Ужгородський капітан. Дмитро Будинський вже 20 років підкорює моря й океани

Тетяна ЛІТЕРАТІ, газета "Ужгород"  22 жовтня 2014 17:15  14482693 083610
Ужгородський капітан. Дмитро Будинський вже 20 років підкорює моря й океани

Ужгородець Дмитро Будинський вважає себе щасливою людиною: він має чудову родину, друзів і понад 20 років віддав справі всього свого життя – підкоренню морів і океанів. Капітан дальнього плавання керує контейнеровозом завбільшки зі стадіон. Таке судно може взяти на борт 3500 контейнерів, а пального на добу «з’їдає» близько двох залізничних цистерн.

– Дмитре, ви корінний ужгородець?

– Тут народився мій батько, потім – у 1975 році – і я. Навчався у ЗОШ № 3 і творчій спеціалізованій школі. Я з дитинства планував вступати в «мореходку», тому спеціально обрав у творчій школі клас із фізико-математичним ухилом – намагався використати всі можливості, щоб наблизитися до мети – вступити до Одеської державної морської академії.

– А звідки з’явилося бажання стати моряком?

– У дитинстві я кожне літо проводив в Одесі у родичів. Там бачив справжніх моряків, кораблі, море, перечитав багато пригодницьких книжок, що і вплинуло на мій вибір.

– Батьки до такої мрії ставилися з розумінням?

– Вони, як могли, підтримували мої старання і, мабуть, жодного разу не висловилися проти. Хоча ні, здається, мама таки одного разу сказала, що, може б, я став не моряком, а суднобудівником. А я відповів: «Як це так? Я будуватиму кораблі – а хто на них буде плавати? Ні-і-і!».

– Якщо ви багато часу проводили в Одесі, то, мабуть, бачили, що робота моряка – це не лише романтика, а й певні труднощі, пов’язані, зокрема, і з тривалою відсутністю вдома. Не боялися цього?

– Так, боявся. Але ще більше боявся провести все життя на одній роботі, в одному кабінеті з одним і тим же видом з вікна. Звісно, будь-яка професія має певні недоліки. Якби мені довелось робити вибір, як 20 років тому, то я обрав би ту саму професію.

– Нині скільки часу ви проводите в морі, а скільки – вдома?

– У мене найкращий робочий графік: 4 місяці я плаваю, а потім стільки ж відпочиваю вдома.

– А як відпочиваєте?

– Активно. Після того, як фактично 4 місяці проводжу в закритій металевій коробці, з якої лише іноді виходжу в порт, удома мені хочеться використати кожну хвилину з якомога більшою користю. Я люблю біг, їзду на велосипеді, піші туристичні прогулянки, лижі, плавання та ще багато іншого. Благо, родина в мене така ж активна і ми разом проводимо багато часу, часто подорожуємо по Закарпаттю, Україні та сусідніх країнах.

– У скількох країнах ви побували по роботі і що вас вразило найбільше?

– У близько 70-ти. У кожній країні мене передусім цікавлять люди, їхній менталітет, стиль життя, звичаї. Наприклад, японці мають відпустку всього один тиждень на рік. А в ПАР населення масово захоплюється екстремальними видами спорту – такими, як стрибки з парашутом, рафтинг та серфінг. США, Сінгапур, Португалія вразили своєю спортивною інфраструктурою. Також я намагаюся відвідувати наукові та історичні музеї, де для себе зробив багато відкриттів. Наприклад, у Гонконгу є величезний науковий музей, головними відвідувачами котрого є школярі. Цілі класи приходять з учителями і на експонатах вивчають хімію, фізику, біологію та інші науки. Експонати дуже наочні і зрозумілі. Також прямо на місці діти можуть робити наукові експерименти і бачити результат. Це дуже ефективна освіта.

– Ви, звичайно ж, чули стереотипний вислів про те, що в моряків є жінка в кожному порту. Як на вашу думку, сучасні моряки – вірні чоловіки?

– Думаю, відсоток вірних чоловіків серед моряків не менший, ніж серед тих, хто на суші.

– Як ваша дружина ставиться до того, що вас місяцями немає вдома?

– Звісно, їй важко. Коли я в рейсі, їй доводиться виховувати наших дітей, самій вирішувати все у важливі життєві моменти, приділяти час власним проектам. Вона і сама є цікавою, самодостатньою особистістю, втілює в життя свої мрії та задуми. До моєї професії ставиться як до будь-якої іншої, підлаштовуючи своє життя до неї. У нас із дружиною в цьому плані повне взаєморозуміння.

– Де плавали востаннє?

– Кілька останніх років я працюю на одному судні, яке курсує по лінії від Сінгапуру до Кореї, із заходами в декілька портів. Коло триває чотири тижні, і ми долаємо відстань близько десяти тисяч кілометрів.

– А вам ніколи не хотілося стати капітаном, до прикладу, круїзного лайнера?

– У нас є така приказка: «Біле судно – чорне життя, чорне судно – біле життя». Одного разу мені довелося працювати на круїзному лайнері. Це був цікавий, але виснажливий досвід. Там краще перебувати як пасажир.

– Траплялося, що в порту члени екіпажу могли загуляти, не прийти назад вчасно?

– У моїй нинішній команді такого не траплялося, але раніше бувало, звичайно. Хлопці могли і бійку затіяти, і напитися. Не раз ми з поліційного відділку їх забирали.

– У якихось серйозних аварійних ситуаціях на морі колись опинялися?

– Ні. Мені навіть здається, що пройти центром Ужгорода небезпечніше, ніж проплисти півсвіту на кораблі. В сучасних суднах усе прораховано, жорстко контролюється. Працюють лише професіонали, тож ризики зведені до мінімуму. Та одного разу довелося рятувати рибалок. Про це минулого року я докладно написав у своїй книжці «Полный вперед».

– Що вас спонукало її написати?

– Ідея написання з’явилася спонтанно. У книзі я описав моє становлення від курсанта морської академії до капітана дальнього плавання на фоні рятувальної операції в океані, якою мені довелося керувати. Думаю, книга буде особливо цікава підліткам, що мріють про справжні чоловічі професії.

газета "Ужгород"

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>