Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися

Алла Хаятова, фото - Сергій Гудак, Оpinion.  6 серпня 2018 20:05  155184413 0186122
Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися

Зареєструватися на заплив через Босфор… не вміючи плавати – і успішно здолати важку дистанцію. Ужгородка Олеся Смирнова доводить, що великі досягнення – це про ідею, бажання і мету. Вона каже: тут ідеться не про тіло, а про філософію, пише Оpinion.

Свого часу журналістка Олеся Смирнова вже зробила стрімкий поворот – відкрила студію макіяжу, котра стала мистецьким осередком. Потім неочікувано для друзів і рідних зайнялася марафонським бігом, гірськими забігами-трейлами й перегонами з перешкодами. Й от, озброєна лише наміром і нулем досвіду, вирішила переплисти протоку Босфор – дистанцію близько 7 км у дуже складних умовах, на що піде не кожен професійний плавець. Вирішила – і зробила, маючи на підготовку лише близько півроку.

Зареєструватися на заплив треба було за 14 хвилин – так швидко люди розбирали слоти, й Олеся із чоловіком Олександром встигли. Вирішили вони «штурмувати» Босфор і спільно, і спонтанно.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (1)

Олеся розповідає: «Дещо затягнулося наше святкування Нового року, а оскільки у нас дитина, то це веселий родинний ритуал складання планів на наступний сезон. Я запропонувала: ну от, Босфор, нумо! Уже була навчена бігом, що таке – реально, здійсненно. Звісно, за умови підготовки: важких тривалих тренувань. Так, це було важко. Особливо починати. Коли ти не вмієш плавати, а тільки купаєшся… Я ніколи не пірнала, не вміла затримувати дихання під водою. Коли ми тренувалися перший місяць самостійно, я взяла прищепку для носа, але це не допомагало… Але допоміг тренер, він сказав: пірнай і, на чудо, уперше за 30 років життя вода не затекла мені в ніс. Найскладніше було саме навчитися дихати. Було важко. Але я була готова, що буде важко, і була готова це пройти».

«Вода – не мій світ, не моя стихія. Я так думала»

- Якою була твоя перша вдала дистанція водою?

- Це було всього 25 м! Тодішня наша тренерка казала, що це нереально – підготуватися до запливу з нуля, що я не встигну, не зможу зробити. Був січень. Я відповіла, що спробую, маю ще півроку, а якщо не вийде – зійду з дистанції або просто не піду. Насправді не думала ані сходити з дистанції, ані тим паче не виходити на старт. Я була готова тільки зійти з дистанції, якщо відчую, що не зможу. Це нормально і здорово – визнати, що ти не дотягнула і маєш щось поліпшити. Це – набути досвіду. А коли ти не виходиш на старт – це здатися. Я забагато здаюся в житті, щоби таке зробити й тут. Але підготовка простою не була. Мені було суперскладно, і якби не чоловік, можливо, кинула б.

Ми тренувалися взимку: надворі холодно, тренування зранку, а це також не мій час, й уже стрес, ідеш у басейн, де волого, вода зимна, і це теж напружує, і потім тобі знову треба в душ, волосся мокре… Вода – то не мій світ, не моя стихія, ворог, я так думала. Ми тренувалися чотири рази на тиждень, і за цей період я загартувала характер. А потім – ще й завдяки тренуванням на відкритій воді. Раніше я на нашому знаменитому Ужгородському кар’єрі не плавала, та і не плавала взагалі… Знаєш, там страшна глибина, і чула ці всі моторошні легенди, а коли йде тінь від скелі – він стає чорним… А ще я виявила, що боюся сомів! Ми з донькою перед поїздкою переглядали інформацію про Босфор, побачили в публікації плавники посеред проливу, я сказала: «От, доню, дивися, мама буде плисти з дельфінами!», і тут Даринка змінюється в обличчі: вона читає, що інформація (може, й фейкова) про те, що в протоку якось запливли білі акули… Хоча під час самого запливу в мене не було жодних страшних думок (попри те, що там великі хвилі), на кар’єрі мені було страшніше плавати. Сомів я боюся більше за акул! (сміється – прим. авт.)

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (2)

- Пам’ятаєш емоцію, коли ти вперше почала отримувати задоволення від плавання?

- Це сталося після того, як ми повели дитину на уроки плавання влітку. Тренер пояснював, як треба рухатися у воді, доволі складно, про різні рухи, про те, як видихати під воду, а вдихати під праву руку… І додав: «І при цьому усміхайтеся!» Ця фраза стала для мене знаковою, переломною. Сказала собі: як би складно не було, прагни дивитися на це позитивно, бути в доброму гуморі. Тобі й так важко, а якщо накручувати себе – буде ще гірше. Плавали на кар’єр, робили 3 км, і розумію: я пливу – й усміхаюся. Свою першу довгу дистанцію я зробила легше, коли подивилася на це збоку. Половину тренування пливла, стежачи за технікою, а половину – як пливеться, відпускала себе, і ставало легше.

Мушу зауважити: можливо, я неправильно працюю з технікою, можливо, пливу неправильно, але в мене ніколи не болять руки і плечі, не виснажуюся фізично. Можу плисти довго, але не можу плисти швидко, не вмію. Олександр пливе в три-чотири рази швидше за мене, на Босфорі я йому пропонувала: залиш мене, пливи далі. Тим паче, коли бігаю, не люблю, щоби хтось був поруч, бо я тоді думаю, у мене своя порція інсайтів, своя порція думок, свій час, коли мовчу й асимілююся із природою… Думала, і тут так треба. Але він мене не залишив, сказав, що не може плисти вперед, не знаючи, що там зі мною. Це допомогло. Босфор – дуже специфічна дистанція, там все, не як на запливах Ironman, де розкладені буї й ти орієнтуєшся. Є тільки старт і фініш, і підступні течії. Як утрапиш у протилежну – погано, будеш плисти на місці. Добре потрапити в попутну течію, бо вона допоможе дістатися фінішу.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (3)

«Ти – частина води»

- І як орієнтувалися?

- За орієнтирами на березі. Хтось орієнтується за малими точками, запам’ятовуючи багато дрібних знаків. Я відкинула такі, щоби не заплутатися, чогось не забути й не запанікувати. Обрала масштабні орієнтири – і це була моя масштабна помилка. Наприклад, коли треба було плисти до правої опори моста, не розумієш, до якої частини, бо вона ж величезна, коли плисти до найбільшого провисання електролінії – теж не знати куди, бо то багато метрів. А далі я мала побачити острівець, який зауважила на екскурсії кораблем перед запливом… Ми перепливали Босфор за діагоналлю, і, побачивши острівець, я мала звертати до фінішу Але мене настільки знесло до лівого берега, що острівця не побачила. Олександр сказав повертати праворуч іще більше, настільки, що ми пливли практично в інший від фінішу бік. Я тоді боролася із логікою: 6 км пливу в одному напрямку і тепер повинна йти в іншому, аби течія мене не знесла. За 50 м від фінішу багато людей здавалися: їх просто пачками забирали в човни. Йде зустрічна течія – і не можеш зрушити з місця хоч на метр. Тут треба працювати уже на силі характеру. І мене було вже не зупинити!

Кажуть, що найважче – на фініші…

- Мені на фініші не було важко. Було важко, коли зрозуміла, що ми не там, де мали бути, і треба стрімко повертати. Нам казали: коли буде попутна течія, ви відчуєте, що буде дуже холодно. Й коли ми перепливали Босфор перпендикулярно, я і відчула, що таке холодна течія, мене переповнювали емоції від того, що я її не спіймала собі на поміч, і загубилася. А коли побачила фініш – не було складно. Знала: треба докласти зусиль, треба працювати. Дійсно, багато хто здався, навіть серед тих, хто перепливав торік. Дехто допливав ту останню ділянку навіть годину. До речі, я здолала дистанцію за 1 годину 38 хвилин, зазвичай там дедлайн 2 години, але цьогоріч продовжили до трьох через цю течію.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (4)

- Ти пливеш на постійному зусиллі чи навчилася співпрацювати з водою так, що можеш і відпочити?

- Я пливла зазвичай кролем і переходила на брас лише тоді, коли дуже треба було роздивитися і зорієнтуватися. Я собі пливу, і для мене це неважко, хоча, звісно, це завжди зусилля. Я взяла собі за правило те, що не буду боротися з водою. Головне у воді – не боротися з нею, тому що ти її не побореш, вона настільки велична і така масштабна, а ти – комашка. Але треба показати, що ти – частина води. Ти маєш лягти і бути її складником: не впиратися головою, не піднімати голову, не створювати протидію, не боротися з нею. Навпаки – слухатися воду! І бути в течії. Я налаштовувалася: Босфор для мене – не війна, не подолання ані себе, ані води, це асиміляція себе з ним.

- Подружилися?

- Ми закохалися! (сміється – прим.авт.) Так, дійсно подружилися! Насправді ж мені була дуже важлива підтримка чоловіка. Ми і з ним там ще більше подружилися. Й усе було дуже гармонійно.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (5)

«Буде дуже важко. Але потім буде фініш»

- А страшно не було?

- До того – було. Було страшно в Ужгороді. Де всі люди, які причетні до плавання, кажуть: ти не зможеш. Вони говорять: це зухвальство, наглість, як ти взагалі могла собі таке подумати! Мовляв, от у мене є професіонали, які роками плавають, і я не відправлю їх на таку дистанцію! Я і не писала про ці наміри, не робила постів, не розповідала історії. Мені казали: це може стати для тебе дуже поганим досвідом! Так, страшно було, на мене нагнали страху люди, на яких я орієнтуюся, фахівці, люди, яким я довіряю. Але ми вирішили, що вийдемо на старт у будь-якому разі, і раптом що – то зробимо висновки на наступний раз. Не страшно здатися на дистанції, страшно здатися до неї. Так, під час самого запливу я піднімала голову і фіксувала: «Боже, який він величний! Боже, які хвилі! Боже, як тут глибоко!» Але ти пливеш далі й залишаєшся сама із собою і водою. Я почала не боятися. Тобто – ні, я боюся, дуже боюся. Боюся води і глибини зокрема. Але йду до цього страху. Бо розумію, що межа його ще далеко від мене.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (6)

- Але в спорті загалом і на таких дистанціях зокрема багато хто вважає, що це – подолання, боротьба, де має бути переможець…

- У спорті ідеться про подолання, але я для себе бачу інакше. До мене прийшло просвітлення, інсайт, що як у бігу, так і у плаванні я не борюся із собою, не ламаю себе. Усе, що робиться через силу чи надміру, чи ґвалтуванням, із негативом і боротьбою, – недобре. Я у спорті пізнаю себе. Я зрозуміла, що навчилася краще бачити себе. Я розумію себе. І спорт допомагає в цьому. До того я була доволі сумбурна, депресивна. Усі ми вважаємо, що народжені для чогось особливого (принаймні, у мене це є), а особливе зі мною не стається. Ти сидиш на дивані та звинувачуєш усіх навколо, долю, фінансове становище і все на світі, але нічого не робиш, бо думаєш: це нереально, це не для мене. Та щойно починаєш щось робити – хоча б просто піднімаєшся з дивану – і світ уже відповідає. Це дуже круто усвідомити: щоби жити яскравіше, щоби відчувати емоції, відчувати світ – треба щось для цього робити. Босфор сам не перепливеться, з парашутом за тебе ніхто не скочить. Тобто перепливуть і скочать, а ти лише за цим спостерігатимеш. Можна бути глядачем, а можна бути учасником.

- …І творцем подій, а також себе…

- Так, творити сам себе… Зараз я захопилася філософією стоїцизму й багато читаю про це, і зрозуміла: я не навчаюся там, я справді так і думала, просто це гарно оформлено в літери. І усвідомлюю: те, як я почала нещодавно жити, має під собою підґрунтя. Кажуть: ми розуміємо цінність життя лише у хвилини горя – коли втрачаємо когось, щось… Тоді можемо збагнути: час не належить нам. Ми так думаємо в молодості, але ж час нам не належить, життя ж – належить, і цей наш відтинок у часі будуємо ми самі. У горі, біді, хворобі розуміємо цінність життя, а спорт – це близько до того. Ти відчуваєш фізичне навантаження, ти відчуваєш ту грань, де ось-ось зупинишся і скажеш, що більше тобі того не треба. Але не зупиняєшся і розумієш: навіть на цьому етапі можеш іще і пройти якусь дистанцію. На Босфорі було таке, що люди сходили з дистанції через 200 м після старту. Бо це – дискомфорт, вони не були готові, що буде важко. Мені здається, що ось він, той нюанс: буде важко. Буде дуже важко. Але потім буде фініш. Треба перетерпіти.

- Тобто це все, включно з Босфором, не так про тіло, як про характер…

- Це – про характер. Ми всі хочемо бути в комфорті. І робити великі речі, брати участь і перемагати в змаганнях, досягати великих цілей дуже легко. Це такий собі «дріжджовий» успіх, коли все, як тісто, піднімається дуже стрімко і просто. Хтось може говорити про інших: їм щастить. Насправді їм не «щастить» – вони дуже багато працюють!

- Кров’ю і потом?

- Кров’ю і потом! Тому що не зробиться жодна дистанція – спортивна, бізнесова, життєва – без докладання зусиль. І, знаєш, я зараз усе в своєму житті краще структурую. Усе, що стосується моїх цілей, узагалі життя, – воно більш системне, я навчилася так мислити. Спорт допомагає мені в цьому. Я не займаюся спортом тому, що люблю спорт. Я це роблю тому, що почала любити життя і себе. Завдяки спорту. Більше не складаю руки на грудях і не кажу: «Ану, покажи мені, доле, що буде!» Я просто відкрита й готова співпрацювати зі світом.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (7)

- Ти сама себе дивуєш?

- Дуже! Це дослідництво себе. Я пробувала багато чого в житті й пробую дотепер, і розумію, що спорт – не останнє, де буду намагатися досягнути чогось. Це – самовивчення. Малювала, писала, малюю, пишу, інше роблю… Але спорт – це найлегше тому, що от ти зареєструвалася на старт, вийшла на нього, прийшла на фініш – і тобі за це дали медальку. Це завершена історія. Медалі, сертифікати, кубки – доказ того, що можеш дійти до фінішу. Це класно. На роботі нам не дають медальку. У побуті, сімейному житті не дають. І не знаєш, чи точно зробив добре, чи наскільки добре. У спорті це видно.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (8)

- До речі, про фініш. Пригадуєш фініш на Босфорі та свої емоції?

- Багато хто фокусувався на самому фініші, то така велика точка, вони пливуть, і їм здається, що не наближаються. А у мене збоку були трибуни, і я фокусувалася на людях. Я довго пропливала, наприклад, людину в голубій майці, дуже довго, але я бачила динаміку. А вже на фініші… Течія була настільки сильна, що я уже тримаюся за поручні, а мене несе! Що ще мною рухало: ми поїхали з Даринкою і домовилися з друзями, які також пливли, що мала лишиться з їхніми рідними, але ми не знайшлися. Коли їхали на старт, я забула окуляри, верталися, на ходу стрибали в човен, який віз на старт… Там були лікарі, які надавали першу медичну допомогу, я підбігла до них, сказала: «We are from Ukraine!», ми залишили з ними малу. Дуже страшно залишати дитину в Туреччині та йти туди, звідки не знаєш, чи повернешся, і це мене теж наближало до фінішу. Тож перше, що я зробила на фініші, – шукала Даринку. Я знала, що Олександр на березі, він залишив мене тільки на боротьбі з течією, бо не міг зупинитися і прийшов на 8 хвилин швидше. На фініші, як не дивно, я не мала особливих відчуттів: «Ну все, я це зробила, так і мало бути».

- Ти після того вже заходила до «великої води»?

- Ще не мала можливості та часу. Коли ж ми тренувалися, я казала: більше ніколи не буду плавати, все! Почала ловити кайф уже тепер, влітку, і, так, я розумію, що буду плавати. У мене є знайомий, який займається Ironman, він постійно каже: «Олесю, купи гідрокостюм!», я віднікуюся, він закидає: «Ну, так, якщо ти не хочеш тріатлон, Ironman, то, може, і не треба». Зараз мені вже здається, що я хочу…

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (9)

«Світ належить жінкам!»

- Олесю, не вміти плавати – і переплисти Босфор. Не бігати – і взятися за напівмарафони і трейли… Але ти й до того не боялася різких поворотів. Працювати журналісткою – і відкрити студію з макіяжу…

- Я пробую себе. До того як відкрити студію, я хотіла малювати і навіть стати суперкрутою художницею, вчилася. Потім зрозуміла, наскільки багато умовних стереотипів треба подолати: отут тінь і ніде інакше, а коло має бути таким і не іншим… Мало місця для імпровізації. Актуальне мистецтво – коли несеш посил, меседж, не просто виразив емоції, а щось кажеш суспільству і піднімаєш проблему, коли це не мазки, а глибокий сенс. Я малювала і малюю дотепер, на стінах, вдома, люблю інтуїтивне малювання і ніколи не перемальовую, наприклад, не пишу квітку з натури, а тільки з уяви… І на людях малюю з уяви, до речі, це випадково сталося. Дуже хочу і мрію, що це має перерости в перформанси, дорости до актуального мистецтва, де будемо важливі теми доносити до людей, де буде не тільки модель гарна, а де вона – картина, об’єкт мистецтва, і все це підкріплено музикою, текстом, моєю дією як художника.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (10)

- Твоя студія одразу була не салоном краси, де просто роблять макіяжі…

- Вона задумана як творчий осередок, де буде саме жіноча енергетика. Насправді цей світ належить жінкам, і це вже визнали всі, і мислителі також! Тут має творитися не тільки makeup, це більше про внутрішнє, і це моє місце, де я виражаю себе. Сюди приходять і за макіяжем, і вчитися, а найчастіше ми тут творимо, співпрацюємо з фотографами, стилістами, дизайнерами…

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (11)

- Що тобі дають люди, з якими ти спілкуєшся тут?

- До цього, коли працювала в журналістиці, я була таким собі скептично налаштованим соціофобом. Я не знала, як із жінками працювати, бо не любила жінок, мені здавалося, що всі вони поверхневі, і взагалі все в цьому світі поверхнево, і ніхто мене не розуміє, і біда. Почала працювати з людьми і розуміти, що світ багатогранний, усі різні, і треба приймати людей такими. Ця робота дала мені краще розуміння світу, я вже не така вузьколоба, як була, я вже розумію, що є не тільки чорне і біле, є сіре, і є всі інші кольори і відтінки.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (12)

«Під час першого бігового тренування мало не померла»

- Біг. Як взагалі так сталося?

- Я і сама не знаю! Це рішення прийшло спонтанно, і я не розумію як. До цього я не знала людей, які бігають, і не цікавилася тим. Так, я займалася спортом все життя, але це були групові тренування чи в залі з тренером на тренажерах. І це могло бути вічно. І там, окрім як фізичного прогресу, нічого іншого не було. Не знаю, як я додумалася, щоби зареєструватися на напівмарафон у Мукачеві. І лише тоді почала бігати. Під час першого тренування, це було 3 км, мало не померла. Я зайшла у ванну і довго вмивалася, мені було дуже погано, у мене таке обличчя – коли сильні навантаження, я дуже червонію, але навколо вуст біле, і всі одразу думають, що в мене серцевий напад (сміється – прим. авт.). Так і почала. Але все, що я роблю зараз – біг і плавання, – це вже не про тіло. Я жодного разу за цей час не зробила заміри, не зважилася. Мені якось не про те. Я просто знаю, що це тіло працює і виглядає так, як заслуговує, от і все. Пішла на масаж, майстер розповідає: приходять дівчата, нарікають, що в них там десь одна целюлітінка. У мене купа того, зовсім не звертаю увагу! Той спорт, яким я займаюся зараз, – він уже про внутрішнє.

- Перша пробіжка як підготовка до півмарафону, але перед ним іще трейл…

- Почала бігати, це був серпень, знайшла тренера, ми працювали, готувалися до жовтневого забігу, і він запропонував як тренування пробігти трейл, це 10 км горами на Буковелі. Мала лише місяць на підготовку. І, як не дивно, посіла друге місце. Це моє перше змагання в принципі. Багато хто каже: ми це вчили на фізкультурі, ти що, по канату не лазила? А мені смішно: ні, не лазила і жодного кола по стадіону не пробігла, сиділа на лавці з чипсами і казала вчителю, що сьогодні не мій день. У мене були тоді інші зацікавлення, я жила в іншому світі.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (13)

- Тобі під час змагання важлива конкуренція? Пробігти не просто швидше, ніж минулого разу, а швидше, ніж хтось?

- Можливо, вже треба так починати. Але зараз всі мої змагання відбуваються вперше: трейл на 10, а потім на 16 км, напівмарафон, забіг із перешкодами на 5 і на 10 км. Люди з моєї команди змагаються, а в мене змагального азарту взагалі немає. Коли ходила на змагання, навіть результат не перевіряла. Не тому що мені все одно, а тому що менше цікавить чи перед кимось я, чи після когось.

- Трейл. Важливо, що це на природі?

- Це суперважливо! Я і на тренуваннях не вибігаю в місто. Бігаю на природі. Трейл – це ще одна можливість побути в горах, подихати повітрям і набратися енергетики. Дуже люблю гори і чомусь дуже мало там була, і трейл – можливість. Побути там, прислухатися, поспостерігати за природою, подихати тим життям. Трейли – це дуже складно, але ти в своєму середовищі. От ми були в Дубаї, де так цікаво і такий величезний прогрес, але мене це не вражає так, як природа. Обираю для себе контактувати з природою. Під час гірського забігу ти відчуваєш цілий спектр емоцій: від старту ейфорії до пригнічення, коли тебе затягує в таку чорну діру, що, здається, не вибратися. Але вибираєшся. Ця сансара – саме в горах, і закріплюється асоціація про те, що природа відновлює, що перезавантаження відбудеться саме там. Я страждаю на пошук глибинних сенсів, мені цікаво докопатися, зрозуміти, чому саме так, а не інакше. У кожних змаганнях мене найбільше цікавить, які інсайти прийдуть, що відкрию, зрозумію, відкину. І в мене дуже багато відійшло як подій у житті, так і людей, пріоритетів.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (14)

- Хто ті люди, які разом із тобою виходять на такі старти?

- В аматорських змаганнях дуже мало юних, всі приходять після 30-ти, до цього йдуть не одразу. Щось має у житті статися, аби ти почав, пішов на такі зміни в собі й способі життя. І завжди це дуже цікаві, розвинуті, інтелектуальні люди. Тут тільки ті, хто дозрів і хто цінує внутрішні пошуки. Це – про цікавість, це люди, які шукають. Кожна моя дистанція – пошук. Уся страва, в якій варюся, – під соусом цікавості. Коли реєструюся на якийсь захід – мені цікаво, чи пройду. Під час тренування – цікаво, скільки витримаю, де межа. Під час дистанції – цікаво, що буде за рогом. І якщо зараз відчуваю, що готова здатися – цікаво, що далі. Можна здатися, але можна почекати й побачити. Цей інсайт прийшов після Босфору: мною рухає цікавість.

- До речі, українка-марафонниця Марія Карачина, авторка книги Don`t Stop, все ж ніби казала, що її біг – це подолання…

- Тепер вона пише, що бігає з любові, що вже не бореться, а робить це з любов’ю. Коли біжиш із любов’ю – не змагаєшся із собою, не змагаєшся з кимось, не дивишся за своїм темпом, а просто прислухаєшся до себе. От зараз вона пише, що до цього дійшла. Мій пріоритет – що я з самого початку бігала з любов’ю. Не бачу сенсу змагатися. Я дуже багато змагалася: із собою, з життям, з батьками в дитинстві, з вчителями, в університеті, з роботою, із ситуацією в країні. Ти постійно в боротьбі, ти постійно у війні. Треба це все прийняти, зрозуміти, навчитися з цим жити, бо інакше не може бути.

- Такий собі дзен…

- Карпатський дзен! Я зараз багато читаю Мирослава Дочинця, і його філософія карпатського дзену мені дуже близька.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (15)

«Бруд для тіла – гігієна для мозку»

- Забіг із перешкодами: багато хто запитає: ну, навіщо тендітній красивій дівчині над собою знущатися?

- Багато хто каже, що важко-брудно-фу. А коли я там ще буду?! І, так, це бруд для твого тіла, але гігієна для твого мозку. Я б ніколи собі не дозволила повалятися в багнюці? Чи не ці ж самі це стереотипи й рамки? Забіги з перешкодами – там треба мати велику витривалість, це ривкові навантаження: треба бігти дистанцію, а потім долати перешкоду, взагалі вони придумані для тренування військових, дуже збивається дихання, це найважче. Що мене приваблює – це дух. За кордоном є Spartan Race, а у нас зробили «Гонки нації», я була і там, і там, і такої атмосфери, як у нас, немає ніде. Збираються люди, які хочуть довести не лише свою фізичну силу, але і згуртованість. Скажу надто пафосно, але там є те, що ми відчували на Майдані. Коли людина жертвує своїми силами, аби допомогти тобі. Мені старший мужчина, коли я перелізала через стіни (а в мене малий зріст і важко підстрибнути), на кожній стіні допомагав. І таке постійно. Ніхто так, як ми, українці, не вигукує гасла, а тут співають гімн, тут – українські пісні… Дух! Дуже відчутна взаємна підтримка. Ми тепер реєструємося на всі «Гонки нації», у вересні будуть у Львові, думаю, туди підемо з Олександром.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (16)

- До речі, це він пішов у спорт за тобою?

- Так, він пішов за мною, і я не очікувала, що йому стане так цікаво, та і він теж. Хтось може одразу, а комусь до того треба йти. Він вийшов кілька разів на пробіжку, а потім неофіційно, взимку, у снігопад сам пробіг 21 км. А мені треба було три місяці тренуватися, аби це зробити. Він робив це з цікавості, але не думала, що його затягне. Затягло. Це зближує двох, сім’ю, ти дивишся по-новому на людину, знаєш, що він буде тебе підтримувати, й бачиш, як це буде у важку хвилину. Звісно, це є в теорії, що чоловік має дружину підтримувати, а дружина – чоловіка, це було і є в побуті, але тут наочно видно і в екстремальних умовах. Тим паче тепер з нами дитина їздить на змагання, це виховує її, вона бачить, як нам важко, підтримує. І це весело. Раніше якість нашого життя була трохи інакша. Ми ходили в кіно, у ресторани, на пікніки, але зараз ми більше на природі.

- Закарпаття для цього створене. І ще кілька років тому в нас не було напівмарафонів…

- У нас є одна дівчина, переселенка з Донецька, ще роки зо два тому вона дивувалася, що, виходячи на пробіжку, біжить сама. Зараз, говорить, що має враження, ніби біжить із половиною міста. Я й за рік бачу прогрес: більше людей, і серед моїх знайомих багато почали займатися винятково з моїми друзями і моїм чоловіком. От колега з Києва пише, що записалася в басейн – я надихнула її, і вона наступного року хоче переплисти Босфор. Людям набридає якийсь побутовий кайф, матеріальний і навіть від банальних подорожей. Хочеться відчувати життя щодня, смакувати його, усвідомлювати, що ти щось робиш і робиш щось добре, що рухається. Рух – це життя, а життя – це рух, так і є.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (17)

- І нарешті перший напівмарафон в Ужгороді буде восени…

- Так, але є багато проблем. У нас чомусь трейли організовують люди з інших областей. І ці дороги: от можна купити шосейний байк, але я ж його уб’ю за пару місяців… Навіть ті ж тренери. Ми коли вирішили плавати, не знали, до кого піти: тренери є, але вони займаються з дітьми. З аматорським спортом складно. Немає груп. Класно, що є клуб U-Run, є тренер, який займається тріатлоном, але він – один, і наші два Ironman-и тренувалися самостійно.

- Сьогодні твій досвід може це зрушити?

- Сподіваюся. Насправді уже є зрушення, більше займаються. Аматорський спорт – він про внутрішнє. Люди хочуть відчувати життя, це необхідно, і особливо в тих умовах, в яких наша держава, постійно в напрузі й постійно в негативі, мусиш кудись віддавати те зайве. Думаю, що буде прорив. Треба ентузіастів. Водночас зіткнулася з тим, що бізнесмени, меценати мислять лінійно. А цей час закінчився. Тепер не треба ставити питання: що я буду з цього мати? Треба мислити на перспективу, ширше, системно. Має бути візія, велика мета, до якої маємо дійти спільно. Водночас, так, я думаю про те, що і мені вже треба спонсори, уже дуже складно ходити щодня на тренування і представляти Ужгород, Закарпаття, Україну на змаганнях, мої ресурси вичерпуються. Я б хотіла, щоби було так, як у світі, коли є меценати, які підтримують аматорський спорт. Для цього треба створити групу, скажімо, тріатлоністів, гуртуватися. Це – не про гроші, звичайно. Тут треба ініціатори. Складно збиратися докупи. Побачила, що в нас багато спортсменів скептично налаштовані до аматорів: от вони займаються роками, а тут люди хочуть досягти чогось за короткий час.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (18)

- Натхнення для інших – це ж не гірше за медаль?

- Хотілося б, аби люди надихнулися і вийшли ввечері чи вранці на ту ж пробіжку. Адже ти можеш прокинутися, провести день і не помітити, що щось зробив. А день мине. Треба просто вийти – а що таке вийти на пробіжку, просто взути кросівки і вийти, тобі не треба йти в зал і так далі – і побачиш, що день пройшов недарма, ти повний сил. У бігу після високого навантаження йдуть ендорфіни, ти просто літаєш, маєш енергію. Врешті, ти просто поважаєш себе. І неважливо, скільки саме кілометрів ти зробив, скільки пробіг – ти це зробив. Класно було б нам самим спершу згуртуватися, спілкуватися, разом піти до тренера і спільно доходити до вагомих рівнів. Насправді я бігаю і сама, але частіше в компанії. Коли тобі важко і бачиш, що іншому важко теж, але він біжить – це стимулює. Чому б і в реалі не об’єднуватися? І добре було б відкинути нездорову конкурентність, яка є в усіх сферах, і у спорті теж. Мені здається, що в цьому світі уже треба тільки об’єднуватися і досягати разом.

- Марафону ще не робила?

- Марафон – це 42 км, і я не певна, що готова. Мені здається, що марафон – це вже більше про зовнішнє, це велике фізичне навантаження. Мені цікава марафонська дистанція в горах, такий трейл. Пройти гори вночі, ночувати там, це ж кількаденний пробіг, виживання. А бігати 42 км по місту, асфальту – не моє. До речі, думають, що це все може зробити унікальна людина, що Босфор може проплисти тільки спортсмен, а здолати дистанцію марафону – супермен, мовляв, це класно, але я не зможу. Та ні. Все реально. Просто треба зрушити з місця. Є такий стереотип, що навчитися можуть тільки діти. Та ні. Навчитися можуть і дорослі, якщо вони на хвилинку стануть дітьми й поглянуть на все простіше, відкинуть стереотипи й страхи. Цей спорт починається не з амбіцій спортсмена. Це пошук. Пошук того, що ти можеш знайти й віддати. Спершу ти перевіряєш себе на посилених тренуваннях, чи подолаєш, а потім – чи подолаєш дистанцію.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (19)

- Можливо все?

- Усі ці обмеження… Їх немає! Те, що я прийшла до змін, відбувається само собою, я не силую себе. Кілька разів я кидала їсти цукор, але поки не можу. Думаю, скоро прийду до цього, готуюся. Але це буде безболісно. Я не їм м’ясо, і жодного разу за цей час я не захотіла. Знаю вегетаріанців, які лакомляться, а я ні, притому що готую родині. Я не їм, бо я не хочу. І палити я кинула не для того, щоби бути здоровіша – я просто не хочу, мені це не треба. До речі, от алкоголь я вживаю, небагато, але часто, дуже люблю вино.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (20)

«Є дещо екстремальніше за спорт»

- Коли я спілкувалася з Іриною Галай, першою українкою, яка підкорила Еверест, звісно, запитала її: «Що далі?» Дуже сподобалася відповідь. Вона сказала, що дуже б хотіла в космос…

- Вище, тільки вище! Це гарна візія! Поставити собі таку велику і далеку мету. Це ж уже не мрія, це зараз уже здійсненне, до цього можна рухатися. Так, тільки вище. Хоча ж насправді пробувати себе можна в усьому. Є речі екстремальніші, ніж спорт. Не думаю, що зупинюся тільки на спорті. Врешті, і це мені може набриднути. Хоча я зрозуміла важливу річ: що б я не робила, я мушу мати контакт із природою. Недарма і моя студія виглядає так, як виглядає: багато дерева і зелені. Я провела своє раннє дитинство у бабусі в горах, і кращого періоду в моєму житті ще не було.

- Чим, скажімо, політика – не екстремальний спорт?

- І чим журналістика ні (сміється – прим. авт.). Не знаю. Мені здається, що чим важчий стоїть переді мною вибір, тим більше азарту він викликає. Мені має бути підкинута можливість. Якщо я починаю робити, то стараюся зробити якнайкраще. Я не посередня людина і намагаюся тримати левел. Тому якщо буде пропозиція щось зробити – розглядатиму. Сприймаю все, як пригоду.

- Як змінився твій спосіб життя у практичних моментах, як ти будуєш свій день, і, врешті, про ресурси?

- Ми з чоловіком зараз знаходимо після роботи якийсь час, щоби відпочити. А годину на тренування можна виділити завжди, тим паче це не зала, куди треба спеціально їхати. З басейном було складніше: тренувалися зранку, раніше вставали і трошки викроювали з роботи. Але все це реально. До речі, участь у змаганнях – це не такі великі кошти, як комусь здається, реєстрації на змагання – від 50 грн, у середньому 150-200. Босфор – це 150 доларів за реєстрацію. Ти можеш взяти слот завчасно і потім збирати гроші на поїздку. Насправді це доступно, й ані час, ані гроші не є відмазкою (сміється – прим. авт.) Я почала зовсім інакше структурувати час, цілі, дії, життя. Навіть мій організм перелаштувався. Я вся стала інша, внутрішньо і зовнішньо. От як є цей твір digital art, де людина від кінчиків пальців змінюється, перескладається – так і я цілком змінилася, пазли склалися по-новому. Перепрограмувалася.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (21)

- Змінилися і жіночі звички?

- Я почала набагато менше приділяти уваги, наприклад, одягу. Майже не купую нових речей. Мені дуже комфортно і в старих, ну і ще в мене мама за кордоном, і вислати нам речі – це ще один її спосіб сказати про любов. Тобто я не ходжу на шопінг. Можу стильно одягатися з того, що в мене є, навіть ще зі школи. Тим паче це стосується біжутерії, усієї такої мішури. Он мама питає, чи не подарувати мені якусь коштовність, я кажу – подаруй мені спортивний годинник чи реєстрацію на змагання! Не маю слабкості до прикрас, до взуття, ходжу в кросівках, перейшла на практичність. Люблю натуральні тканини. Не цураюся секонду. Немає тієї обмеженості. Можу поєднати це з дуже дорогими речами: наприклад, одягнути білизну від Armani та джинси з секонду. Не роблю макіяж. Більше люблю доглядати обличчя. Те ж саме і в харчуванні: це проста їжа без напівфабрикатів, багато овочів.

- Яка була твоя остання покупка для себе?

- Точно не одяг. Якщо хочу себе потішити – піду не в крамницю, а на масаж, зроблю маску для волосся. Фарби, так, купую фарби! Я навіть інакше почала ставитися до косметики, з якою навчаю дівчат: тепер мене більше цікавлять текстури. Мені важливі відчуття…

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (22)

- Яка книга у тебе відкрита? Ти читаєш одну чи кілька одночасно?

- Я з тих, хто читає одразу кілька. Я ніколи не передивляюся фільми й не запам’ятовую режисерів тощо. Але завжди перечитую «Політ над гніздом зозулі». Багато читаю мотиваційної літератури. Все про біг, що виходить. Я ще не вирізняю, що варто уваги, а що ні, тож купую і читаю все. Читаю нашого Мирослава Дочинця, кожен твір. Він теж став для мене відкриттям. Він мій дядько, і, соромно, але я не читала його доти, доки не почала жити інакше. Отака людська натура: ти шукаєш щось десь там, подалі, а воно тут, поруч. Дуже люблю читати, це один із моїх фетишів, купую багато книг, у мене складені наперед книги, які планую прочитати. До речі, ти питала про мої покупки для себе… Знаєш, а це ж були книги. І перед тим – теж книги!

- Зараз час мотиваційної літератури. От скоро ти зробиш ще одне досягнення, і до того ж ти пишеш, володієш мовою оповідача…

- Із того, що я читаю зараз про спорт, – це про, скажімо, техніку бігу, історію бігу тощо. Моя ж книга буде більш філософська. Мені здається, що зараз це потрібно. Суспільство якось так поділено, що от є влада, є активісти, але їх мало, і є люди, які живуть у своєму колі інтересів, і до яких діла немає. Моя книга буде більш емоційна, дуже особиста, чуттєва і дуже … моя. Напевно, це буде суб’єктивно і надто про мене. Мені здається, що вона не буде дуже популярна (сміється – прим. авт.). Бо це, знову ж таки, більше про внутрішнє.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (23)

- Те, чому навчаєшся під час своїх досвідів, чи може допомогти змінити місто, край, країну?

- Здатне допомогти. Бо те, що приходить зсередини, ми можемо проектувати на справи, на життя, на спосіб мислення і реакції. Наприклад, я стала добріша. Почала бігати і займатися цим спортом, бо вже почала думати, що я людина погана. Довго була зла й ображена, мені здавалося, що цей світ мав би бути у моїх ніг, але він не там, і я сердилася. Стала терплячіша, більш прихильна до людей, навіть спокійніше реагую на конфузи на дорогах, а раніше могла щось показати водію, який підрізає. Це ж його вибір. Те, що люди роблять, – це їхній вибір. А те, як ми це сприймаємо, – наш. У мене в голові вже є перфоменси, може, вони нікого і не зачеплять, але це вираження моєї думки щодо вирубки лісів. Я там бігаю, мені це небайдуже, і мене це стало більше цікавити.

- Люди, які бігають у горах, навряд колись будуть смітити в природі, шкодити їй…

- Не будуть смітити. Не купуватимуть пластик. Сортуватимуть сміття. Так, це змінює світобачення і, певно, запускає процеси, які можуть змінити все.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (24)

«У кожного свій марафон і свій Босфор»

- Про що ти мрієш?

- Я мрію, щоби в мене були сили робити те, що подобається. Мрію бути щасливою. Мрію, щоби люди навколо мене були щасливі. Це – моя мрія, і вона і не конкретна, і не абстрактна, а дуже практична. Адже ця мрія – це і мир в Україні, і добробут, і порядок на вулицях, і усмішки на обличчях перехожих… Коли я щаслива – я буду діяти і творити, самовиражатися і змінювати цей світ.

- Змінювати світ на краще – чи це й не головна мета людини?

- Моя мама завжди любила квіти, висаджувала, вирощувала, я тільки казала: ну, як в оранжереї живемо. Зараз прийшла до того, що полюбила квіти, і всі, що в моїй студії, виростила сама. А сьогодні вже кажу, що, мовляв, скоро буду як бабуся – всіх годувати. І сміюся з того, але насправді вважаю, що це класно. Це важливо, отой добробут у своєму середовищі, це роблять мудрі жінки, це найголовніше. Потребуєш комусь робити добре, комусь зробити смачно… Навівши лад усередині, хочеш, аби був порядок і навколо. Мені хочеться, щоби інші надихалися, мої рідні надихалися. Хай це не буде спорт. Можна розвиватися в різних напрямках. Лише треба звернути з прямого шляху, зробити поворот, і ймовірно, що за цим поворотом буде більше фарб, ніж навіть на фініші. І, так, це про змінювати світ на краще. Коли ти змінюєшся, коли ти щасливий – щасливі поруч. Коли ти твориш, ти в потоці – ти мотивуєш. Треба рухатися. Бо інакше – зупинка, консервуємося, самі себе закриваємо під кришку, як ті томати.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (25)

- Страх і ота наша зона комфорту?

- Не треба боятися: якщо не вийде – то не вийде, можна спробувати ще раз або в іншому напрямку. Не треба страшитися поразки. От Босфор – я не боялася зійти з дистанції та сказати: я не змогла, мені важко. До речі, перед тим ми вийшли на пробіжку, на 21 км, і я бігала ту дистанцію взимку, тим паче здавалося, що тепер зможу. Але пробігла лише півдистанції – ну не мій день. Але я прийшла й бігла. І на Босфор могла продати слот в кілька разів дорожче, ніж купила, й не стартувати. І ні, я не боюся здаватися смішною, слабкою, я знаю, які перепони на моєму шляху, бо передовсім треба бути чесною перед собою. Я би легко підняла шапочку і сіла в човен, я не згідна, що це «човен ганьби», і якби забракло сил, я б це зробила, сказавши: ну, наступного разу! Але, слава Богу, їх вистачило! У кожного свій марафон!

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (26)

- І він для кожного різний…

- Для когось це 5 км, і там буде мільйон отих «стін марафонця», етапів, коли тобі просто хочеться вмерти. Я вже знаю, що за тією «стіною» ще можна рухатися… Взагалі, дистанцію можна поділити на кілька етапів: спершу ти біжиш і думаєш про все на світі, потім відкидаєш зайве і філософствуєш, потім тобі важко не те що думати, а навіть дивитися навкруги і взагалі жити, хочеш це припинити, от ніби душа уже відділилася від тіла… А далі відходить все-все, і ти просто знаєш, що маєш дійти до фінішу і не втратити себе. І не забути звернути увагу на свої внутрішні відчуття: наскільки я зараз щаслива, в якому прекрасному світі я живу… От це – головне. У кожного свій життєвий забіг. І у кожного свій Босфор.

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (27)

- Усе ж – що далі після твого Босфору?

- Я розумію, що Ironman, так звана «половинка», половина дистанції, яку долаєш велосипедом, бігом і вплав, для мене вже реальний. Я хочу це зробити в класній місцевості й дуже поступово. Для цього маю пробігти багато змагань і подолати плавальних дистанцій, ну, і купити велосипед, він страшенно дорогий. Отже, до цього доволі далеко. Це моя візія дуже наперед. А сьогодні я дуже схильна до іншого: розширити нашу сім’ю…

Олеся Смирнова: У Босфорі ми з водою навзаєм закохалися (28)

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає