Хто «квочить», хто крайчуни пече - як святкують Різдво у закарпатських селах

Надія Вишневська, «Старий Замок»   5 січня 2016 21:51  305113305 0114411
Хто «квочить», хто крайчуни пече - як святкують Різдво у закарпатських селах

Подивитися на колоритне закарпатське Різдво туристи недарма з’їжджаються зусібіч, адже таких святкових вечерь, народних прикмет і коляди немає ніде. Тож «Замок» здійснив невеличку передріздвяну мандрівку до кільканадцяти сіл краю, аби дізнатися, як славлять народження Христа закарпатці.

Кричун, карачон і настульник

У Колочаві на Міжгірщині, зауважує Марія Шетеля, екскурсовод колочавського скансену «Старе село», традиційно на Святвечір варять грибну юшку, пісні голубці, ліплять вареники, роблять вінегрет, страви з квасолі. «Печуть і кричун – круглий хлібчик, у який ставлять три боби і пучок вівса чи пшеничних колосків. Під кричун люди стелять білий рушник із монетами, аби у родині був достаток. Так хліб має простояти на столі до Василя. Потому тими грошима колочавці вмиваються.

Перед тим, як розпочати вечерю, господар вибирає з печі гаряче вугілля і обкурює ним оселю. Як помолилися, то сідають за стіл – і тоді вже ніхто не має права встати й ходити по хаті. Інакше, вірять колочавці, не нестимуться кури. Ставлять на стіл окремо й тарілки для померлих родичів. Чекають у кожній сім’ї на колядників – у Колочаві традиційно спершу колядують діти. Добре, аби вранці до хати зайшов чоловік. Хлопці-бетлегеми перевдягаються у пастушків, янголів, царів, чортів і показують виставу про народження Христа. Старші люди колядують на церкву – у Колочаві є аж 5 храмів, і від кожної «бригада» обходить усе село. На наше Різдво приїздять подивитися туристи. Цьогоріч буде вже п’ять груп – найбільше зі Східної України».

У селі Підвиноградів на Виноградівщині місять тісто з муки і молока і теж печуть хліб – тільки тут він зветься «карачон». «Хлопці ж ходять кисинтловати, себто колядувати, – розповідає Тетяна Гоздик, заступник директора з виховної роботи в місцевій школі. – На Бабин вечір уся родина тримає суворий піст. Замість куті й донині готують пшеницю з цукром. Біля підвиноградівського колодязя святять воду і вечеряють лише тоді, як ковтнуть свяченої. Тож їсти починають люди лише наступного дня. А тією ж водою сухими стеблами василика (базиліку) і квітами пеларгонії освячують хату».

«У нас на Різдво страви в основному з грибів – і мачанку робимо, і поливку, і голубці, пироги з капустою, – розповідає Олена Тимчак, жителька смт Великий Бичків на Рахівщині. – Найдавніша страва – солодкий десерт із чорносливу і квасолі. Жінки печуть настульник – невеличкий хліб із цікавою начинкою з васильків. Це пахуча трава, що символізує аромат рідного дому.

Перед вечерею господарі годують худобу, удома під стіл стелять сіно, щоб тварини ситими були, а трави – буйними. Не забувають і про померлих – їм накривають окремо на підвіконні. Курям їсти сиплють у колесо – аби не розгрібали добро по всьому двору. У кут ставлять жмуток пшениці, стіл обв’язують ланцюгом – аби родина була міцною. Також у нас заведено, що в кожній родині є своя колядка – нині їх зібралося вже так багато, що можна цілу книгу писати. Спершу колядують діти, потому – старші люди, опівночі проходить Богослужіння. Нового року особливо не святкують. А на Василя дівчата ворожать. Вибігають на звук церковного дзвону і слухають: з якого боку пес гавкне – звідтіля і хлопець прийде. Або біжать по дрова, хапають оберемок і рахують. Як парне число – цьогоріч заміж піде, ні – ще треба почекати. Ще рахують кілки на огорожі до 9-ти. Який випаде дев’ятий – чи кривий, чи прямий, таким і чоловік буде».

У географічному центрі Європи – Діловому на Рахівщині – на Святвечір печуть пісні дріжджові колачі. «Ми звемо їх «василиками», – розповідає Людмила Романюк, голова села. – Наше село здавна славиться діловецькими колачами. Їх господині готують із домашнього начиння: борошна, молока, яєць і випікають на дровах. Василики круглої форми, усередині з маком чи горіхами. Разом із калачами на різдвяному столі, як і в усіх закарпатців, у Діловому 12 пісних страв. А ще – яблучне вино, адже виноградників у нас нема».

«Кукуріку» за столом і «охрещені» снопи

У Волосянці на Великоберезнянщині не їдять цілий день, поки не зійде перша зірка. А дітей, аби не лакомилися, лякають: якщо, мовляв, не послухаються, то зробляться їм пухирі. «Вранці 5 січня люди спершу годують худобу, – каже Марія Копач, заступник директора з виховної роботи Волосянківської школи. – Уже потім господиня береться готувати. У нас здавна другий хліб – то картопля, тож із неї чимало страв роблять. У Волосянці на картоплю кажуть «гарбудза» – чому, ніхто не знає.

Насамперед готуємо бомбульки: картоплю відварюємо в мундирі, далі товчемо її, додаємо муки, цукру, солимо, ліпимо кульки і кидаємо в окріп. Як зваряться, заправляємо олією з цукром. Із квасолі готуємо мачанку з часником: відварюємо і робимо пюре. Також на столі є кремзлики, картопля в мундирі, капуста з грибами, грибна поливка, узвар. Печуть і крайчун – хліб із медом (аби в хаті любилися), посипаний маком. Він мусить стояти на столі до Василя. Колись знали й рибу на стіл подавати, бо раніше її було в нас багато. Ото пішли діти, прорубали ополонку – а риба сама в руки аж стрибає».

Увечері, оповідає далі пані Марія, господар бере ланцюг і обмотує ним стіл. «Для того, щоб родина міцною була. Перед вечерею беруть відро, сніп із цьогорічного врожаю вівса (у нас зветься «король»), рушники і йдуть до річки. Черпають води з камінням – аби багатство водилося, і один камінчик ставлять на сніп – щоб здоров’я було. Таку «процедуру» повторюють три рази, а опісля сніп ще тричі хрестять водою. Потому першим у воді купається ґазда і примовляє: «Яка вода студененька, таким би був’им здоровенький!» Як усі покупалися, співають колядок. Воду у відрі несуть додому – нею вмиваються гості або недужі. «Охрещений» сніп ставлять на покутті, під стіл стелять солому. Ґаздиня розкидує горішки, аби діти їх шукали і їли – вважається, що тоді матимуть здорові зуби. Потім запалюють свічку, моляться і сідають за стіл. Починають із картоплі і часнику. До речі, часник розкладають по кутах столу, і зубчиків має бути стільки, скільки в родині є людей. На Святвечір у жодному разі не сваряться і не сперечаються. Першим до хати має зайти здоровий чоловік. Опівночі люди йдуть на службу до церкви, а вранці чекають бетлегемів».

У селі Луги на Рахівщині на Різдво готують ріпу з квашеною капустою, гомбовці з маком, котлети з квасолі чи сої. «На Святвечір обкурюють хату ладаном, моляться, просять миру й злагоди, – розповідає Ганна Богуняк, завідувач сільським клубом. – Господиня не має права встати, допоки не прийде колядник, а ще... мусить «кукурікати» за столом – щоб були кури і квочка неслася. Крім того, вірять: якщо ґазда має вівці і першим до хати зайде хлопчик, то цього року буде баранчик, якщо дівчинка – ягня. Стіл в оселі перев’язують вовняною ниткою – аби ґаздівство трималося купи. Посеред столу ставлять часник, гроші, цукерки. Випікає господиня малий хлібчик, який не їдять аж до Водохреща. Під поріг ставлять папір – аби нечиста сила не могла пролізти. «Хрестять» вікна часником – аби чорти не прийшли.

А на Меланку дівчата ворожать. Із молодих паростків сливи роблять кілечка – ужви – і кидають у воду. Якщо на дно піде – цього року заміж вийде, якщо нагору – ще не скоро одружиться. Або беруть кота і тримають його в ямі надворі три дні, поки не зголодніє. Потому роблять невеличкі пироги. Випускають кота – і якщо той потягне пиріг під двері, то парубок покине, якщо з’їсть – заміж дівка піде, якщо залишить посеред кімнати, то вагітною зоставить, а як їсти не хоче – ще дівувати».

У Доробратові на Іршавщині, розповідає Тетяна Гольча, заступник директора з виховної роботи в місцевій школі, також готують 12 пісних страв – це калачі, вареники, голубці, вінегрет, колочена квасоля тощо. Колядників тут звуть «звіздариками», а старші хлопці на Різдво під вікнами дівчат співають рідкісну колядку «Божий синець». Є ще один звичай – господиня увесь Святвечір мусить сидіти за столом і «квочити» – щоби кури вдома неслися і була у новому році квочка.

Жаб’ячі лапки, уха і фаршировані індики

У Мужієві на Берегівщині, розповідає заступник директора з навчально-виховної роботи у тутешній школі Оксана Павлович, уже з перших грудневих днів відчувається різдвяно-новорічна атмосфера. «До діток двічі приходить Миколай. Так само й із Різдвом – у Мужієві спочатку святкують угорці, потім – українці. Колядують теж двома мовами. А оскільки більшість мужіївців – етнічні угорці, тож посту і 12 страв не мають. На різдвяному столі красується домашній фарширований індик, господині роблять баники, медовики, рибні страви, а дехто готує кутю. «Родзинкою» мужіївського Святвечора є дівчачий вертеп».

У селі Тисаагтелек на Ужгородщині, зауважує його сільський голова Василь Торма, майже все населення – також етнічні угорці. «На Святвечір люди прикрашають будинки всілякими гірляндами, розмальовують вікна – так, аби хата була кращою, ніж у сусіда. Господині готують угорські страви, обов’язково – уху».

У Тур’ї-Реметі на Перечинщині, каже Ксенія Товтин, завуч із виховної роботи в тутешній школі, різдвяний хліб – киричун – із маковою, горіховою і медовою начинками. Багато в селі римо-католиків, які на Святвечір готують жаб’ячі лапки – роблять із них відбивні чи тушкують і подають зі сметанним соусом.

Боби і компот із мамалиґою

У закарпатській столиці лозоплетіння – селі Іза на Хустщині – колядувати ходять не лише до хат, а й у кафе, магазини і на овочевий комбінат. На святковому столі, розповідає Віра Вучкан, директор сільського будинку культури, обов’язково є мамалиґа з грибною підливою. «Варять і пісні голубці, і вареники, печуть пиріжки з рисом і грибами, роблять компот із диких груш, яблук і слив. Старі люди в цей компот кладуть мамалиґу і так сьорбають. А з лози плетемо ялинкові прикраси – сонечка, квіти, мініатюрні кошики зі змійками, зірочки тощо».

У селі Родниківка на Свалявщині фірмова різдвяна страва – ресельовані галушки. «Подрібнюємо картоплю у блендері чи на терці, зціджуємо рідину, – ділиться рецептом жителька села Алла Сегеді, – додаємо вареної манки, солимо, перчимо, робимо кульки і варимо. З-поміж інших страв – квашена капуста з грибами, квасоля, вареники, пиріжки, баники, голубці з крумплями і цибулею та грибним соусом, компот із сухофруктів, чорнослив з горіхами і медом. Кутю мало хто готує».

Раніше проводили у селі ще й Гутницькі вечорниці. «Раз у тиждень збиралася молодь, йшла до хати, де є незаміжня дівчина, і там «засідала». Крутили веретено, хто з ким дружити буде. Господиня пригощала всіх чаєм, горішками чи пиріжками».

У Жденієві на Воловеччині у Святвечір господар стелить на підлозі солому і розкидує горіхи. З соломи також роблять повересла – віночки на дерева в саду, аби врожай був добрим. Перед вечерею всі вмиваються холодною водою з копійками і загадують бажання. Обов’язково кожен член родини з’їдає по зубчику часнику – це здоров’я.

А в Нересниці на Тячівщині, розповідає Марія Гасинець, завідувач сільським будинком культури, бетлегемів звуть «дідами», бо чимало колядників перевдягаються у старців. З-поміж давно забутої традиції – бобова. «Колись господиня на Святвечір розкидувала квасолю по всій хаті – аби худоба стрибала, як ті боби, і діти народжувалися. Готували жінки і страви з бобів, а гриби тушкували, робили з них мачанку, подавали до капусти. Замість куті – пшениця з цукром. Донині варимо «палянички» – це як вареники, але без начинки».

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>