На молитву у приватну церкву. Закарпатець Михайло Герзанич піввіку доглядає за храмом, що збудований… на його власному подвір’ї

Тетяна КОГУТИЧ, для Uzhgorod.in  27 вересня 2016 10:54  244134608 0135941
На молитву у приватну церкву

Побувати на службі у єдиній приватній церкві на Закарпатті випадає раз на рік – акурат 27 вересня, на Здвиги, (так в народі називають один із дванадесятих церковних празників Воздвиження Чесного Хреста Господнього). Справа у тому, що у церкві святого Михайла, що в Тихому (Березнянщина) ,тільки раз на рік й служать. Церква ця справді приватна – вона знаходиться не на вигоні, не на пагорбі, не на площі – тобто, не в громадському місці, як зазвичай, а на… подвір’ї у Михайла Герзанича. Другий парадокс: володіє храмом не якийсь супер-багатій місцевого розливу (себто, не контрабандист, не чиновник, не силовик – приблизний перелік «закарпатських» професій, зайняті в яких люди можуть, теоретично, таке собі дозволити), а простий горянин. Михайло Герзанич півроку традиційно заробіткує, а в інший час із дружиною газдують удома. А як же він церкву збудував? Та й нащо? Ось тут й криється найцікавіше у всій цій історії, бо Михайло Михайлович отримав цю церкву у спадок. «Домашня» церківка передається в роду Герзаничів у спадок по чоловічій лінії, а започаткував цю традицію далекий прадід, що збудував її, як переказують, із 500 років тому. 

На молитву у приватну церкву  (2)

Сюди б професійного археолога…

Отож, про усе - по порядку. Інформацією про унікальну знахідку – отаку собі «родову» церкву у гірському селі – зі мною поділилася пані Олена Кудря, гід. Вона помітила її випадково: не туди звернули, подорожуючи із туристами Березнянщиною. Хоча згодом виявилося, що звернули зовсім не «випадково» і саме туди – бо гід надибала унікальний туроб’єкт: де ж іще знайдеш церкву на подвір’ї?

- Я помітила її із дороги – незвична будівля привабила тим, що кругла, навіть нагадала чимось знамениту Горянську ротонду. Тож я попросила водія зупинитися й пішла шукати господарів, бо зі всього видавалося, що церква стоїть у якогось газди на городі, за хатою. На мій «штурм» вийшов саме володар цієї церкви – Михайло Герзанич. Він розповів, що так, справді, має на своєму обійсті церкву, але вона уже років зо 20 як недіюча. Та вразило не це: виявилося, що церкву він отримав у спадок він батька, той – від діда, який у свою чергу – від свого діда. А збудував її далекий прадід – Василь Герзанич, за переказом, аж 500 років тому. Тобто, вона «родова», уявляєте?

Пані Олена розповіла також свою розвідку щодо власне храмової споруди .

- У мене одразу виникло багато питань щодо її походження. Справа в тому, що ця церква віднесена в каталозі Михайла Сирохмана, найгрунтовнішого дослідження давніх закарпатських храмів, до ХІХ століття, тобто, дослідники зазначили як час зведення дату останнього задокументованого ремонту, який проводили в цьому храмі 1891-го. Аргументовано це тим, що до цього моменту храм не згадується в кадастрових картах. Але ж сільські старожили розповідають, що церкві – понад 500 років. До того ж, нема логіки в тому, аби відносити її до ХІХ століття: якби її зводили тоді, вона певно, скоріше за усе була б дерев’яною, або вже цегляною – тому що із каменю тоді не будували, тим більше стіни товщиною 80 (!) см і не перемазували кладку глиною. А ще наприкінці ХІХ століття не будували такі маленькі храми. По правді, то сюди би варто приїхати хоча б комусь із археологів – з Ужгорода чи іншого міста. Можна ж взяти зразки із будматеріалу на аналіз та чітко визначити час зведення будівлі. Від цього усі тільки б виграли – а Закарпаття як туристичний край отримало б іще один привабливий об’єкт, та ще й із такою історією! Я відтепер майже усі свої групи на Березнянщині обов’язково завожу сюди, бачу у людей великий інтерес – спочатку вабить сама історія «родової» церкви, а тоді уже на місці, вдивляючись у споруду, люди виказують інтерес до її історії.

Тоді, закінчуючи свою захоплену оповідку про «приватну» церкву, пані Кудря зазначила: «Таню, вам просто необхідно там побувати й її побачити! 

На молитву у приватну церкву  (6)

Після служби тут усіх частують – за те, що прийшли

За якийсь час, зрештою, ми таки вибралися до Михайла Герзанича. Підлащтували візит так, аби він випав саме на той єдиний день, коли ця церква оживає – а стається це, як зазначалося, на Здвиги, 27 вересня. Тут це – храмове свято, сюди сходяться люди із Тихого та навколишніх сіл та священики – місцевий парох та монахи зі скиту в сусідньому селі Сухий, аби разом правити службу Божу.

Ми на початок літургії не встигли, допоки добралися до Тихого з Мукачева. І коли прийшли до приватної церкви, служба уже йшла, готувалися читати Євангеліє. Всередині маленької кам’яниці співали православні піснеспіви – люди спільно із монахами. А на порозі церковці стояли ще з десяток прихожан: матусі з діточками, чоловіки. Як зазвичай – ті, кому не вистачило місця всередині. Біля входу до храму стояв і хранитель храму – Михайло Герзанич. Газда церкви гречно з усіма вітався, дякував за візит та припрошував до служби.

Тож побачивши нас, господар церкви ще здалеку поспішив назустріч. До нас наближався звичайний чоловік (зодягнений, як кажуть в народі, «у церкувноє», себто, святкову одіж). Видно було, що у нього справжнє свято. Михайло Герзанич скидався на іменинника, до якого нині зійшлися знайомі й незнайомі, аби вітати з празником. Ще до того ж із хати долинало цоркання мисок та ложок: газдиня з сусідками та родичками готували гостину, бо по службі у Герзаничів прийнято частувати учасників храмової літургії в родинній церкві.

Михайло Михайлович провів нас до храму. Одразу ж заходжу всередину. Тут доволі тісно (розмір храму всередині – зі звичайну вітальню), повітря сизе від людських подихів та ладану, горять свічки та лампи, народ гугнить церковні гімни церковнослов’янською, за давніми мотивами: Божа краса, одним словом, що й казати!

Хоча, направду, уявляла собі, що людей буде куди більше (на службі були присутні з півсотні чоловік). Але чи-то погана погода спинила (зранку в горах в похмурий день, самі розумієте, не найприємніший час, аби вийти з дому). Але й не тільки це, як пояснив один із чоловіків, у якого спиталася, чому так людей небагато: храмовий же празник! Виявляється, Тихий – це село, де кожен двір тримає по три-п'ять, а то й сім корів. З того й мають на хліб, та й як газдиня справна, то й непогано мають, бо жінки з Тихого возять молоко, сир та й сметану аж в Ужгород. А ж худобину обійти зранку треба, вичистити, нагодувати, видоїти, на пашу вигнати – а за тим усім до церкви й нема коли! «У нас, каже чоловік, й на недільні служби до сільського храму не багато їх ходить». 

На молитву у приватну церкву  (9)

«Як сільський храм згорів, дід побудував для громади цей – аби було де молитися»

Виходжу надвір, шукаю поглядом господаря. Він обіцяв розповісти про церкву, яку заповів йому дід.

- За переказами старожилів, - розповідає Михайло Михайлович, -знаємо, що дід, Василь Герзанич, який звів храм, був багатим чоловіком. Він розводив волів, обробляв ними поля людей та ще й продавав худобу, із того й жив. Ото якось дід продав пару волів й збудував цю церкву. Коли це було – достеменно не відомо, бо не збереглося жодних записів. Але кажуть, що збудував для того, аби люди в селі мали храм. Бо до 1792-го року в Тихому тимчасово не було храму – згорів за недоглядом дяка, вціліло при пожежі тільки Євангеліє, друковане 1645 року (воно зберігається нині в цій дідовій церкві). І от, переказують, доки молитися ніде, бо старий храм згорів, а новий ще не збудували, дід вирішив звести для односельчан храм на своїй землі й на свої кошти.

Побудована церква з каменю, кладка трималася на глині до кінця 90-х років минулого століття, коли Михайло Михайлович з братом зробили капітальний ремонт церкви й укріпили товсті стіни цементом. На цю невелику будівлю пішло 22 мішки! До цього ремонту в 1999-му силами братів Герзаничів церкву ремонтували ще 1891-го, тобто, майже сто років тому.

До збереження зовнішнього виду храму та його інтер’єру в родині ставляться дуже відповідально: коли бачать, що потрібен ремонт, збирають гроші й роблять його. Тому храм має гарний вигляд: ні тріщин, ні інших вад ззовні нема. Усередині теж дуже затишно: вишиті рушники та скатерки обвивають образи та вкривають лави… У церкві немає цінних старовинних ікон чи іншої утварі (все цінне забрав із собою останній греко-католицький парох усередині 40-х років минулого століття, коли був змушений покинути й церкву, й паству – тікав від совєтів). Головна цінність храму на обійсті Герзаничів – древнє Євангеліє, друковане 1645-го року. Старопис має навіть автограф єпископа Поповича, поставлений 1864-го року. Його ґазда береже, як зіницю ока. Читають з нього про діяння Господа на літургії лише раз на рік – 27 вересня на Здвиги.

- Тут правили служби, вінчали, хрестили – тобто, церква діяла до 1944-го року, - розповідає Михайло Михайлович. – Останнім священиком був отець Талабірчук із Королева. А за совєтів хотіли зробити в храмі склад – на сміх, але люди не дали. Хоча звідтоді церква усе одно просто перестала діяти. Проте ми її зберегли. 

На молитву у приватну церкву  (3)
На молитву у приватну церкву  (10)

Хрест за повернення з війни

Біля церкви є хрест, що теж має незвичну історію. Він зроблений із дорого мармуру (таких хрестів усього два на Закарпатті). На ньому надпис: «Цей хрест на славу Божу поставив Василь Герзанич, 1918». Це був однофамілець Михайла Михайловича – Герзаничів у Тихому багато. Чоловік йшов на першу світову воювати, й перед тим, як залишити рідне село, зайшов до церкви помолитися – аби Господь уберіг від смерті на війні. Він повернувся живим через шість років, й поставив цей хрест – на знак подяки за своє життя.

Цікавий також дзвін над входом. Він невеличкий, мідний, має своє ім’я – «Йов». Михайло Михайлович дзвонить в нього зазвичай, як з гір насувається гроза. Тут це часто буває. Каже, що дзвін допомагає розігнати грозові хмари – й то направду. Але вперіщити й потовкти городину в Тихому, не зважаючи на «Йова», може, та от хіба що з Великодня до Вознесіння: тоді, за законом, не можна дзвонити під час грози. (Пізніше, уже по завершенню літургії, Герзанич показав ще один дзвін, який має ця церква, щоправда, він маленький, мідний, у давнину з таким двіночком піп ходив селом й, дзвонячи, скликав людей на службу Божу, пояснює господар родової церкви).

Цікавлюся, що ж діється у церкві зазвичай – щодня, в неділі, на свята.

- Кожен мій день починається із ранкової молитви в нашій церкві, - каже господар. – Ми з жінкою її прибираємо всередині та доглядаємо ззовні, аби кам’яна церковця ще довго передавалася в роду Герзаничів, як за віки прийшла від прадіда до мене. 

На молитву у приватну церкву  (4)
На молитву у приватну церкву  (5)
На молитву у приватну церкву  (8)

І хай «Йов» Господу розкаже…

Познайомивши мене із історією своєї церкви, Михайло Михайлович перепросив та й побіг до входу, мовляв, зараз буде відповідальний момент. На літургії акурат дійшли до апогею – місця, коли уся община співає «Свят, свят, свят, Господь Саваоф», зазвичай, в цей момент у сільських храмах дзвонять у дзвони. Настала черга й Михайлу Михайловичу задзвонити у свого «Йова». Він робить це з великим завзяттям, видно, що сам він у цей момент дзвенить, як той «Йов», хоча й нечутно для оточуючих. А я відчуваю, як Михайлу Герзаничу аж дух перехоплює від щастя в цей момент. Враження, що то разом із ним дзвонять усі Герзаничі – починаючи від того діда Василя, що звів на свої гроші цю церкву й передав у спадок дітям та правнукам. Й лунає цей дзвін над Тихим, ллється над тутешніми горами, й поцілувавши полонини, летить у небо, до самого Господа. Передати Йому, що ще є на Срібній землі люди, що дбають не тільки про свої корови, а й про свою душу, що знають та уміють гордитися дідівським спадком. 

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>