ПРИВАТНА ВІЙНА НА СЛОВАЦЬКО-УКРАЇНСЬКОМУ КОРДОНІ У ВИШНЬОМУ НІМЕЦЬКОМУ

Йозеф Тінка, SME   4 січня 2015 13:51  191788749 089709

Уявлення людини з західної частини Словаччини про подорож в Україну ґрунтуються на упередженнях, які в реальному житті мають абсолютно інший status quo.

Стереотип перший. В Україну їхати небезпечно. Озброєні військові там тиняються по вулицях, і людина не почуває себе безпечно.

Нещодавно ми брали участь у науковій конференції в Ужгородському національному університеті. Удвох. І це було найчисельніше закордонне представництво. Упередження, безперечно, діє. На шкоду. Ми опинилися в затишному місті, в якому про військовий конфлікт нічого не нагадує, життя тут іде звичним способом, люди посміхаються, працюють, займаються бызнесом ы ыншими справами, ведуть дружні дискусії в кав’ярнях.

Стереотип другий. На українському кордоні без хабаря не обійдетеся і проведете кілька годин.

По дорозі на Україну на словацькій стороні ми чекали майже годину (очевидно, потрапили на перезмінку), а на українській стороні нас „оформили“ усього за п’ять хвилин...

Невдовзі зворотній шлях. На українському боці затримка знову майже десять хвилин. Ніхто нас не обтяжував зайвими перевірками, запитаннями, підозрами і знущанням.

Перед словацькою митницею ми чекали цілих чотири години. Аж чотири години! Не буду описувати, як потужні машини обганяють і витісняють інших, стаючи без черги; не буду розбирати, як туди-сюди переходять порожньою смугою «для дипломатичних транспортних засобів» автомобілі зі словацького боку,  ані багато інших „дрібниць“, які в людині збуджують адреналін значно сильніше, ніж двадцятирічна модель в негліже.

Одне не можна не сказати – словацькі митники ведуть з українцями свою приватну війну!

Є такі подорожуючі, що мають – не знаю, чому, і не знаю, як – перевагу! Майже без очікування. Є митники, які переходять з одного боку митниці на іншу, носять туди-сюди якісь папери, потім викликають одну з машин, що чекають, занурюються до багажного відділення, з якого потім стирчить лише товстий зад в штанях кольору хакі, далі витягають з машини пасажирів, очима простежуючи кожну п’ядь  інтер’єру, потім щось аналізують і, нарешті, – на радість десятків інших подорожуючих –відкривають шлагбаум.

Що б це мало означати, пане міністре Калиняк? Вискочіть туди, будь ласка, зупиніть цю війну митників!

Або – інакше – якщо хочемо реально допомогти Україні, давайте закінчимо знущатися на кордоні у Вишньому Німецькому. Дамо людям можливість подорожувати достойно, комфортно, з почуттям радості. Йдеться також і про гроші. Якщо навчимо словаків їздити в Закарпаття,  надішлемо українцям гроші не як дар, а як ціну за їх гостинність і гарну природу. Але й навпаки – багато українців із задоволенням приїхали б у Словаччину. І витратили гроші. Як мені зізнався один мій колега, викладач університету і великий шанувальник Словаччини; „Я б радо поїхав, скажімо, в Кошиці, подивися храм Святої Алжбети, історичну частину міста, пішов би на добре пиво, показав би дітям красу вашої країни. Але як подумаю про п’ять годин на кордоні, – краще не буду травмувати свою дитину. На угорському кордоні таких складнощів нема – їдемо через кордон і митинки нам з усмішкою махають...“

Українці – не мафія – третій стереотип – не фашисти, не кобилки, які тільки й чекають, аби спожити все від своїх кордонів аж на захід. Українці – наші! Українці – славний, доброзичливий, гостиннний і особливо – людяний народ, вдячний за все, в чому відчувається людяність.

Отже, якщо хочемо допомогти Україні, а водночас і самі собі, звільнімося від стереотипів. Наш істеблішмент мусить зупинити приватну війну митниці у Вишньому Німецькому! Треба увести справжній режим малого прикордонного руху між обома країнами і водночас створити передумови для того, аби українці могли їздити до Кошиць на пиво і на екскурсію до сакральних пам’яток, і щоб словаки знали, що Закарпаття є місцем для гарного відпочинку. Для українського прикордоння це буде допомога, яка, думаю, дорівнює реверсу газу...

 Переклад Світлани Пахомової

]]>