МЕД І ЗАЛІЗО: історії з Донбасу

Максим Мельник для Uzhgorod.in  7 жовтня 2016 19:45  141135530 0136879
МЕД І ЗАЛІЗО:  історії з  Донбасу

При температурі за тисячу градусів у розжарених доменних печах залізо починає змінювати свій стан –  воно має  гарячий  жовтий колір, стає рідиною і повільно тече, нагадуючи мед. Залізо і мед - дві різні субстанції, два світи, які паралельно існують на Донбасі. Саме тут на сході, де панує війна і щодня чути про смерть,  виробляють найбільшу в Україні кількість меду та заліза. Ці дві субстанції течуть на Донбасі як дві жовті ріки,  що живуть за своїми законами, абсолютно не схожі одна на одну, але які деколи перетинаються…

 – Мені невєстка недавно літрову банку меду принесла…. Я їй кажу: «Оксана, шо ти мені таке принесла? Мені літрова банка на недєлю- півтори…» А вона мене пита: «Та куди ви той мед діваєте?»… А куди я його діваю?... я його даже не наліваю… а так, із банки – хлюп і водічкой запила… і на ніч тоже - із банки хлюп - і водічкой запила…може, тому і держить мене так довго…» - розповідає мені на кухні у компанії своїх подруг вісімдесятидвохрічна Світлана Григорівна.  «От як дєдушка мій був, то й мед був… а як дєдушкі нема, то й нічого нема… », - зітхає Свєта, як її називають подруги… Коли вона говорить за «дєдушку»  її вицвілі, сумні очі стають вологими, а підборіддя починає тремтіти…   

Ану перестань ! Кому  сказала! Счас как дам тєбє!  - гнівно замахується на Свєту своєю кістлявою рукою її вісімдесятишестирічна сусідка Ніна Павлівна… Широкі ніздрі  Павлівни стають ще ширшими, її щоки кидає у рум’янець, рука зібрана у  міцний кулак і таке враження, що Павлівна не жартує - ще трохи і дійсно вдарить. Свєта своєї подруги явно побоюється, відразу перестає хлюпати носом і покірно каже: «Всьо… Всьо…не буду…поняла…». Сама Ніна ще після війни приїхала на Донбас із Курська, працювала, як вона каже, на дрожжевом комбінате… Пару років тому овдовіла, донька поїхала на заробітки в Італію, де зустріла чоловіка на імя Максиміл’ян…  справжній італієць… «Тепер от живьот і по- італьянскому  говоріт так,  як ми  с вами на кухнє по-нашому разговаріваєм…» – гордо розповідає Павлівна. З нагоди гостей  Павлівна  одягнена у «празднічну» строкату блузку, на шиї  намисто із пожовклих перлів, на губах яскрава червона помада… Парфуми Ніни Павлівни, сьогодні витягнуті десь із глибин старої шафи, сильно пахнуть мені Радянським Союзом, вони  трохи різкі – як характер цієї жінки…

Ви кушайте , кушайте, не стісняйтесь, – вже зовсім лагідно говорить до мене Павлівна і суне до мене тарілку з нарізаною ковбасою. Я покірно слухаюсь «Нінку», беру шматок ковбаси, який відразу запиваю солодкою водою…

У нас тепер хліб нікуди не годиться..  – каже Свєта  - дать вам хліба? А?... От візьми собі там … у каструлі…

Та шо ти його спрашиваєш? Ти не спрашивай, ти на стол став! – командує Павлівна, наче вона не на чужій, а на своїй  власній кухні… - А вы кушайте, кушайте, не стісняйтесь! – знову з посмішкою звертається до мене Ніна Павлівна і ще ближче суне мені тарілку з ковбасою. 

До  цих жінок у квартиру на першому поверсі старого і потрісканого будинку, де у темному коридорі пахне старістю, котами і борщем,  де живе лише вісім жінок, яким вісімдесят та лише один молодий мужчіна - сімдесятирічний Валерка,  нас привела наша знайома Віра Серафимівна. Півроку тому ми познайомились з нею у притулку для переселенців з окупованого денеерівцями Донбасу… Ця велика  жінка, якій вже за сімдесят, тримаючи у руках кілька пакунків із найнеобхіднішим, не витримавши постійних обстрілів, сама приїхала з Горлівки. Вже на автовокзалі у Краматорську її у напівпритомному стані відвезли у реанімацію з інфарктом… За півроку поневірянь державними лікарнями, абсолютно сама, без дому і рідних, Віра не втратила віру у людей, любов і саму себе… « Всьо будєт хорошо…»  -  часто каже вона,  і ця фраза народжується у неї не на губах, а десь глибоко у середині її великого тіла, десь біля її хворого серця… Коли  Віра Серафимівна виходить у двір, то не просто йде, а повільно пливе вулицею, як великий пароплав… Віра завжди знає, до якої вона йде мети, як досвідчений моряк, що впевнено керує кораблем на світло маяка у ночі… Пройшовши кілька кроків, Віра зупиняється, аби відхекатись… «счас… мінутку…»,  і ти довго стоїш у ці моменти разом з нею, чекаєш і дивишся на її обличчя, коли вона закриває очі і хапає ротом повітря… тобі раптом стає ніяково…    

Ти роскажи їм, роскажи… все як було…. – штурхає у бік  Віру Серафимівну Свєтка… – як ти подружкой  нашой стала... Ну, не хочеш расказивать,  то я й  сама роскажу …  так от… слухай… Сідєлі ото ми на уліце біля нашого столу…. нас  чоловік п’ять було,  да…

Но я не била, – поправляє Свєтку   Павлівна.

Та і ти  там була! …Ти шо, забула?...  Так  от… а тут Вєра іде… зупиняється біля нашого столу і каже:  «Хто мені дасть дві-три штуки картошини?»…  Всі мовчать… як води у рот  понабирали… бояться …. А тут  я кажу : я дам!  Штук п’ять і десять дам!  Кажу їй: іди бери…. І всьо. І на том канєц… Тепер моя подруга…. Всьо время тепер до мене ходить… Ми тепер умєстє завтрікаєм…а як не прийде завтрікать, то мені чогось погано…

Усі три жінки замовкають і дивляться  у вікно, у якому, немов примара,  проходить якась жінка, закутана у стару чорну кофту.

Ти чула – каже до Григорівни Свєта, -  Нінкін муж умер, учора у  п’ять часов…

Якої ше Нінки? – нервово питає Павлівна.

Ну, Нінки! тої , шо дворничиха була…

Ааа…отмучілась бєдная…

– А мій не мучився… на ногах помер…

 – А, ну молчі! Сказала ж тебе: молчі!  а то как січас тебе … А ви кушайте,            кушайте… 

Я намагаюсь відсунути миску з ковбасою трохи далі від себе і питаю    Григорівну, яка тим часом знову шмурхає носом, про дєдушку …

А він ким працював?

Сварщіком… знаєш хто такий сварщік? Отож… а пенсію таку получав, як я…У нас шо сварщік,  шо літейщік – всьо равно… Я всю жизнь у літейному цеху…тридцять год проработала… і пенсію 1400 рублів получила… ето шо?  Свєта простягає до мене порожню руку і витримує довгу театральну паузу.

Ви когда научитесь діпломатії? А? – питає Свєтку Віра Серафимівна сколько не учі вас , всьо равно…. не понімаєте… оні же журналісти … оні ж пенсію не дают…

Та яка там діпломатія? – не розуміє Свєта вони питають, а я кажу… 34 год у літейному … І от пенсія 1400 рублів… і у дєдушкі така була…

А шо таке літейний цех? – наївно питаю я…

Свєта дивиться не мене, наче на боввана, не розуміючи, як можна все життя прожити і не знати, що таке літейний цех.

Ти знаєш шо таке лопата? .. отож … Лопата  отакенна!Свєта розчепірює руки і показує яка лопата -  і держак отакенний!.... І кидаєш тою лопатой пісок… землю… і усьо подальше!

Куда кидаєш? – не розумію я.

А воно там таке, було, крутиться, а ти туда кидаєш… і елеватор там такий … на чотири етажа…  І всьо верх-уніз, верх-уніз йде… і кидать тою лопатой треба дві , а то й три тонни піска… А як заб’ється той елеватор, то чистіть треба дві тони… от і треба кидать той пісок туда, у елеватор, шоб  лента тягла…Там  даже два чоловіка загинули у нас… лентой затягнуло у барабан… дєвку  і мужика…ага… отож… а я от жива…– із подивом і якоюсь  гордістю і блиском в очах каже Свєта

–  Сначала тони дві піска, а то й три треба перекинуть… А потом білуга йде… Ти знаєш, шо таке білуга?  То мел… мел… состав дєлається. І потом тоже лопатами кидать… елеватор іде,  лента іде… треба кидать…

А пісок навіщо?

Як для чого?… шоб каструля була, надо форму сдєлать…а значит песок надо…

Ви кушайте, хватіт питать…уже всю автобіографію випитали… колбасу беріть, конхєтку…  –  знову суне мені миску Павлівна.

Оні  тут забітиє етой сістємой… понімаєте? - зітхає і пояснює мені Віра Серафімовна  – … совсем забітиє…

 – А шо ми віделі у жизні? –  вже у розпалі продовжує Свєта,  – отой літейній цех? І всьо, і  більш нічого! Уже моїх подруг давно нема, повмирали все. Повмирали, а  я все ще жива…

Ну, і добре.  Жива значить жива. А смерть пришла, меня дома не нашла, я у сосєдушки била, горьку водочку пила… – сміється Павлівна… -  Та ви кушайте, кушайте…

Павлівна знову суне мені ковбасу і «конхетку».

Я у літейний цех пішла, як мені 15 год було…дома їсть нема шо… прийшла на работу на завод… в оддел кадров… а мені там кажуть, та куда тебе на работу? Тебе в дєтский сад ше треба… спасібо одной женщіне… вона каже «та принімай ти її у літейний, принімай!» спасібо їй…  Вона тому начальніку каже «та хоче робить, нехай робить». І з тех пор. з 51 года, всьо время там.  Потом дєдушка хотів перевести мене на другу работу, і я вроді хотіла йти, а там зарплата 80 рублей, а у мене в літейному двесті... Куда я пойду? Добре, шо не пішла…  Спасібо, шо заявлєніє начальнік не віддав… Я на одном мєстє. Літейний цех – ето моя радість була. Дєдушка, бува, зайде, каже: «фу… як ти тут работаєш?»… а я йому кажу, у тебе зарплата дев’яносто п’ять рублів, а у мене 250! Так я шо, на легшу зарплату можу піти? Такі дєньгі упускать… і на пенсію пішов дєдушка після того як ще елехтриком пропрацював. … Хороший завод був КЗТС… А тепер нема… порозбирали на залізо усьо…

А я, як молода була… на роботу треба  на шість утра іти…  Нас п’ять дівок у комнаті було, так я под одіялом плачу… я мала була,  мені спати хотілось…. Треба ж було  вставать рано… умиватися, навести свою  моцію… От молода була плакала,  і тепер, як стара, плачу….

– Беріть кушайте, кушайте… – суне мені ковбасу Павлівна.

– Да , дітки, вот так і живем. Бідно… – зітхає Свєта

Та нічого. Живем нормально. Ви кушайте, кушайте…

– Всьо будет хорошо… –  по-капітанському  підсумовує Серафимівна

Поки  Вєра с нами, то хорошо….

Дві жінки замовкають і з якоюсь надією дивляться на Віру Серафимівну. На цей великий пароплав надії і віри, який уперто не хоче йти на дно…

С Вєркой, канєшно, легше…– каже Свєта і з ніжністю дивиться на Віру … – Вот подружка прийдет.. ми разом позавтрікаєм…  Або на улічку вийдем… і за стол…І дєнь рождєнья праздновали єйо.

– І як? – питаю.

Ну, як… Принесла кавун здоровий, диню… 

– Хороша она – доповнює Павлівна Серце у неї – душа… душа у неї… понімаєш?...

Канєшно, краще… –  підтакує Свєта  і дивиться на  Серафимівну. –  Ми усі з нима познакомілісь…Її  внучку і зятя віделі… Вони аж з Донєцка приїхали… Приходили, як ми за столом сідєлі… Хороша дєвочка… Відно сразу по человеку, шо он хороший…а от хлеб у вас не дуже важний…не дуже…

– Та ну, хороший у нас хлєб. …ви єще голодовку не помнітє – заперечує Серафимівна.

Ти кушай кушай… не стісняйся. Як накушаєшься, то можеш стіснятися… Свєта, шо ти сидиш як дурна, налаживай ім, налаживай… не стісняйся… кушай, кушай…

– А у вас там нема таких алкашів як у нас? – питає Свєта –  Шо,  тоже є? Да?.. У мене дєдушка тоже, бува, випівав, але шоб алкоголік, то нє…

Вы кушайте, кушайте… Свєта, ну откривай вже ті конхети…откривай….

– Як дєда нема, то нічого не хочу… і конхети не хочу…

– Тєбє дєда надо найті…

– Мені чужого не надо…

– Сколько ж  плакать надо?

– У вас давно нету, а у мене счас…

А я сина похоронила… в 47 лєт… знаєте, как ето?.. – зітхає Серафимівна.

– Шо да, то да. І я єй говорю, хватіть плакать.  Всьо. Всьо.

– Само главноє, шо літейній вспомніли, лопати… Як на пенсію пішла, мені попервах лопата моя снилася… і лесніца…  особінно лесніца у четирі етажа… як за ленту захватишся – підеш на низ… то страшноє діло…отаке-от снилося мені…

– Я тоже всьо дєлала: і сварку, і монтажник, і штукатурку, і коксовиє батареї ложила… все могла… – згадує Віра. – Бригадіри говорілі: «забірайте мужиков за ету бабу…»

А мені казалося шо луччше літейного нічого нема…. Перва, втора, третя – на три смєни… і на Паску робили…всю жизнь з лопатою… а ще й огородік був… Чи спав чи не спав – роби. У нас була пасіка, коли дєдушка був… Ми їздили вєздє…вулики возили… машина була. А счас нема нікого. Пасіку дали внуку… а вони мед викачають і продадуть… викачають і продадуть… а я кажу невістці: «Шо ж ти продала? Оксана, шо ти мені того меду літрову банку принесла? Я ж до меду привикша… Мені ж тої банки на нєдельку півтори»… От і плачу за дєдом…

     Свєтка знову хлюпає носом, дивиться у вікно і мовчить, а потім, згадавши щось світле, каже вже із посмішкою:

– А коли, бува, похолода… шоб пчолам тепло було, ми з дєдушкою вулики у селафан закутували… каждий вулик у селафан…і так до весни… отож…

Вони ще довго сидітимуть за столом  біля вікна і згадуватимуть літейний цех, величезні лопати і кожна свого «дєдушку»… Він ніколи не був алкашем, лише трохи випивав. Три жінки. Тверді і сильні, як залізо,  м’які і ніжні, як мед…  

 

МЕД І ЗАЛІЗО:  історії з  Донбасу (20160814_173136)

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>