Урядове завдання: 28 років по тому

Валерия Каналош для uzhgorod.in  26 квітня 2014 12:42  10367471 068304
Урядове завдання: 28 років по тому

… Ми згадуємо про чорнобильців, в основному,  напередодні цієї дати в календарі української історії. Дати не червоної, а чорної, як сама назва  Чорнобиль. За всі ці роки хто тільки не говорив про нього! Широкому загалу відомі і розшифровані висловлювання Мішеля Нострадамуса, а що ж про Чорнобиль знали в часи, які ми зараз називаємо тоталітарними? Тому запитую не у Великого Google, а відкриваю  українську радянську енциклопедію, випуску 1985 року, і нотую цікаві факти.

«Перші згадки про Чорнобиль у літописах 1193 року. Прип»ять впадає в річку Уж. Гордість - ЧАЕС ім. Леніна, перша атомна електростанція на Україні.  Перший енергоблок потужністю 1 млн. кВт   став до ладу у 1977 році, в 1985 році працюють всі 4  блоки. Потужність станції  у 1985 р. складає 4 млн. кВт. Проектом передбачено подальше розширення ЧАЕС. Потужність буде доведена до 6 млн. кВт.»

         Але все це так і залишилось у проекті. Наступного року, 1986-го,  стався вибух, який поламав життя мільйонам людей, а ідея приборкати атом зазнала фіаско.

Незримий ворог

«Наказую прибути на місце призначення для виконання урядового завдання з ліквідації наслідків аварії на атомній електростанції» - повідомили старшого прапорщика  інженерної частини с. Крива Івана Ліхтея. Накази, як відомо, не обговорюються, тож збори були недовгими і ось військовослужбовець вже у 30-кілометровій зоні на місці дислокації – село Димарка Іванівського району. Був йому 31 рік і час перебування в зараженій зоні викарбувався в пам»яті на все життя: 7 квітня 1989 р.- 22 червня 1989 р. Довгі два місяці і два тижні виконував свій військовий обов»язок.

У 30-кілометрову зону прибув перед  Пасхою, яка того року співпала з травневими святами. Найперше, вразив місцевий ритуал освячення пасок. Бабці несли їх до церкви не у кошиках, як у нас, а  в домотканих рушниках. Пригостили новоприбулих крашанками, але святкового настрою не було. Гнітюче враження справляли жовто-руді ліси, що стали такими від радіаційного випромінювання; забиті дошками вікна і двері будинків, як під час війни; порожні вулиці; немічні пси і коти, а ще дикі звірі (лисиці та вовки) виходили з лісу, ледве пересуваючи лапи.

Того незримого ворога (радіацію) Іван відчув відразу. «Чомусь дере в горлі і чую постійний присмак заліза в роті…», - дивувався спочатку. Потім виявилось, що це є першим симптомом радіаційного випромінювання. Допомагали респіратори, ніжно названі пелюстками, спецодяг і обов»язковий його атрибут пігулки-накопичувачі, що кріпилися до кишень замість індивідуального дозиметра.

Але все то була фікція, реальної дози отриманого випромінювання не знав ніхто. Існувала вказівка начальнику хімічної служби: більше 10 БЕР (біологічний еквівалент рентгена) нікому не писати.

Четвертий енергоблок

Найбільше там боялися диверсій, тож охорона на станції була підвищеною. Внутрішні війська суворо стежили за допусками на роботу до цього об»єкту. Повсюдно таблички «Не фотографувати!». На станції працювало багато вчених, серед яких вирізнялись японці, які ніколи не розлучалися з особистими дозиметрами, вже на той час цифровими. Привезли також і величезні апарати для виміру випромінювання, наші люди називали їх «японець».

Біля 30 разів побував на четвертому енергоблоці старший прапорщик Іван Ліхтей. Говорить:  у тому, що вибухнув саме він, можна знайти позитив. Четвертий блок стояв крайній, тож вибух не зачепив сусідні, інакше трапилося б непоправне. Сама ж ЧАЕС займала величезну територію і розташовувалась у кілометрах п»яти від райцентру Чорнобиль.

Його колектив працював на «об»єкті покриття» - такою була кодова назва реактора.  Щопівгодини 10 чоловік у спецодязі промивали сходи спецрозчином, решта знімала верхній шар зараженого грунту, інші вивозили його  за межі станції, закопували в землю і прикривали зверху свіжим грунтом. Тобто  працювали в самому епіцентрі. Всюди снували дозиметристи, які робили заміри, потім у проблемні ділянки  встромляли червоні прапорці – ці місця потрібно було обходити стороною.

 На території ЧАЕС працювала величезна їдальня на тисячу чоловік. Годували смачно, їжа була різноманітною. Офіціантки  щодня кожному видавали по півпачки шоколаду. Кухарями працювали спеціалісти з ресторанів та їдалень всього Радянського Союзу, найбільше серед них було жінок.

Військові будні

Аби хоч якось убезпечитись від згубного впливу радіації,  двері та вікна штабів і бараків військові оббивали подвійним шаром плівки, причому і  ззовні, і всередині.  А ще обробляли спецрозчином. Раз у тиждень був банний день. Милися під душем, витиралися білим вафельним рушником, який відразу ж ставав жовтим.

Його підлеглі були азартними рибалками. Поки  їм ставлять задачу, хлопці накручують на пальці леску і виловлюють великих риб. Зловили - і знову кинули в Прип»ять, а що ж ще з уловом робити? Дощу падати не давали: хімічними снарядами буквально розстрілювали хмари, що наближались. Рудий ліс вирубували та закопували в ями.

Траплялись і загибелі, щоправда через власне мародерство. У селі Терехи, приміром, стояв огороджений могильник військової техніки. Як на параді красувались там вишикувані ряди нових автомашин, вертольотів та літаків. Це все був НЗ, який «кинули» на ліквідацію аварії. Так от, дехто просто перелазив через колючий дріт, знімав запчастини з опроміненої техніки. Мріяли продати і отримати кошти, а отримали смертельну дозу…

Під час ліквідації наслідків аварії, як це зараз брутально не звучить, існувало соцзмагання. Інженерно-технічний полк, в якому служив Іван Ліхтей, був передовим. Брали на себе підвищені зобов»язання і виконували їх. Старшого прапорщика за це ще й нагороджено почесною грамотою.

Міф про червоне вино

- Побутує думка, що в Чорнобилі щодня пили червоне вино, аби знешкодити вплив радіації – з цікавістю запитую у співрозмовника.

Посміхаючись, Іван Петрович відповідає:

- Може і пили б, але його там не було…

От з чим-чим, а проблем із самогонкою дійсно не було. Підпільно, через всі пости, питво завозили з Житомирщини.  Підходиш, бувало, до «Москвича», а там у багажнику – каністри з самогонкою. Береш на розлив, скільки душа бажає. Тому серед цивільних були й такі, кого за пиятику карали: на підприємство, що їх направляло, писали листа і задіювали штрафні санкції - їм не виплачували відряджувальні кошти та знімали вислугу років.

         Натомість «обпивалися» мінералкою. Позаяк просту воду вживати не можна було,  у військових під ліжком стояв повний ящик газировки. Доставляли її з Грузії, Закарпаття, Києва  та  інших куточків колишнього СРСР. Надоїла вона їм страшно.

І батько, і син приборкували атом

 Цікавим виявився ще один факт із біографії мого співрозмовника. Тоді, проводжаючи  сина на ліквідацію чорнобильської аварії, батько сказав по-чоловічому: «І я там був, і ти іди!». Як виявилося, в 50-ті роки Петро Тимофійович проходив строкову службу і брав участь у випробуванні першої російської атомної бомби в м. Тоцьк. 

Для цього на військовий полігон звезли свійських тварин, техніку, аби потім досліджувати вплив радіації. Солдати були тільки у протигазах та захисних окулярах. Завчасно офіцер дав команду воякам вийти з окопів. Бомбу скинули з літака і вибухова хвиля була такої сили, що ті ж окопи, в яких  тільки-но стояли солдати, буквально на очах стали рівниною. А ще у багатьох солдат тріснули барабанні перетинки з того боку, яким вони стояли до епіцентру. З того часу недочував і Петро Тимофійович, зате в сімейному архіві  збереглось військове послання: «Ви маєте честь брати участь у випробуванні першої атомної зброї»…

Консультант-поліглот

Ось уже багато років,  як колишній військовий Іван Ліхтей звільнився в запас. Пощастило і з роботою на «гражданці». Завдяки своєму штабному професіоналізму та акуратності, скрупульозності у праці з документами, влаштувався консультантом державної нотаріальної контори. Володіє чеською і словацькою мовами.

Проходячи службу в Чехословаччині, п»ять років ретельно вивчав чеську мову, навіть фільми перекладав для офіцерів під час кіносеансів. Іван Петрович, посміхаючись, розповідає, як з одного слова «виявляв» чехів і словаків.

- При  перекличці наш солдат каже «Я»,  чех – «Зде», тобто тут, а словак – «Туй», як у нас на Закарпатті.

Після звільнення в запас цінного працівника, який знає високі вимоги до ділових та державних паперів, прийняли на посаду консультанта. Тут він працює і сьогодні, вражаючи колег  вродженим етикетом, неймовірною відповідальністю та природною скромністю.

… Вони працюють поміж нас, живуть своїм життям і мало хто з колег чи друзів здогадується, що поруч з ними «чорнобильці» - цим просто не хизуються. Здоров»я, тим часом, підводить, друзі-ліквідатори покидають цей метушливий світ, а держава виплачує символічну компенсацію за той, найскладніший у житті момент, який нещадно втрутився в їхню Долю…

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>