Екзоти, звірі й криниці: паркові таємниці Ужгорода

Оксана Штефаньо, "Новини Закарпаття"  31 травня 2014 17:59  65470926 071779
Екзоти, звірі й криниці: паркові таємниці Ужгорода

Новини Закарпаття продовжують серію матеріалів про історичні місця та будівлі Ужгорода. Цього разу зробимо екскурс у природу — парки, сади, альпінарій та Звіринець. Незмінним нашим «екскурсоводом» є кандидат історичних наук, завідувач відділу археології Закарпатського краєзнавчого музею Йосип Кобаль. 

Лаудон привіз в Ужгород не лише екзоти, а й… руку мумії

Неподалік колишнього ресторану «Скала» на вулиці Собранецькій є будинок №31, в якому жив і працював син учасника польського повстання 1863 р. Романа Грабовського художник Еміл Грабовський (1892—1955). А зовсім поряд на двоповерховому цегляному будинку розміщена меморіальна мармурова таблиця із надписом: «Тут жив свої останні роки, 1861—1862, великомученик угорської визвольної боротьби, великоварадинський латинського обряду римо-католицький єпископ, барон Ласло Бемер. На знак пошани родина Лаудон, 1911». Урочисте відкриття дошки відбулося 14 травня 1911 р.

Йосип Кобаль пояснює, що саме тоді було повністю збудовано і будинок всіма шанованого в місті вчителя гімназії Іштвана Лаудона, який народився 20 серпня 1862 року в Ужгороді. Тут він здобув початкову й середню освіту, відтак вчився в Будапештському університеті й отримав диплом вчителя грецької та латинської мов. Однак в гімназії викладав ще й природознавство. Лаудон об’їздив усю Австро-Угорщину, Італію, побував у тримісячному науковому відрядженні в Єгипті, звідки привіз для музею серед всього іншого й частину руки мумії. Але особливо любив Марамороські гори, куди навідувався щороку. Саме тут, в Усть-Чорній (Тячівщина), 1902 року йому вдалося відкрити на території тодішньої Угорщини новий вид рослин – Elshotzia Patrini. З подорожей Лаудон завжди привозив цінні й рідкісні види рослин, частину з яких висаджував у своєму знаменитому дендропарку. Цей парк був розташований позаду будинку й тягнувся вниз по схилу до сучасної дитячої лікарні. Колись у саду росли чудові магнолії, таксодіуми, кілька видів екзотичних сосен і ялин, вірджинська гігантська ялина, канадська, китайська, нормандська ялини, американський кипарис. Сьогодні від саду Лаудона залишилися окремі дерева, розкидані по дворах, садах, вулицях Ужгорода. Поблизу ж дитячої лікарні зберігся найбільший фрагмент саду, про що нагадує інформаційне табло. Кілька років тому у дворі лікарні три унікальні дерева зрубали до половини, обчистили кору й вирізали казкових чоловіків. Обурення громадськості нічого не дало.

Перед смертю Лаудон ще раз відвідав марамороські полонини, щоб зібрати рослини для саду, але по дорозі додому 23 липня 1924 року помер у Виноградові. Похований він на Кальварії, неподалік від власного будинку й саду.

Екзоти, звірі й криниці: паркові таємниці Ужгорода (02wryrtyh)

Парк Сечені на початку  20-го сторіччя

Звіринець Другетів, або Монаший сад

Вулицею Ольбрахта виходимо на Анкудінова, яка з одного боку веде до автомобільного мосту, а з іншого — до вулиці Підградської. Найцікавішим об’єктом вулиці є великий парк. Він відомий нині як Підградський, а в радянські часи це був парк імені Горького, який вважається найдавнішою пам’яткою паркової культури Ужгорода. Нині від старої слави тут збереглися хіба величезні платани та липи, вік окремих перевищує дві й три сотні років. Зріз одного із таких 300-річних платанів експонується нині у відділі природи Закарпатського краєзнавчого музею.

На думку одного з найавторитетніших ботаніків Закарпаття Степана Фодора (1908—2000), платани з’явилися в Ужгороді разом із Другетами. «Як би там не було, але цей парк існував уже, як мінімум, із середини XVI століття», — каже Йосип Кобаль. Є цьому й доказ. У 1553 році Ференц і Гашпар Другети напали на павлікіанський монастир і захопили його земельні володіння. Через кілька десятиліть вдова Міклоша Другета — Маргарета Зріні — подала до суду на іншого члена родини за те, що той і надалі тримає в своїх руках Монаший сад або Звіринець, який знаходиться за великим мостом через р. Уж. Отже, в середині XVI ст. Звіринець уже існував і, судячи з його назви, із самого початку слугував місцем, де володар замку в будь-який час міг полювати, каже Йосип Кобаль. Подібні звіринці, як правило, обгороджені, були типовим на той час явищем. Ужгородський з’явився на початку XV ст., коли Другети збудували в Ужгороді палац, і місто стало одним з їхніх найважливіших центрів. Коли у 1631 році конскріптори описали місто, то згадали і Звіринець, зазначивши при цьому, що тут є фруктові дерева і що траву в ньому косять. Опис 1691 року теж згадує Звіринець, проте в ньому вже давно не було жодних звірів. Тут заготовляли сіно, вирощували горіхи, яблука та груші, котрі йшли на потреби замку. Про первісні розміри парку судити важко, але він був у кілька разів більшим, ніж сьогодні. Звіринець підходив безпосередньо до стін фортеці.

Після того, як один з останніх володарів замку граф Міклош Берчені покинув Ужгород, Звіринець перейшов у володіння казни, яка час від часу окремі його частини здавала в оренду. Уже в 1858 році тут облаштували спортивний майданчик гімназисти. З початку 70-х ХІХ ст. парк, який отримав назву парк Сечені (на честь відомого громадсько-політичного діяча Іштвана Сечені), став улюбленим місцем відпочинку ужгородців. Цьому сприяло й те, що у 1872 році серед столітніх дубів збудували першу ужгородську залізничну зупинку, яку згодом перенесли глибше в парк, там, де нині знаходиться так звана Туристична станція. Залізничники впорядкували територію й висадили довгу липову алею, якою залюбки прогулювалися міщани, розповідає історик. З 1878 року в парку почав діяти тир Ужгородського стрілецького товариства.

Тут же, неподалік мосту, збудували готель із рестораном і танцювальний майданчик. 1893 року тодішній мер Міхай Фінцицький ініціював придбання містом цієї цінної природної та історичної пам’ятки. Справа тяглася кілька років і була вирішена лише у 1901-му, однак через рік всі будівлі парку згоріли. Місто, за планами архітектора Йожефа Суханека, збудувало новий готель та ресторан. Урочисте відкриття парку Сечені відбулося 3 липня 1904 року. Молодь збудувала собі тут два тенісні корти, футбольне поле, а місто облаштувало квіткову оранжерею і будинок для двох садівників.

Рекреаційно-спортивний характер парк зберіг і в міжвоєнний період, коли його просто назвали Міським парком. Від пішохідного мосту в центрі міста до парку підвели залізничну колію, але в цілому він почав занепадати. Сьогодні парк переживає також не найкращі часи. Час від часу тут відбувається санітарна рубка старих дерев, проте мала залізниця бездіє, а на Туристичній зупинці — сміття і захаращена будівля.

 В альпінарії колись було погруддя Адольфа Добрянського

У ХVІІ  столітті нинішня вулиця Довженка називалася Млинською, бо там був млин. Тягнулася вона вздовж підніжжя Жупанатського пагорба й виходила на вулицю Собранецьку. У 1961 році тут було 36 дворогосподарств ремісників і кріпаків. Тут мешкав і власник єдиного прізвища Козак — Василь. На початку вулиці на крутому схилі під жупанатом є невеличкий парк-альпінарій. Тут видно оголені кам’яні породи, з яких формуються вулканічні гори, є невеличкий струмочок, вода з якого стікає у штучне озерце. В альпінарії росте ціла низка екзотичних рослин — тис, самшит, туя. Посередині парку біля озерця у 1999 році на День міста встановили бронзову скульптуру двох найвідоміших художників краю, засновників закарпатської школи живопису Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі. До речі, вони не перші в цьому парку. У 1928 році у верхній частині альпінарію було встановлено погруддя Адольфа Добрянського роботи відомого скульптора Олени Шіналі-Мондич (1902—1975). Воно простояло до 1939-го, — в ніч із 22 на 23 травня група проугорськи налаштованих міщан демонтувала пам’ятник та викинула в річку Уж.

Нині альпінарій живе своїм життям і є одним із улюблених місць відпочинку ужгородців. Кілька років тому міськрада відро­дила озерце і виклала його камінням. От тільки Адальберту Ерделі та Йосипу Бокшаю час від часу дістається від вандалів — Ерделі надпиляли шию, а Бокшаю розфарбували спину.

Екзоти, звірі й криниці: паркові таємниці Ужгорода (684465465)

Печатка І.Кутки

«Сад Кутки» мав криницю

Неподалік від тиру на вершині гірського відрогу вулиці Болотної (тепер Берчені), що тягнеться в бік міста, колись знаходилася досить цікава місцина, яка з початку ХІХ ст. мала назву «поселення самітника» або «Сад Кутки». Йдеться про одного із сподвижників мукачівського єпископа Андрія Бачинського, відомого церковного діяча, просвітителя Івана Кутку (1750—1812), який зробив величезний внесок у національне відродження закарпатських українців. Він написав і видав «Буквар язика рускаго» (1797), що базується на живій народній мові, а також знаменитий «Катехезис малий» (1803), який витримав 11 перевидань. Як секретар Андрія Бачинського, І.Кутка долучився й до церковного будівництва, а після смерті єпископа діяв як капітулярний вікарій. Жив Кутка відокремлено, як чернець, вів аскетичний спосіб життя. Перед смертю свої маєтки заповів ужгородській греко-католицькій духовній семінарії.

У «Саду Кутки», каже Й.Ко­баль, була чудова криниця. Пізніше, коли ректором семінарії став Юлій Фірцак, над джерелом, що било з-під землі, за проектом королівського інжерена Берталона Кеменя було збудовано колодязь, який так і називався — колодязь Фірцака. Між іншим, одна з вулиць, яка веде до «Саду Кутки», колись називалася Криничною.

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>