Революція: аверс - реверс

Сергій Федака, "Наш Ужгород"  5 березня 2016 13:54  66118021 0119197
Революція: аверс - реверс

Відзначення другої річниці Революції гідності надихнула на спогади про ті часи. Революція, що відбулася під Тарасовими гаслами, зірвала тоді належне відзначення його 200-річчя. Що тут скажеш! Це у класичному варіанті революції поїдають своїх дітей. А у нашому вони такі голодні, що на додачу жеруть і своїх батьків також. Особливо – духовних.

Споглядаючи виламані двері обласної адміністрації, багато хто з учорашніх активістів промовляв подумки: «Так, гарно учора погуділи... Тепер хочеться почати нове життя... У новому місті... Під новим іменем... Після пластичної операції». А втім такий настрій швидко минав, бо починалася весна і хотілося думати тільки про гарне. Хоча усе складалося якось не зовсім гарно. До переможної революції з кожним днем і навіть з кожною годиною примазувалося усе більше різних попутників і просто відвертої нечисті, що безнадійно тягло її кудись на дно. Та й нещодавні побратими починали зиркати одне на одне із далеко не братськими почуттями у погляді.

«Обніміться, брати мої!» – пролунало звідкись з порожнечі металевої фігури. При цьому Тарас люто зиркнув на присутніх, ніби хотів спопелити усіх разом і кожного персонально. Його окрик трохи застудив найгарячіші голови, але не надовго. Бо ж революція – не час для філософствувань і порятунку власної душі. Доводиться вирішувати значно невідкладніші проблеми. Наприклад, нещодавно в Ужгороді злетів зі свого крісла високий правоохоронець. Головною його функцією було дахування місцевої тіньової економіки. Ще тиждень тому жоден пес не гавкав без його санкції. Тепер ті самі пси героїчно задирали на нього лапи. Революціонери самовіддано боролися за контроль над даною вакансією.

Готелі стояли майже порожніми, а потім поволі стали заповнюватися різними дивними людьми, адже розгорталися президентські вибори. Різні політичні команди тинялися цілою Україною, час від часу вдарялися об той бортик, що зветься західним державним кордоном і трохи покрутившись біля ужгородської лузи, відкочувалися назад. На згадку по них лишалася купа пластикових стаканчиків на сходах до драмтеатру і бронзовий Духнович, який сумно споглядав усе з висоти свого десятиметрового росту. Усе це він вже бачив десятки разів. Не бачив тільки, як сам жалівся, щоб жіночі спідниці досягали у діаметрі п’яти аршинів. Але сьогодні побачив і це. Від цього його обличчя видовжилося ще більше, хоча здавалося би – куди вже?!

Над площею лунало «Пливе кача по Тисині». Містична пісня про загибель карпатських січовиків під Хустом стала через 75 літ потому реквіємом самооборонних сотень Майдану та їхньої Небесної сотні, а відтак повернулася назад за Карпати вже як символ нової, ще масштабнішої і суперечливішої революції. Бард співав пронизливо, у такій же тональності виступали мітингуючі. Усе це мало скидалося на бенкет переможців. Щоправда, якийсь тужливий – з елементами тризни. Адже жертв не бракувало. А проте ще більше це нагадувало казку про Смарагдове місто – тільки у гоблінському перекладі: сюжет ніби більш-менш відомий, тільки іде в такому цинічному аранжуванні, що просто вуха в’януть. Хочеться виключити телевізор, але той не вимикається. Таке враження, що нас усіх засудили додивитися це до кінця. Насолодитися, так би мовити, під саму зав’язку. 

Великий і жахливий Гудвін виявився дешевим та ще й боягузливим клоуном. Він утік, обламавши геть усіх – і глядачів, і колег по цехові. І тих, хто на нього ставив, і тих, хто його ненавидів. Втім, виявилася, що різниця між першими і останніми геть умовна. Смарагди циркач прихопив із собою – на відміну від численної трупи. Директор поїхав – цирк лишився. Численні Гімгеми, що раніше затято боронили його, тепер з не меншою люттю проклинали. Виходило так само непереконливо. Затишніше аж ніяк не стало.

На місце Гудвіна тепер треба було посадити когось іншого. Бо святе місце порожнім не буває – навіть якщо воно зовсім не святе. Страшили, Залізні Дроворуби, Леви, Еллі з Тотошкою, Урфін Джус зі своїми дуболомами – усі ці породження нестримної фантазії Олександра Мелентійовича Волкова були наче один в один списані з сучасних українських політиків. Не фантазуйте, бо будь-яке ваше марення, навіть найбільш химерне, обов’язково реалізується. Причому станеться це у найбільш непідхожому місці і у найбільш незручний час. Тому Шевченко і Духнович тільки мовчки перезиралися одне з одним через річку. То ув’язнені перестукуються через стінку. А поетам досить просто перезиратися. Вони розуміються без слів. Революціонер Шевченко, що закликав громадою обух сталить і добре вигострить сокиру, і контрреволюціонер Духнович, якого за неправильне розуміння «весни народів» гнали босим і у кайданах до буцегарні. Два боки однієї медалі. Аверс і реверс революції, котра, як відомо, має тільки початок, але ніколи не закінчується... 

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>