Життя, почате у собачій будці

Олександр Попович для uzhgorod.in  1 травня 2014 15:05  151567908 468729
Життя, почате у собачій будці

Єлизавета, яку немовлям викинули як непотріб: про своє життя, людей довкола, собак, пригоди і Мрію

 

Про неї мені розповів давній знайомий, соціальний працівник Володя Сергачов. Якось підійшов і сказав: «Саша, ти б може написав про нашу Лізу? У неї таке цікаве життя. Драматичне, але повне пригод. Вона розмовляє із собаками, геть їх не боїться, бо жила у собачій будці. І мріє про вагончик. Щоб жити у ньому.»

 

Життя, почате у собачій будці (zzIMG_0145)

Собака, яка не вийшла їсти

Не зацікавитися, таємничих здатностей і повної пригод долі, Лізою, було неможливо. Зустрілися ми у Дравцях «біля Марії! Знаєте де Марія у Дравцях!?» -- запитала у трубку Ліза. Здогадався, що йдеться про скульптуру Божої Матері, захисниці знедолених. Приїхав. Із яру вийшла, усміхаючись, 12-річна дівчинка. На зріст. Насправді ж Єлизаветі Стерчо у липні виповниться вже 35. Свого житла вона не має, але вона не бомж. Про життя своє розповідає плутано, бо занадто багато пережила, але весело і охоче.

-- Ліза, можна, називати вас так?

-- Ну а як? Всі так називають. Ліза і Ліза.

-- Ви тут живете?

-- Тут недалеко. У знайомих. Мене приймають до себе жити добрі люди. Друзі. Довкола мене багато хороших людей. Я з ними добра і вони до мене добрі. І Бог милосердний. Якби не Він – я б може уже пропала…

-- А де ви жили раніше?

-- Коли де. Виросла я у інтернаті. Мене мама народила і викинула. Поклала у собачу будку. Люди вийшли годувати собак, а одна собака їсти не виходить. Придивилися, а то я мала. Віднесли мене у роддом. І маму мою знайшли. Але я їй була непотрібна. Так я потрапила у інтернат. І забирала вона мене звідти тільки коли їй потрібні були гроші. Щоб оформити якісь документи на мене і отримувати допомогу. А потім напивалася і викидала мене на вулицю. І мене знову здавали у інтернат. Іноді я мандрувала, тікала від утисків у інтернаті. Хлопці мене там ображали, чіплялися. Мене ловили і вертали назад. У різні інтернати: я була і у Перечині, і у Березному і у Домбоках… Але всюди одне й те саме. Знущання. Я знову тікала. І знову мандрувала і «скіталася». Часто – з собаками, які були моїми друзями. Захищали мене, ставилися до мене краще ніж деякі люди…

Життя, почате у собачій будці (zzIMG_0151)

Є земля, довіра і віра

-- А звідки ви сама родом?

-- Із Розівки. Тут недалеко під Ужгородом село. Там є батьківське обійстя.

-- То у вас може є хата?

-- Ні, якраз хати нема. Є земля, а хату мама спалила. По п’янці. Там і тато згорів… Як би було добре, якби там була хата. Я б там жила, працювала на землі, щось вирощувала у городі, завела б кури, якусь худобу. І помагала б людям. Я і зараз помагаю…

-- Яким чином?

-- Знаєте, я чесна людина. І нормальна. Я дружелюбна, ставлюся до людей приязно і мені довіряють. Жила я у Розівці на фермі, спала на сіні. Помагала по роботі. Мені там давали молоко, поїсти давали. Люди іноді кличуть мене щось помогти: вікна помити, поприбирати, посидіти з дітьми…

-- Вам настільки довіряють?

-- Ну а чому б ні? Мене у Розівці знають змалку. І про мою родину знають. Про батьків, які померли. І знають, що я віруюча, християнка, що я зла нікому не вдію.

-- Вам хтось допомагає?

-- Так. Багато хто. Але найбільше мені допомогла родина мого пастора. Церкви, яку я відвідую вже багато років. Це євангельська церква. Я в неї ходжу від початку. Цю церкву почали «пілігрими», їх багато хто в Ужгороді пам’ятає. Це мандруючі євангелісти, які деякий час жили в Ужгороді поблизу Боздоського парку у наметах і проповідували Євангеліє. З ними були дві дуже хороші собаки і я мандруючи, підійшла до цих собак, загралася з ними і біля них заснула. Там мене знайшов сторож. «Що, хлопчику ти тут робиш?» -- спитав мене. А я не хлопчик, я дівчинка. Просто так пострижена була. (Це тільки недавно я так відпустила собі волосся.) Розказала йому про своє життя.

Я лишилася з пілігримами і вперше почула про Бога, який всіх любить і допомагає. Лишилася жити з ними на деякий час. А потім, як вони поїхали і тут заснувалася церква – мені дуже допомогла родина пастора Володимира. Його дружина Лілія помогла мені виробити документи… Допомогла мені знайти роботу на швейній фабриці, гуртожиток. Я там працювала років зо п’ять.

 

Життя, почате у собачій будці (zzIMG_0157)

Музика і прогулянки з собаками

-- Що ви любите робити, Ліза?

-- Я дуже люблю гуляти і слухати музику.

-- Як ви її слухаєте?

-- Маю «емпетройку», мені подарили. Музику мені записують люди, у яких є комп’ютер. Пастор мені часто записує.

-- Яка це музика?

-- «Зов пастуха»… Словом, це різні духовні пісні. Ще іноді я можу попроситися подивитися у інтернеті, що мене цікавить.

-- Ви довіряєте людям?

-- Є люди, які мені багато допомогли. Але є й такі, від яких я багато постраждала. Мене часто били, ображали, обманули. Тому я людям не дуже довіряю. Я люблю собак. Вони вірні і не зрадять. У дні, коли я мандрувала і поневірялася, різні собаки ходили зі мною і вони мене захищали, від циган, від злих людей. Я ділилася з ними їжею. А вони мені давали тепло і охорону. Тому я з ними дуже розуміюся і зовсім їх  не боюся. Часто я бачила як прив’язану у дворі собаку б’ють, збиткуються. Тоді я могла підійти до господаря, поговорити з ним, попросити дозволу гуляти з цією собакою. І мені давали гуляти з собакою, так я робила її життя веселішим.

-- Володимир Сергачов, який нас з вами познайомив, розповідав: ви їздили у похід з наметами і коли до місця, де ви отаборилися вночі прибігла зграя собак, ви їх прогнали. Це правда?

-- Було таке. Я просто сказала їм що тут зайнято.

-- Як сказали?

-- Отак: «Вуф!!!» (Ліза абсолютно точно імітує «мову» чотириногих) Бувало ще й не таке. Одного разу до двора Володі, забіг чужий ротвейлер, який десь відірвався, став гратися з їх собакою і заплутався ланцюгом. І так ті собаки з переплутаними ланцюгами сиділи і гарчали. Може десь три дні вся родина ходила на роботу і діти в школу через задній двір, бо не могли пройти повз тих собак. Викликали навіть МНСників, але ті приїхали, знизали плечима. Не стріляти ж у собак. Зрештою, подзвонили мені. Я прийшла, спокійно їх розплутала і відвела ту ротвейлерку у інший район міста. Поговорила з нею, що поведу туди, де її знайдуть хазяї. Вона не те що не вкусила – навіть на мене не гавкнула.

Я і зараз часто займаюся собаками. Якщо треба якусь собаку полікувати, постригти, повиймати кліщів, обробити від бліх, покупати – мені дзвонять і я цим займаюся з радістю. Всі кажуть мені, що я могла б бути ветеринаром.

-- Ви б хотіли мати свою собаку?

-- Я ж її мала!!! Джессіка! Я її знайшла на смітнику щеням. А це була добра і розумна німецька вівчарка. Вона зі мною прожила досить багато часу. Мене з цією собакою прийняли на будівництво, яке Джессіка охороняла, а я там жила і допомагала за їжу і невеликі гроші. Але зрештою сталося так, що я якось відлучилася, а сторож мою собаку пропив. Ще й дотепер мені іноді сниться Джессіка. Вона така була розумна. Носила мою сумку. Я ходила з нею на дресировку… Всі команди знала. Дресирувальник казав «Твоя собака знає більше ніж моя власна.» І так було обідно, коли від мене її вкрали. Комусь сподобалася от і продали її. Було у мене фото Джессіки, та й те пропало.

Життя, почате у собачій будці (zzIMG_0292)

Мрія. Велика і… досяжна?

 

-- Ліза, який спогад із вашого життя найнеприємніший?

-- Неприємне… Якось у Боздоському парку був зоопарк. Я пішла тули подивитися на тварин, бо люблю їх і шкодую, коли вони у неволі. І там мавпочці давали хліб. І я так злакомилася на то, що мені стало погано, втратила свідомість від голоду. Прийшла до тями у лікарні. Звідси у мене і язва шлунку.

-- А найприємніший?

-- Це був період, коли я певний час жила у пастора вдома, бавила його дітей. І роки три тому дружина пастора зробила мені такий подарунок: зробила закордонний паспорт і ми поїхали у Ніредьгазу. Їхня сім’я – це мої справжні друзі. Ще у мене є хресна. Маріка.

-- Ви отримуєте пенсію? За інвалідністю?

-- Так. Маю язву шлунку. Двічі на рік лежу у лікарні. І ще мала травму голови. Їхала вклеювати у свої 25 років нове фото у паспорт і у маршрутці потрапила у аварію. І за це маю інвалідність. Отримую невелику пенсію, живу на неї, і потроху відкладаю з неї.

-- Відкладаєте на щось?

-- Я дуже мрію мати своє житло. Розумію, що ніколи у житті не зможу побудувати на батьківському обійсті новий будинок, бо це дуже дорого, але я мрію купити вагончик. Десь від 15 000 гривень вони коштують, найпростіші. Але зараз є такі, утеплені, у яких можна жити і взимку. Там все є для житла, ліжко, мала кухонька, душ. Найкращий вагончик з тих, які я бачила у інтернеті, коштує 35 000 гривень. Я собі їх з інтернету сфотографувала на мобілку. Але ще й дуже дорого його коштує доставити сюди. Десь 20 000. Новий-новенький, такий прекрасний!

Життя, почате у собачій будці (zФото0197)

-- І багато ви вже назбирали?

-- Десь шість тисяч гривень.

-- Довгенько ще збирати.

-- (зітхає). Ага. Тільки може станеться чудо і Бог мені допоможе якось ці гроші заробити або знайти інший спосіб… Його шляхи чудесні і нам невідомі. А я роблю, те що маю зараз робити. Помагаю людям, дружу із собаками, збираю гроші на свою мрію.

Життя, почате у собачій будці (zФото0198)

.

Життя, почате у собачій будці (zФото0199)

-- Ліза, що треба робити, щоб, не маючи даху над головою, вижити, маючи друзями собак, небагатьох з людей і при цьому зберегти такий оптимізм?

-- Треба робити кругом себе добро.

-- Світ відповідає на нього?

-- Не завжди. Але все одно треба робити. Так нам Бог велів.

 

Життя, почате у собачій будці (zzIMG_0294)

P.S.: Зворушливим було те, що у проміжок, який минув між нашим знайомством і виходом цього матеріалу Ліза просто зателефонувала привітати із Великоднем і спитати як справи. А потім була ще одна випадкова зустріч під сакурами з усмішками і щирими розмовами.

Якщо ви хочете допомогти Лізі здійснити її мрію, дати їй роботу, наприклад подоглядати за собакою, вигуляти її тощо і заплатити за це – дзвоніть їй, вона з радістю візьметься і зробить це вміло. Її телефон: 093 929 3004

Ну, а люди з відкритими серцями, які можуть і хочуть наблизити здійснення мрії цієї молодої жінки про «теплий вагончик на батьківському обійсті» - можуть просто поповнити її пенсійну картку у «Приватбанку». Це працює, ми перевірили:

Картка 6762 4682 0715 9298 – Стерчо Єлизавета Йосипівна. 26.07.1979 р.н.

Життя, почате у собачій будці (ОСТАННІМ ФОТО z-It WORKS)

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (4)

Invisible  20.05.14 15:12

Побільше б таких статей про дійсно хороших людей.
Ця історія не може нікого залишити байдужим...


Nina Matovka  05.05.14 5:53

Я була приемно вражена, прочитавши цю статтю і хочу сказати, що знаю ЛІЗУ особисто вже давно. Вона чудова людина. Надіюсь, що всі її мріїї здійсняться.


Таня Фирман (Чернова)  05.05.14 0:59

Дуже дякую за цю статтю. Я знаю Лізу особисто. Це дуже добра людина. Своїм оптимізмом вона надихає людей.


Olwg  02.05.14 14:54

Ліза бажаю здійснення твоєі мріі.

Всего комментарів 4
]]>