родиною.

Варто зізнатися: востаннє в хоч трохи довгі походи горами я ходив в давні студентські роки. Цілком розуміючи і поділяючи задоволення від такого роду проведення дозвілля, але… Останні десятиріччя все якось не знаходилося часу, бажання, натхнення, не було відповідного поштовху. І ось він! Адже, по-перше, що не кажіть, грандіозні, але закинуті споруди – це надзвичайна енергетика, вони викликають дещо нераціональну цікавість. По-друге, особисто для мене будь-що, пов’язане з залізницею, має також особливу харизму. По-третє, в даному випадку маємо можливість в буквальному розумінні руками доторкнутися до історії, до технічного генію. Завжди, проїжджаючи тунелями, замислююся – яку ж величезну працю виконали свого часу люди, щоб прокласти оці проходи в кам’яних надрах гір. А тут ще й закинутий! Це збуджує уяву, загострює цікавість, надає якогось містицизму. Ну не може бути, щоб такий об’єкт так далеко від цивілізації не зберігав в темряві якусь таємницю! Плюс таємна надія зробити на місці пару таких містичних фотографій, щоб просто УХ!

І по-четверте, при всій моїй щирій любові до Ужгорода – як же ж надоїли ці міста. Отже – в гори! На природу! До повітря! До тунелю! Шукати і розгадувати його таємниці.

Як виявилося, однодумців є чимало. Група, яка спочатку складалася з 15 прихильників прогулянок, на момент виїзду виросла ож до 38 людей! А це вже чималенький колектив, погодьтеся. Недільного ранку ми зібралися на ужгородському вокзалі і дещо гамірно завантажилися в електричку Мукачево-Сянки. Дві з половиною години мальовничих пейзажів за вікном, вокзалів та невеличких зупинок – і вся строката юрба викотилася на перон у Волосянці.

Електричка покотилася далі, і… Спокій! Розміреність! Гори! Тиша!

Ну, тишу така велика група порушить в будь-якому разі. Довгою колоною йдемо за тим, хто знає шлях. Трохи по центральній вулиці села…

А потім – ще по бічній, повз нові і старі, унікальні хати…

І от нарешті ми на стежці, що веде просто в гору повз невеличкий цвинтар.

Це перший серйозний підйом, але ми сповнені сил і бадьорі.

Навіть незважаючи на несподівані перешкоди. Що нам повалене дерево і яскраве сонце в очі? У нас же є вода в наплічнику і цікава мета попереду.

І ось ми вийшли на старий насип. Саме по ньому свого часу ходили потяги. І на паровій тязі, і пізніше – на електричній. Рейок вже, звісно, нема, а насип став чудовою зручною дорогою.

Робимо перший невеличкий привал, дочікуємося тих, хто затримався. В рюкзаку є яблуко? Настав його час!

Про всяк випадок дехто обробляє шкіру засобом від кліщів.

Рушаємо далі, вгору колишньою колією. Відзначаємо, що ще збереглися металеві опори електролінії. Ще не всі порізали на металолом.

І ще згадується, як ДСНС часто попереджає про небезпеку і шкідливість спалення сухої трави. Схоже, до гірських районів ці попередження не доходять. Траву тут палять масово, буквально всюди, жодним чином не зважаючи на небезпеку. Така байдужість і нехтування шкодою жахає.

Але зараз ми налаштовані на позитив. Навколо ж така краса!

Тим паче ось, вже за рогом наша мета – з-за кущів виглядає кам’яна кладка входу в закинутий тунель. Ми дійшли!

В наш час нікого не здивуєш тим, що в першу чергу вся група дістала фотоапарати, відеокамери і смартфони, і кількість фіксуючої цікаві миті техніки перевищила кількість туристів.

Досхочу пофотографувавшись, лізу на верх тунелю, десь тут мають бути залишки зовнішніх конструкцій комунікацій – вентиляційні та водовідводні шахти тощо. Так, вони є!

Зверху друзі по походу виглядали отак:

Промайнула думка, що опинитися на цьому місці в роки, коли тунель діяв, пересічному громадянину було неможливо – тунелі і мости охоронялися пильно, особливо цікавих і нахабних могли й заарештувати.

ОК, перші фото зроблені, і нас чекає темрява! Потрохи, невеличкими групами заходимо туди, де ніколи не було сонячного світла.

Найбільше радує прохолода. Після спеки – саме те, що треба. Колись тут гуркотіли потяги. Для того, щоб колійники могли сховатися від них, в стінах передбачені ніші. Кладка тунелю знизу кам’яна, а згори – бетонна. Кажуть, спочатку весь тунель був кам’яним, а бетонні зводи зробили під час реконструкції в 1963 році. Як і зірки над вхідними порталами.

Ось нарешті і вихід. За ним – простора галявина, де ми й зупиняємося на невеликий пікнік.

Саме тут знайомимося з усіма учасниками походу. І ще – відзначаємо дні народження трьох з них!

Варто коротко розповісти, завдяки кому ми потрапили в похід – це група ентузіастів, що об’єдналися під брендом "Клуб піших туристів". Це не офіційна організація, а просто компанія друзів, яких у вільний час приваблює можливість зібратися і майнути куди-небудь на цікаву і веселу прогулянку. Нам розповіли і історію мему "Гимбануті", який помітили на наплічниках і футболках.

"Це ми ходили взимку в похід на гору Гимбу. У зимових походів своя специфіка. Було трохи важко, але ми залізли на самий верх, і вже там нас отак "гимбануло". Дуріли там в снігу мов діти. Куча мала…", – розповіли нові друзі.

Хай там як, але наш "тунельний" похід триває. Адже після відпочинку ми попрямували не назад, у Волосянку, а вперед, спочатку далі по старому насипу, а згодом – на досить круту гору.

Зізнаюся, для початківців це був нелегкий підйом. Саме тоді ми зрозуміли, навіщо більш досвідчені туристи взяли з собою легкі лижні палки. Вони справді полегшують підйоми і спуски по крутих схилах. На щастя, навколо можна було легко знайти імпровізовану, натуральну заміну.

Ось нарешті видерлися на самий верх. Взагалі з самого початку пейзажі, що розкинулися навколо, тішать і захоплюють. На окремих далеких вершинах видно навіть снігові шапки. Але саме на гребні гори панорамне видовище в усі боки особливо вражає.

А он там бачимо й той самий віадук, у підніжжя якого побував минулого літа. Ба більше – їх там таких аж два, а між ними поїзд ще й проїжджає тунелем!

На галявині – розсип гірських квітів. Фотографуємо, милуємося, робимо ковток води – і йдемо далі.

Нас чекає ще один крутий підйом і висока скеля, на яку просто неодмінно треба залізти. Бо ж гарно!

Далі наш шлях – залишками колись відомого гірськолижного курорту Щербин. Зараз траса заросла деревами, підйомників давно нема. Але в групі були люди, що пам’ятали кращі часи цієї траси, коли ялиночки були ще зовсім маленькими.

Так потрохи дісталися і до діючої залізниці. Оце фото з верхівки над робочим тунелем.

Доходимо й до станції Щербин. Час ще є, то чому б не відвідати невеличкий водоспад на тому потічку, що струменить під мостом? Є, щоправда, одне зауваження – згідно з попереджуючими табличками, йти далі заборонено. Це ж прикордонна зона. Але ж якщо аж дуже кортить…