Олександр Гаврош: «Роблю із закарпатців героїв усієї країни»

Тетяна Когутич, для Uzhgorod.in, фото із архіву респондента  17 грудня 2016 10:32  209140443 0141834
Олександр Гаврош: «Роблю із закарпатців героїв усієї країни»

Є така добра традиція – на новорічні свята та до дня Святого Миколая дарувати дітям книжки. Із пригодами, добрими історіями, казками, гарними малюнками – таку, аби хотілося відкривати її знову і знову. До Миколая навіть книжкові ярмарки влаштовують – такий донедавна існував й на Закарпатті, усі пам’ятають «Книжкового Миколая», який тепер перетворився у травневий «Книга-фест». Підшукуючи подарунок дітям до свят, ми заразом зустрілися і поговорили про сучасну дитячу книжку із Олександром Гаврошем, ужгородським письменником, відомим якраз дитячими творами. Розпитали його про те, які книги варто купувати дітям, чому, а також поцікавилися в автора, про кого ще із відомих закарпатців незабаром зможемо прочитати з-під його пера. 

«Бути дитячим письменником в Україні легше, бо стабільніший попит» 

- Ти позиціонуєш себе дитячим письменником, хоча пишеш у різних жанрах. Скажи, кому нині легше – дорослим чи дитячим літераторам?

- Треба почати з того, що бути українським письменником – це вже непросто. Українське суспільство дедалі менше читає, це помітно по тиражах книжок – наклади щораз падають, особливо в провінції, і, відповідно, письменник менше отримує і моральних, і матеріальних дивідендів. Нерідко виникає думка , мовляв, для чого це тобі, нащо вкладати стільки часу у справу, що не дає того результату, який очікуєш?.. Але дитяча література в Україні почувається все-таки краще, ніж доросла, вона досить активно розвивається.

- За рахунок чого?

- За рахунок того, що навіть батьки, які не читають, хочуть, аби їхні діти читали. Тобто, є такий період в дитинстві, коли батьки купують дітям книжки – особливо, коли діти ще маленькі: садочок, початкова школа. Ця традиція залишилася з радянських часів – можливо, не у всіх сім’ях, але в інтелігентському середовищі це є. Тобто, дітям книжки ще купують, і тому простір дитячої книжки почуває себе стабільніше. До того ж, електронні «читалки» не замінять ілюстрованої дитячої книжки. Принаймні, ще не скоро.

- Так, одні букви дітям не цікаві…

– Авжеж, дітям потрібні яскраві малюнки, аби розвивалася їхня уява, щоб батьки могли читати книжку разом із ними, щось додатково розповідати. Але в мене складається  враження, що наші видавці вже більше уваги звертають на ілюстрацію, оформлення, аніж на сам текст. В результаті маємо тенденцію, що оформлення дитячої книжки на порядок цікавіше за сам зміст.

- Ти пишеш, стараєшся, а читач оцінює не це. Ще й заплатять художнику більше…

- Так, художник-ілюстратор отримує в рази більше, ніж автор книжки. Мені тут трохи легше, бо я не пишу для наймолодших, для яких на першому плані малюнки. Літературознавець Тетяна Качак визначила мою аудиторію як «12+». Тобто, від 12-ти років і вище, включаючи і дорослого читача. 

«Ще 15 років тому не можна було сказати, що маємо сучасну дитячу літературу» 

- Чому дитячій літературі зараз легше, ніж дорослій?  

- Останні три роки війни і економічної кризи позначилися  і на літературі. Навіть на Закарпатті за обласною програмою підтримки книгодрукування видали усього три книжки за цей рік. А запланували видати з десяток. Інші перенесли на наступний рік. Тобто, й так мізер видається порівняно з іншими областями, а тепер ще й цей мізер скорочують. Дитяча книжка в Україні почувається трошки краще. (На Закарпатті вона майже не видається). Чимало виходить перекладів сучасних авторів, або тих, яких у радянський час не друкували. І це приємно, бо є можливість порівняти, що робиться у дитячій літературі за кордоном, а що – в нас.

- І чим ми відрізняємося?

- Загалом перекладні тексти завжди сильніші за наші, це не дивина, бо поганих текстів не перекладають. Це книжки з успішною історією.

- А наші автори змушені з ними конкурувати!

- Так, бо читач у книгарні не дуже дивиться – свій автор чи перекладний. Він має 50-100 гривень на книжку і купить одну.  Але тим не менше, нині можемо стверджувати, що у нас є дитяча література. Ще 15 років тому ситуація була значно гірша. А тепер є коло авторів, які заповнюють свої ніші – історичну, пригодницьку, психологічну… Маємо успішних письменників, чиї твори введені в шкільні програми, екранізовано, поставлено на сцені. 

Олександр Гаврош: «Роблю із закарпатців героїв усієї країни» (gavrosh_3)

«Пригодницька література формує із хлопчика чоловіка, здатного на вчинок» 

- Я тебе як мама спитаю: кого радиш читати, чиї книжки купувати своїм дітям? Із сучасних українських дитячих письменників?

- Кожен тобі буде радити з огляду на свій смак. Я завжди любив пригодницьку літературу і вважаю,  що хлопці мають зростати на творах Жюля Верна, Марка Твена, Майна Ріда, Джека Лондона, Фенімора Купера. Ці книжки формують людину, здатну на вчинок, що готова відповідати за свої дії, вирізняється мужністю, сміливістю, кмітливістю. Хоча ці автори писали свої книжки для дорослого читача, нині ми перевели ці твори в рамки дитячої літератури.

- Так, це класика. А кого радиш із сучасників?

- Я раджу ці книжки, бо сам пишу в пригодницькому жанрі. Мені цікаві особистості, в долях яких є драматургія, несподівані повороти, динамічний розвиток, щоб дітей захопила історія. Адже проза для дітей – це насамперед незвичайна історія. Тому я шукаю і розповідаю такі історії. Є гарні автори, для яких важливіша в тексті атмосфера, настрій,  педагогічні, психологічні моменти. На Закарпатті маємо чудових дитячих письменників Галину Малик та Лідію Повх. Раджу читати й їхні твори. 

«Я пишу для себе маленького» 

- Ти уявляєш свого читача?

- Я пишу наче для себе маленького. Це ніби повернення в дитинство. Адже дитячі письменники – це великі діти. Своїми творами вони бавлять в першу чергу самі себе. Тому коли твердять, що будь-хто може написати дитячий твір – це ілюзія. Багато дорослих письменників вважають, що дитяча література – це щось нижче, легше, простіше. Чимало з них пробують писати дитячі книжки, але в більшості це не виходить. З’являються на світ книжки-одноденки і все. А успішна книжка та, яка має свою історію. Її перевидають, екранізують, тобто, вона живе своїм життям. До речі, 90% книжок – саме одноденки. Їх ніколи не перевидають.

- Що думаєш про сучасних дітей – маю на увазі, що багато дорослих їх критикують – егоїсти, споживачі, не читають, не вміють слухати, співпереживати… Інші навпаки – хвалять, що у сучасних дітей є маса можливостей, яких не було в нас, доступ до інформації…

- Мені важко категорично щось стверджувати, бо мій син уже студент, а діти на зустрічах дуже різні. Трапляється пасивна аудиторія, а буває, що не дадуть секунду помовчати. Кожна зустріч особлива. Навіть залежить, коли вона відбувається. Після уроків діти втомлені, голодні – ти можеш там хоч на голові стояти, а м хочеться відпочинку. Але загальна тенденція полягає в тому, що цікавість до читання зменшується. Читає нині меншість школярів. І діти не соромляться в цьому зізнаватися. 

Олександр Гаврош: «Роблю із закарпатців героїв усієї країни» (gavrosh_1)

- І що буде далі?

– Думаю, що активними читачами буде 15-20 % дітей.

- Вони позитивно вирізнятимуться від загалу?

- Так, у них розвиненіша уява, багатші емоції, словниковий запас. Як це проектуватиметься на їхнє життя? Вони завжди матимуть свою думку, можуть аналітично мислити, відділяти суттєве від несуттєвого, приймати розумніші рішення. 

«Дитина не має свого життєвого досвіду, але може набиратися його від героїв  книжок» 

- Чому, по-твоєму, важливо читати?

- Це дуже важливо для дітей, бо в них малий власний життєвий досвід. Коли ти багато читаєш, багато життєвих ситуацій програєш для себе на прикладі інших, отримуєш чужий досвід. Цей герой так поступив, тут такі стосунки між людьми – коханими, друзями, батьками... Дитина, що не має читацького досвіду – вона як табула раса, чиста дошка.

Наприклад, у Європі дуже розвинена ніша практичної психології для підлітків. Книги на кшталт «Синє море сьогодні зелене» австрійського автора, де описується ситуація підліткової вагітності. У них така література відіграє психотерапевтичну роль, дає можливість дитині робити правильний вибір поведінки. Або повість Крістіни Нетслінгер  «Мене називають Мурахоїдом» – про невродливу дівчинку. Це ж насправді велика проблема для підлітків, бо красуні – це завжди одна-дві дівчини у класі. А як жити іншим дівчатам у суспільстві, де завдяки рекламі формується думка, що всі мають виглядати як топ-моделі? А якщо у тебе нема таких природних даних, то що робити?

- Кажеш, цим ми відрізняємося від європейців – я так розумію, що у нас такої літератури нема, чи є, але мало?

- Ні, вона є, ця ніша в українській літературі теж починає заповнюватися. Останнім часом в Україні з’явився тренд на підліткову літературу. Видавництва зараз замовляють авторам такі тексти і дуже легко їх нині надрукувати. Єдина річ, що тексти з голови, які автор сам не «прожив», часто поверхневі. А успіх мають ті твори, які ти прожив сам, у чому ти дока. 

«Я роблю із закарпатців героїв усієї країни» 

- Для своїх текстів ти береш історичні постаті – чому?

- Я би сказав ширше: беру закарпатський матеріал. Закарпаття практично не мало дитячої літератури, ця ніша не була глибоко розроблена. Одинока Ірина Невицька у середині ХХ століття з «Пригодами Матія Куколки», які ще й досі належно непрочитані. А я як журналіст завжди цікавився історією, тому беру історію, але створюю героїв для всієї країни. Іван Сила, Пинтя стали відомими для багатьох сучасних хлопців з цілої України. І дуже важливо писати про те, про що найкраще знаєш. Тоді читач тобі повірить. Він відчуває, що в кожній деталі ти – точний. Тому я не беру, наприклад, галицьких героїв – бо у Львові є чудовий автор Юрко Винничук. Але він не напише про Ужгород так, як Федака, Дочинець чи Гаврош. Закарпаття – самобутнє, і наших героїв нам самим слід вносити в загальноукраїнський контекст.

– Відкрий секрет: про кого наступного зможемо незабаром прочитати у твоїй інтерпретації?

- Наразі у мене п’ять готових рукописів, які лежать у різних видавництвах – через кризу нині дуже мало видають. Не вистачає обігових коштів. Адже у кожну книжку треба вкласти від 50 до 100 тисяч гривень , які невідомо коли повернуться. Детально свої плани не хочу розкривати, бо звик хвалитися не ідеями, а готовими книжками. Підготував документальну книжку «Останній опришок Микола Шугай», яка, сподіваюся, побачить світ у 2017 році. Узагалі, на Закарпатті є кілька десятків постатей, які гідні загальноукраїнського Пантеону. 

«Із музеєм Івана Сили вийде, як із будинком Ерделі:  хтось купить для житла, а тоді закарпатці будуть нарікати, що не створили там музей» 

- Іван Сила та Питня стали прикладом для багатьох сучасних українців, а що тобі дають твої герої?

- Для мене кожна книжка дає відповідь на питання, чому я за неї взявся. Це своєрідне заповнення ніш, виконання певної місії. Мене цікавить не суто літературний успіх. Мені важлива популяризація постаті. От, наприклад, як справа із музеєм Івана Сили. Є його будинок, який він збудував і де помер, тепер він продається, але ніхто не хоче його викупити під музей. В  Америці у це давно би вклали гроші. А в нас буде як із музеєм Ерделі: хтось купить для житла, перебудує, а тоді закарпатці будуть нарікати, що не створили там музей! Таке воно, Закарпаття. Нам завжди бракувало розумних людей, інтелектуалів, які бачать далі від загалу.

Тому  й пишу свої тексти, аби не піддати забуттю вагомі речі. Мова не тільки про історичні постаті. Ось «Різдвяний песик»  я написав, бо на Закарпатті нема жодної літературної казки про Різдво, хоча воно є головним святом у Карпатах. Є величезний зимовий фольклор, а от літературного тексту для сучасних дітей -- нема.

«Діда-Всевіда» написав, бо є страшні казки, які до речі, дуже люблять діти, але теж тільки як фольклорний матеріал. Їх треба було подати у сучасній інтерпретації.

- Насамкінець,  як думаєш, чому на  свята слід дарувати книжку?

- Я вважаю, що книжка – найкращий подарунок для дитини. Зараз роблять дуже якісні книжки, дуже гарні. Для дитини цей подарунок залишиться надовго. Цукерки ви з’їсте,  іграшку зламаєте, одяг зносите... А книжка залишиться. Її можна перечитувати, передарувати  дітям, внукам чи знайомим. Гарну книжку не викидають. Вона лишається з нами. Згадаймо, як приємно знайти в домашній бібліотеці свою дитячу книжку, погортати її. Море приємних спогадів! Як тобі мама, тато чи бабуся читала, чи не так? Тому даруйте книжки! Це – цінність, що не минає. А ще краще – читайте разом із дітьми подаровані книги, обговорюйте, фантазуйте – тоді це стане вашою спільною історією.


Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає