«Я отримав повістку в день свого народження...»

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ужгород   22 жовтня 2014 16:04  16982689 283606
«Я отримав повістку в день свого народження...»

Закарпатець Микола Марчишак — про пекло Іловайська та перебування у «деенерівців»

«День» продовжує розповідати епізоди історії російсько-української війни 2014 року — устами її безпосередніх учасників, бійців, багато з яких зазнали поранень і навіть пережили полон. Їхні погляди суб’єктивні, але дуже щирі, і саме тисячі таких історій врешті складуть велику історію новітнього часу України.

Доля окремої 51-ї механізованої Володимир-Волинської бригади на східних теренах Вітчизни склалася особливо трагічно. Саме її спіткали перші наймасовіші втрати бійців під Волновахою у травні, а рівно через три місяці — нова трагедія під Іловайськом, де бригада зазнала великих втрат -сотні вбитих, поранених та полонених. Справа дійшла навіть до розформування частини, а днями Верховний головнокомандувач особисто зустрічався з її бійцями, щоб з’ясувати справжні причини трагедії та вирішити подальшу долю бійців.

Дві хвилі мобілізації призвали саме до цієї військової частини чимало молодих хлопців із Закарпаття. Недавно «День» розповідав про бійця цієї бригади ужгородця Олексія Тороні (див. № 173 від 18 вересня), який у третій декаді серпня отримав поранення під Іловайськом. Там і тоді ж у складі 51-ї бригади прийняли нерівний бій ще кілька наших земляків. Чотирьом із них потім судилося пережити ще й неволю. Про цю сторінку свого життя повідав механік-водій БМП Микола Марчишак, якого з трьома побратимами — Анатолієм Райхелем, Віталієм Фурделею та Миколою Деяком — 18 вересня зустрічали ужгородці після трьох тижнів полону.

«Мені принесли повістку з військкомату в день народження, 10 квітня, а вже наступного дня забрали у військо», — розповідає 23-річний не по роках розважливий юнак, який лише кілька років тому відслужив строкову службу у 80-й аеромобільній бригаді. Призовників доставили до Володимира-Волинського у розквартировану тут 51-шу механізовану бригаду, а по кількох тижнях навчань направили в зону АТО.

«Під Іловайськом 17—19 серпня ми, разом із добровольчими батальйонами, намагалися взяти село Грабське. Вдалося це лише з третьої спроби спільно з криворізьким батальйоном спецназу. За день по тому я чимось отруївся і потрапив у лазарет на базі у Дзеркальному, де пробув чотири дні. Щоночі нас обстрілювали з «Ураганів», «Смерчів», гранатометів. 24 серпня зранку ми побачили, що через КПП проїхала колона бронетехніки та вантажівок без розпізнавальних знаків», — розповідає молодий боєць. Ніхто з командирів не знав, що це за техніка. Спроби щось з’ясувати були безрезультатними. Коли побачили в біноклі, що там є танки Т-72 — усе стало зрозуміло, адже в української армії таких майже немає. Приблизно о 15 годині того ж дня їх почали обстрілювати з мінометів та «Градів». Згодом обстріл посилився, один із снарядів потрапив у склад боєприпасів і знищив його.

«Нам надійшла команда зайняти кругову оборону. Командував нами підполковник, заступник командира бригади по тилу. З техніки у нас був один танк, БМП, кілька зенітних установок. Разом із бійцями 93-ї бригади 25 серпня ми прийняли бій. Танк встиг зробити кілька пострілів, і його відразу підбили, іншу техніку також знищили. Того дня загинуло майже 70 наших бійців. Коли ситуація стала зовсім критичною, нам наказали прориватися крізь оточення невеликими групками. Перші групи, які пішли на прорив, російські війська, що були розташовані на висотах, розстріляли. Весь цей час командування обіцяло нам підкріплення, казали, що підійде розвідка, що артилерія проб’є шлях до відступу. Однак замість підмоги зранку 26 серпня нас спочатку обстріляли снарядами, а потім впритул під’їхали росіяни на танку й БМД і попередили: або ми здаємося у полон, або нас знищують. Згодом ми з’ясували, що це десантники з Пскова. Автомати і протипіхотні гранати проти броні — безсилі, й ми погодилися здатися. З нами було кілька офіцерів — майори, капітани, командир артилерії бригади. Їхня подальша доля, а також доля розвідників склалася найважче. Їх відразу виокремили і відвезли у невідомому напрямку.

Взагалі у нашій бригаді було багато офіцерів, у яких увесь армійський «досвід» зводився до навчання на військовій кафедрі. У мене командиром зенітно-ракетного взводу був мобілізований доцент, викладач прикладної математики Львівського університету ім. Івана Франка, який ніколи не служив у армії».

Росіяни відразу забрали у полонених зброю, бронежилети, мобільні телефони, годинники та дозволили зібрати і завантажити на КамАЗ тіла вбитих. Їх було восьмеро. 28 серпня дали ще годину часу, за яку завантажили тіла ще 20 убитих з 51-ї та 93-ї бригад. Решта тіл залишилися у посадках.

Потім полонених бійців перевезли через Ростовську область у місто Сніжне і передали «денеерівцям». Тоді українським солдатам здалося, що шансів вижити не буде. «Нас відразу поставили на коліна, відібрали обручки, золоті ланцюжки, паспорти, військові квитки, у кого вподобали одяг та взуття — змусили зняти, а взамін видали якесь лахміття. Потім нас поселили у гаражах міськвідділу міліції — по 50 осіб у боксі. Спали на дошках, оскільки на всіх було лише кілька матраців. Два рази на день приносили суп чи кашу, а на третій — вивели на «громадські роботи». Помітив, що місто від боїв майже не постраждало — розбите лише приміщення податкової та було потрапляння снарядів у два-три будинки», — каже Марчишак.

Полонених принижували. Керував цим своєрідним концтабором російський офіцер. Хлопців постійно лякали, що за найменшу провину будуть стріляти у живіт і залишати на мученицьку смерть, пропонували телефонувати батькам, щоб вони їхали доглядати їх, носили їсти, бо ними ніхто не цікавиться і визволяти з полону не буде, що вдома їх судитимуть, бо вони зрадники. Медичну допомогу пораненим не надавали.

На дев’ятнадцятий день 73-х бійців вивезли за Донецьк і там групами по 10 осіб обміняли на терористів. На двох автобусах їх привезли у Краматорськ, а звідти — до Харкова, де нагодували, помили, перевдягнули. Наступного дня відправили до Володимира-Волинського, де бранців зустріли як мужніх захисників Вітчизни.

В Ужгороді час перепочинку для юнака минув дуже швидко. Та й клопотів було чимало — треба було поновлювати документи: паспорт, військовий квиток, водійські права. А вже 8 жовтня він повернувся у розташування частини у Володимирі-Волинському. Там, після медобстеження його направили на лікування у чернівецький госпіталь.

Як складатиметься подальша доля усього військового підрозділу і зокрема його бійця Миколи Марчишака, — знає лише Всевишній. Солдат впевнений лише в одному: у полон йому потрапляти більше не можна, бо шансів на друге звільнення не матиме. «Ми й тоді залишили по гранаті для себе, і якби нас спробували полонити терористи — ми підірвали б себе разом із ними. А тут жевріла якась надія на виживання», — говорить хлопець.

Буквально днями у Мукачівському госпіталі спілкувався ще з одним бійцем 51-ї бригади, мобілізованим у першу хвилю, жителем с. Горонда Мукачівського району В’ячеславом Логалем. Його підрозділ пройшов через гарячі точки АТО — Курахово, Маріуполь, с. Оленівка під Донецьком, а неподалік с. Доля під час військового параду на честь Дня Незалежності 24 серпня їх розбили. Перед тим їхній блокпост біля Оленівки, що контролював трасу на Маріуполь, постійно обстрілювали з мінометів. Командир блокпоста капітан Котюш, за словами В. Логаля, залишив їх і ніби пішов на базу просити підкріплення. Більше вони його не бачили...

Щодо розформування бригади висловлюється категорично: цього робити не можна! «Саме 51-ша бригада брала Савур-Могилу, потрапила під масований обстріл під Волновахою. Коли під Іловайськом по ній із тилу били «Градами» сепаратисти, попереду був лише кордон із Росією. Куди бійці могли рухатися, щоб врятуватися від обстрілу й вижити? Тільки вперед! Як можна сьогодні людей, які горіли в окопах, без техніки, боєприпасів, їжі й надії на підмогу, називати дезертирами? А як тоді називати тих високопосадових командирів, які допустили оточення бригади й не забезпечили її озброєнням? Напевно, героями, бо я щось не чув, щоб до відповідальності притягнули хоча б одного генерала чи назвали його дезертиром. Пережиті жахи мені нині сняться щоночі, а у снах бачу своїх загиблих побратимів. Може, й на них наші браві генерали спишуть вину за розгром 51-ї бригади під Іловайськом? На мій погляд, бригаду хочуть розформувати, аби винні у цій трагедії генерали уникли відповідальності за смерті бійців, знищення техніки й озброєння, щоб позбутися свідків злочину», — каже В’ячеслав Логаль. Його точку зору поділяють й інші бійці, які нині перебувають на лікуванні у госпіталі.

Якщо у цій країні хтось зважиться дорікнути вцілілим бійцям у зраді та боягузтві — хай зважиться пройти тим шляхом, яким вони пройшли за останні півроку.

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (2)

Юрий  13.03.16 6:13

Не дошло еще, что в сем опусе количество вранья зашкаливает? К рассказу бойца придуманы подробности


Андрей Михайлович  25.11.14 13:47

Держись боец.Прийдет время и ты узнаеш всю правду.

Всего комментарів 2
]]>