Галина Ярцева: про війну, патріотизм і жіночність

Ірина Бреза, Zaholovok.com.ua  3 серпня 2014 09:50  42875727 076616
Галина Ярцева: про війну, патріотизм і жіночність

Останнім часом чимало журналістів поряд із своєю основною роботою активно допомагають своїм же співвітчизникам (щоб не казати  - державі) у різних сферах. Галя Ярцева, журналіст Закарпатського обласного телебачення і фрілансер центральних телеканалів, разом з колегами, друзями, знайомими і незнайомими захищає українську армію. Від браку продовольства, нестачі психологічної підтримки, відсутності амуніції та навіть військової техніки.

На каву з кореспондентом Заголовка Галя прибігає з червоною «валізкою», як сама називає містку сумочку. Там – купа чеків, документів, благодійні внески і всіляке добро, що допомагає. На цей момент закарпатським військовим. Але як тільки закінчиться війна (дуже хочеться, дуже), Галина точно візьметься за наступну екстраважливу справу.

Чому тобі довіряють, як гадаєш?

Коли вирішила займатися цією справою, подумала: що я можу продати?  Можу  торгувати своїм ім’ям і прізвищем свого свекра (відомий український поет Петро Скунць – ред.), думаю, він би не проти. Я ризикую цим, найдорожчим.  До того ж найбільша довіра у людей зараз до журналістів. Саме тому у багатьох наших акціях беруть участь журналісти, відомі люди. Щоб не було питань, хто це?

Бо перші претензійні запитання  до наших волонтерів: «Де ті 5 грн., що я вже скидав смс-кою?» Йдеться про всеукраїнську акцію з підтримки армії. Але ми не можемо ні відповідати, ні  замінити Міністерство оборони.  Тому на ще один тип запитань «чи все це дійде?», наші волонтери відповідають: «Ви можете дуже в цьому допомогти: особисто взятися, підключитися до нашої роботи».

Скільки вантажів ви вже відправили?

Ми думали на початку, що все закінчиться однією акцією. Нашим завданням було стимулювати владу. Почалось все із збору продуктів харчування, з ініціативи мами прикордонника  Вікторії Плавайко. Я з нею познайомилася і це стало відправною точкою для нас. Потім Віка допомагала і в логістиці, і з банерами. Перший раз із супермаркетів «Сільпо» і «Дастор» десь за три дні ми зібрали близько 3 тонн харчів. Але зібрати, як виявилося, найлегше: наші люди готові ділитися, і не тільки цукеркою, а й віддавати раритетні речі.  Найважче – доставити і отримати звіти, що потрапило до потрібних людей. Ми вирішили підтримати саме закарпатських хлопців, а біля наших закарпатців наїдяться і обігріються всі інші. Відправили на Харків, де при місцевому військкоматі зробили невеличку базу. Фірма «Делівері» не просто пішла назустріч, а безкоштовно доставила наш вантаж! Прямо у військкомат! Коли наші хлопці змогли, вони приїхали машиною із зони АТО і все забрали. Після Ужгорода в роботу включилося Мукачево, інші райцентрі, де продукти збирали у мережі «Барва». Там роботу теж курувала власкор «1+1» Наталка Зотова.

Наших хлопців дуже багато, більше кількох сотень.  Що тих пару тонн! Але навіть, якщо кожному по цукерці, то їм стає солодше. Ми в наші ящики владаємо і дитячі малюнки, і листи, і прапорці, і щось смачнюще.

Хто обирає, що саме потрібно збирати, купувати, надсилати?

Ми працюємо  під замовлення. Є контакти з багатьма хлопцями в зоні АТО від командирів, до рядових бійців. Практично кожен день з кимось розмовляю, намагаємося складати списки потреб. Наприклад, сказали, що круп і каш не потрібно (зрозуміли, що люди це за один день можуть закупити). Більша потреба, наприклад, у цигарках. Хлопці кажуть, що цигарки прирівнюються  до патронів. Там почали курити ті, хто ніколи не курив.  Ми тоді запрацювали вже точковим методом, побачили, що у польових умовах потрібні елементарні ліки. Цілими коробками слали.

На превеликий жаль не можемо завжди встигати за тим, як змінюється ситуація на Сході, навіть з погодою. Бо  в Ужгороді сонце,  а на Луганщині йде дощ і виникає гостра потреба у дощовиках. Доки замовимо, доки дійде, а у них вже сонце.

 Думала так: ми зберемо продукти, трошки підгодуємо наших хлопців, покажемо як працювати нашій владі, вона підключиться, і ми собі будемо відпочивати і зустрічати літо. Але на жаль, так не вийшло, бо як тільки скинули ці продукти, впало набагато складніше завдання. Боюся мати справу з грошима, не вмію рахувати і завжди знайдеться хтось, хто перепитає «а де мої гроші?».

І як наважилася?

В один день нашого волонтерства подзвонив дядько, і щоб зустрітися ганявся за мною по всіх супермаркетах цілий день. Старший чоловік, симпатичний, прийшов, всунув мені 1000 грн, і сказав «я вам вірю, потратьте, як вважаєте за потрібне. Я ще для вас зароблю».  Приходив ще двічі. І щоразу по тисячі гривень приносив. Мій талісман, пан Богдан. Після цього ми почали займатися збором коштів. На сьогодні через картку Миколи (благодійні внески збираються на картку чоловіка Галини Миколи Скунця) і через наші руки тисяч 100 пройшло. Звичайно, почалися інші абсолютно серйозніші завдання. Спочатку хлопці нічого не говорили, запевняли, що все є, нічого не потрібно. Але і вони зрозуміли, коли почалася стрілянина, що багато чого нема. Перше завдання, яке постало для нас, – це прилади нічного бачення, один коштує 3000 грн. більш витратними є  акумулятори і зарядка до них. На сьогодні десь 16 штук купили. Це не означає, що прилади йдуть тільки в 128-му бригаду чи гірсько-піхотний батальйон, це і наша «Альфа», колишній «Беркут», прикордонники, ВВ і так звані наші партизани «Правий сектор». Ми намагалися обійняти всіх, хто на війні.

А їх взагалі держава чимось взагалі забезпечила?

Забезпечила ось чим: мають індивідувальні котелки, фляги, автомати Калашнікова. Дали їм шоломи, які я називаю консервною банкою. Це вироби зразка Другої світової війни. Жодним чином нічого не змінилося у цьому шоломі, нічого не рятує, тільки може заважати. Солдат думатиме, що він у захисті, а насправді такий шолом можна пробити рогаткою. Нормальні шоломи я бачила і тримала в руках.  

Був приклад доставки одного бронежилету. Я взагалі не хотіла займатися індивідуальними посилками. Простіше, коли є базовий табір, ти відправляєш, а людина на місці вже розфасовує. Боялася займатися індивідуальним захистом, бо це велика відповідальність, треба розбиратися у ступенях захисту тощо. Але сталася одна непередбачувана історія: подзвонив мешканець села Горонда Мукачівського району і сказав, що цілим селом зібрали гроші (320 євро) на бронежилет для хлопця з цього села. І попросив, чи можу я придбати той бронежилет і доставити.  Мене страшенно зворушила така турбота про свого. Наш активіст Ярослав привіз бронежилет. Мама того хлопця дзвонила і запитувала, що сину передати. Я їй порадила: «Покладіть те, що він любить найбільше. І напишіть листа, але не про те, як ви за ним сумуєте, а про мирне життя, про те, що відбувається довкола».  Два дні посилка їхала до Луганська, потім її отримали в базовому таборі, майор видзвонився і повідомив, що повіз. Цілий день, хлопець дзвонив, що ще не отримав, дзвонила мама. І тільки наступного дня о 6.00 ранку повідомили, що посилка дійшла. Тоді я видихнула.

Чому ти так активно взялася за підтримку армії? Можна було зайнятися чимось іншим або взагалі цим не займатися.

Розкажу чому. Думала, що буду займатися біженцями, і почала ними цікавитися. Спочатку не могла знайти відповіді, що мене підштовхнуло,  потім все склалося у голові. Я згадала: був такий момент, коли  втратила зв'язок зі своєю родиною: татом, сестрою, братом, бабусею -- моєю російською родиною, які мешкали у Махачкалі (Дагестан) і раптово зникли. Я ледь їх знайшла у Ростові, вони були біженцями. Це був 1994рік,  якраз почалася перша  Чеченська. Як мозаїку складала у пам’яті, останні розмови і перечитувала листи. Зачепилася за інформацію, що сестра мала б вчитися в одному з Ростовських вишів. Так і знайшла родину.  Вони кинули усе: будинок, роботу... Це ж і мої так микалися, не знали куди притулитися, - думала я,  - і буде по-доброму, якщо зможу допомогти комусь хоча б в чомусь. Від влади не побачила бажання допомогти цим людям. Кожного треба було брати за руку і водити різними інстанціями. Дуже швидко знайшла однодумців у Комітеті медичної допомоги, які тепер абсолютно взяли роботу на себе.

Хочеться більше говорити про людей, з якими працюємо, бо вони у нас унікальні. Наша волонтерська мережа, напевно, об’єднує півсотні. Ми вже структуризувалися у рух і завдання у нас серйозні. Зараз розбираємося в таких речах як коліматорні приціли, приціли нічного бачення, інших тонкощах військової техніки. Митці приєдналися: продаємо картини в інтернеті і збираємо кошти. Ціни, які виставляють за картини, зовсім невисокі (від 1,5 до 4 тис.грн), зважаючи на поважних та знаних митців: Н.Пономаренко, О.Долгош, Л.Корж-Радько, родина Дідиків. Вони готові допомагати будь у чому. Якщо вдасться продати картини, ми купимо перший для Закарпаття тепловізор вартістю понад 60 тис.грн., така мета. Підключилися дизайнери на дуже хороших умовах. Розробив логотип ведмедика Олег Олашин, з фірмою «ТВІН» випустили багато сувенірної продукції, продаємо на аукціонах та міських акціях.  Розроблені етикетки для мінеральної води «Сльози сепаратиста», теж для продажу. «Слози» спричинили паніку))) на російських скандальних сайтах. Це добре, хай бояться нас і не лізуть сюди.

Чим тебе здивували люди? За місяць-два ти їх побачила зовсім в інших ситуаціях.

Найперше не здивування, а переконання, що ми заслуговуємо на свою державу. Так, як люди відгукуються! Приходить дідусь, кладе  пачку сигарет і погляд у нього «вибачте, це все, що я можу». А ти хочеш кинутися на шию і розцілувати!  Хоча багато є багато таких, хто закидає «де мої 5 грн., я вже допомагав». Люди є люди. Але у більшості дуже підтримують. Багато у нашому волонтерському русі освітян, підприємців, журналістів, промисловців.

Ти віриш у добро, яке врятує світ? На фоні оцього всього.

Я взагалі оптимістка, невиправна оптимістка. Абсолютно вірю. Читаю, що людей дратує, коли хтось їздить на море, постить котиків, зайчиків у такий непростий час. А я дуже нормально до цього ставлюся. Розумію, що життя має бути і таким. Заради чого війна йде?  Заради такого життя. Я відпочиваю на цих фото, вони навпаки  заспокоюють, це мій особистий релакс. Так само хочу після війни поїхати на море відпочити. А ще хочу, щоб приїхали наші пацани, а ми як у фільмі, накриємо величезний стіл, все місто збереться, сядемо і скажемо «Разом ми  - сила!».  Шкода, що тільки загиблих стільки. Чим більше стискається коло довкола Луганська, Донецька, тим більше втрат несемо. Бо це справжня війна.

Але я зрозуміла: кожна нова смерть породжує з одного боку злість, а з іншого - ще більше бажання щось робити. Якийсь психологічний самозахист спрацьовує. Я практично не дивлюся новин, практично їх не читаю. Якщо бачу щось таке, це мене зразу руйнує, я стаю недієздатна. Не читаю. Щоб змогти далі працювати, тільки заради цього. Коли все закінчиться, я сяду, перечитаю, поплачу 10 разів. А зараз немає часу розслаблятися. Справді великі завдання стоять, тільки від чогось звільнився, зразу нові прибувають.  Нам хочеться полегшити життя хлопців, їхню службу. Тому закликаю всіх людей: «Не будьте байдужими!» Хтось з мудрих сказав, що саме байдужість  - це злочин. У нинішній ситуації саме так і є.

Якесь гасло маєш улюблене?

У мене єдине улюблене і воно  працює «Разом – сила», а тепер ще нове -- «Смерть ворогам!», Це абсолютно серйозно, без злоби. Бо я не можу зрозуміти тих людей, які не захищаючись, вбивають.

Які якості найбільше ціниш в людях? І чого боїшся?

Чесність і порядність, два найголовніших. Чого боюся? Розчарування.  Але останнім часом було більше порядності.

Ти планувала своє життя? Яким воно мало бути?

Ні, ніколи не задумувалась над цим. Ніколи не уявляла, що потраплю в Закарпаття. Напевно погано вивчала географію, бо коли чоловіка (прикордонника) направили сюди, здивувалась, що далі Львова ще щось є:).  20 років вже живу на Закарпатті. Це оптимальне місце для мене.

Я відкрила для себе цей край. Хоча, коли навчалася у Львові, мені не дуже подобалося, як дві студентки із Закарпаття Марійка і Аня постійно перегукувалися з різних кінців коридору. А потім  зрозуміла, чому така звичка. Ніби одна стоїть на одній горі, інша – на другій і вони гойкають одна до одної.  

Виросла я у Хмельницькому, який удвічі більший за Ужгород. Ужгород найбільше люблю за камерність. Ще колись раніше мамі дзвонила і розказувала: «Я иду утром по городу, сидят женщины, пьют кофе, вечером иду – они все еще сидят разговаривают». Тут нема такого поспіху. Можна йти по місту, вітатися з кожним. Кайф.

Родина тебе підтримує, встигає за шаленим темпом?

Чоловіка запитала, коли все розпочинала, чи можна його прізвище використати, щоб ім’я батька працювало на спільну справу. У багатьох людей, хто пам’ятає Петра Скунця, це викликає довіру. Думаю, що Петро Миколайович благословив би наші дії. Це була людина, яка все своє життя віддала Україні.

Все у житті не випадково. Рік назад купили машину, думали, що на дачу будемо їздити, поставимо халупку. Тепер машиною перевозимо вантажі, практично все влазить, зручно розкладаються сидіння J.  Мабуть це теж дуже символічно, що ми на цьому авто зупинилися (салон «універсал»), працює на спільну справу. Мій чоловік і водій, і носильник, і обліковець,  і товарознавець – він добре розуміється у техніці (за освітою  - фізик). Але головне, він мене направляє і не заважає. Всі допомагають. Коли мамі дзвоню, дуже прошу, щоб у них все було гаразд вдома. «Ви не маєте права мене підставити, - кажу, - повинна знати, що ви всі живі та здорові. Сокотіть себе!»

А ти себе сокотиш? У тебе ж була складна операція на хребті.

Це теж не випадково. Дякую тим лікарям, які поставили мене на ноги.  Вони мене реально врятували. Чоловік кричить, щоб  важкого не піднімала. І нервуватися не можна , бо у хребті всі нервові закінчення. Не можу зараз пожалітися на своє здоров’я, все гаразд .

Які у тебе є мрії? Мрієш про щось, крім, звісно, миру і накрити стіл для всіх.

Звичайно були мрії. Зараз я їх не згадаю. Але, якщо мій телефон хоча б годину не буде дзвонити і це не буде збій у мережі, я  буду знати, що закінчилася війна, що наші повертаються додому. Що це мир і перемога добра над злом. Такою, напевно, і є моя мрія.

Які ти сценарії бачиш для України? Як це все може закінчитися, вирішитися?

Я б не хотіла щоб Донбас перетворився у зону сутінок, хотіла б, щоб вони справді зрозуміли, що помилялись. Я вважаю тих людей, які досі говорять, що ми бандерівці і влада наша хунта, просто хворими. Зомбування  - це хвороба. Настане час, вони прозріють вле ми не будемо в них тикати пальцями і говорити  - «ти винен!», ми їм пробачимо. Важливо, щоб між нами не було прірви: між східняками, західняками. Щоб ми вийшли з того піке. Хочеться пожити у спокійні заможній країні. І дуже хочеться на море.

Тебе бандерівці не ображають, адже ти з російським корінням? :) 

Я російська бандерівка :) Народилася у Махачкалі. Родичів у Росії багато від  Магадану, Москви, до Ростова-на-Дону. У Таганрозі – рідні сестра і брат, проте ми не спілкуємося. Закінчили у лютому. Перебуваємо у режимі паузи. Я вважаю, що вони теж трохи хворі, не хочу їх переконувати. Коли дійде до логічного кінця, можливо зрозуміють, одужають. Навіть не пробачення від них чекаю, досить, щоб сказали: «Да, Галя ти була права».  Не зможуть все життя жити з цим.

Махачкала від Закарпаття досить далеко…

Моя мама з Хмельницького, тато служив там, так познайомилися. Батьки розійшлися, хоча у них була страшенна любов і мене виховали в абсолютній любові до тата. Я завжди знала, що він у мене найкращий у світі. Але так склалися обставини. До речі, ми із зведеною сестрою народжені в один день з різницею в 5 років, а моя мама в один  день з другою жінкою тата. Все життя з маленького вони знали, що мають старшу сестра, а я завжди знала, що є братик і сестричка. Брат натякнув, що влітку одружується, розумію, що нікуди я не поїду, з лютого ж не спілкуємося.

А української крові в мені нема,  мамині батьки – поляки і росіяни, татові – росіяни.  Тим не менше, мама віддала мене в українські садок і школу. На весь Хмельницький було дві українські школи. Я плакала, а мама тоді сказала: «Доця, как называется республика, в которой ты живешь» - Украинская» - «Какой язык ты должна знать?» - «Украинский».  Все логічно. Дякую мамі, це було дуже мудро.

А як потрапила в журналістику?

Моя мама  має на мене величезний вплив досі. Якби не вона, то багато моїх мрій та бажань не були б реалізовані. Я хотіла бути журналістом. Подала документи в Київський університет, але через творчий конкурс не пройшла. Мама каже, чого будеш рік пропускати, треба кудись тобі піти. І запропонувала  поліграфічне училище у Львові. Вже через рік я вступила в Академію друкарства, спеціальність «видавнича справа і редагування». Це дуже близько до журналістики.

До речі, мого першого редактора, я влаштувалася в обласну газету «Хмельниччина»,  звали Іван Федоров, як першодрукаряJ Він мене багато навчив. Взагалі мені у житті траплялися хороші вчителі, які мали час і натхнення..

Натрапила якось на твої модельні фото. Було таке у кар’єрі?

Знову про маму. Вона певний час працювала моделлю.  Один мій знайомий фотохудожник сказав: «Кожна жінка має хотіти мати такі фотографії. Поки молода та гарна,  їх треба робити». Абсолютно з ним погоджуюся. По-перше,  я довірилася Олексію Попову і Михайлу Палінчаку, це аксакали нашої фотографії. Михайло постійно спонукав: «Галя, ти повинна погодитися, потім пошкодуєш, захочеш, а вже не можна буде».

По-друге,  еротично відвертих фото у мене нема. Всі фото абсолютно достойні, стримані. По-третє, коли я фотографувалася, я була в ідеальній формі :) Дуже рада, що у мене ці фото є, висять вдома. Всі питають «А це ти?».

Рудий колір волосся спеціально обрала?

Ти мене не пам’ятаєш фіолетовою :) А чорною з червоним? Хіба що зеленою я не була. Що ти хочеш від холерика? Ми схильні  до всіляких змін.  Взагалі творча людина має змінюватися, оновлення дає поштовх до нової творчості. Я знаю, змінила колір волосся і  зачіску, значить забажала інших змін. Відразу сипляться ідеї і бажання. Рудий міняти треба вже давно :)  

Можеш признатися в якихось слабостях і дивацтвах?

Слабкості.  Я завжди боюся, що можу  в не потрібний час розплакатися. Що я енергетично нестійка. Хочеться тримати себе у руках, бути більш міцною.

Дивацтва: колись я страшенно любила капелюшки, різні прикраси. Маю цілу колекцію, але реально бракує часу все носити. Інколи своїх дивацтв боюся. У мене бувають дуже спонтанні вчинки: притягнути 4 кошенят і лишити їх всіх у маленькій квартирі, наприклад. Мої рідні теж бояться моїх дивацтв, зразу реагують і прораховують, що може бути далі. Але можу дозволити собі спонтанні вчинки завдяки тому, що навколо такі люди. Коля позлиться, але зробить те, як його попрошу. Я, на жаль, егоїстка, зловживаю любов’ю до себе. А це неправильно, треба більше уваги приділяти рідним і близьким.

А каву любиш?  Традиційне питання на наших зустрічах :)

Люблю. Просту, чорну з ложкою цукру. Не готую, бо не вмію користуватися кавоваркою і знову ж таки зловживаю цим. Чекаю доки Микола прокинеться і зварить! У день п"ю максимум 3-4 кав!

Нагадаємо, Галина Ярцева - організатор і натхненник волонтерської допомоги закарпатським воякам.

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>