Життя без прикрас. Села відмирають, храми народжуються

Іван Кузович, "Старий Замок"   18 лютого 2013 13:02  46430345 130932
Життя без прикрас. Села відмирають, храми народжуються

Закарпатське село Сухий Великоберезнянського району – з тих, котрі за Союзу називали неперспективними, а тепер – депресивними. Тут, у надзвичайно мальовничому куточку Карпат, нині проживає лише 140 чоловік, які непросто, ціною чималих зусиль зводять  кінці з кінцями. Але горяни не впадають у відчай, бо звикли – бідність, як реп’ях, з ними з давніх-давен. На те, що «стежка» до Сухого не заросте – дає надію новенький монастир, нещодавно зведений поруч із селом. 

Життя без прикрас. Села відмирають, храми народжуються (DSC03067)

 

33-ій рік на три села один і той же голова

… Михайло Петрунь. Колишній залізничник, вагонник станції Ужгород-2, незважаючи на свої 74, ще повний енергії й оптимізму. Живе з дружиною, донька з сім’єю мешкає в обласному центрі – молодь села ще з радянських часів прагнула дістатися до благ цивілізації замолоду. Невеликі пенсії подружжю доповнює праця на господарстві, хоча сили, каже, вже не ті, одного коня доведеться продати…

Як згодом із сумом пояснив голова Тихівської сільської ради з 1980 року Іван Циганин, (така довіра жителів трьох сіл разом з Сухим та Гусним може претендувати на запис у Книгу рекордів Гіннеса), у багатьох верховинських сіл району нерайдужна перспектива. Він знає, про що говорить, бо як кваліфікований фахівець-історик відслідковує сумну статистику неухильного зменшення населення.

Занепад гірських поселень, – розповідає, – почався ще з кінця 50-х років минулого століття, коли колгоспи взялися за реалізацію аграрної політики Хрущова. Тепер темпи зубожіння сіл ще вищі. У Сухому після 410 років існування з 90 дворогосподарств – два десятки пустують. Торік тут закрилася початкова школа – на найближчі три роки не буде жодного першокласника, потім – один. Добре, хоч педагог знайшла роботу у сусідньому Лузі. Відкриття тут чоловічого монастиря, попри всю несподіваність його спорудження (у селі ж стоїть з 1679 року дерев’яна бойківська церква св. Івана Предтечі), може хоч якось пожвавить життя приїздами мирян з інших населених пунктів.

Захотіли монастир – і зорганізували 

Нагальної потреби у спорудженні тут монастиря не було, всі ці кошти могли піти на реставрацію старовинного шедевру дерев’яної сакральної архітектури – місцеву церкву ще у 80-ті роки минулого століття покрили бляхою. На гонт, класичне покриття таких споруд, тоді, за словами Івана Циганина, коштів не знайшлося – весь район «скидався» на монумент вождеві світового пролетаріату. Хоча вже незабаром пам’ятник Леніну у Великому Березному демонтували і відвезли на задвірки комунальної служби (вважай – історії), але ж скільки грошей і зусиль втрачено! Новенька споруда де­рев’яного Володимирського чоловічого православного монастиря – над Сухим, в урочищі Жабове. Молодий настоятель отець Паїсій охоче розповідає про життя дев’яти монахів і кількох послушників.

Отец Паїсій, уродженець Луганщини, Богу служить у Карпатських горах

Життя без прикрас. Села відмирають, храми народжуються (Настоятель Сухівського монастиря Паїсій.)

Історія обителі, за його словами, почалася у 2005 році, коли  троє хлопців (місцевий дяк Микола Марич, а також Сергій Бучак і Володимир Планчак з Волосянки) попросили збудувати тут монастир. І взялися фінансувати спорудження, працю майстрів з Міжгірського району.

– Такою була відповідь на активні дії греко-католиків, будівництво церкви у сусідньому селі, – у голосі отця Паїсія нотки роздратування.

– Але греко-католики мають повне право на свої приходи, тим паче, що цей монастир підпорядковується Московському патріархату, – зауважую отцю Паїсію.

– Ну і що, монахи і все тут українське, – пояснює російською, вживаючи часом і українські слова. 39-річний настоятель (у мирському житті Павло Пономарьов) – з Луганщини, відслужив в українському війську.

Прихожан небагато, бо село, як з сумом констатує отець Паїсій, відмирає, до того ж половина його нинішніх жителів не відвідують богослужіння. Одну сільську пару тут обвінчано, іншій довелося відмовити – у суботу монастир цей обряд не виконує. Днями до храму, де йшла служба за померлих, прийшли люди, подолавши чималу відстань з райцентру Львівщини

Місце під будівлю обрали не випадково – напередодні закладання і освячення першого каменя одна з жительок села нібито бачила над урочищем яскраве світло, інша – сяйво трьох світил. Із земельною ділянкою допомогла нині вже покійна колишній бригадир Ганна Бартованець, віддавши свій двогектарний земельний наділ.

Добровільне зречення

Монах Мифодь весь час смиренно трудився на подвір’ї, а після невеличкої фотосесії запросив відвідати келію високо на горищі дерев’яного будиночку. Піднявшись новенькою драбиною зі смерекових дощок, пройшовши повз духмяне сіно, ми опинилися у невеличкій кімнатці з видом на монастир. Мифодю, уродженцю міста Турки Львівської області, випускнику лісотехнічного інституту, дипломованому інженеру-конструктору, інженеру-технологу, – 55 років, останні понад півтора з них він знайшов своє щастя у монашому сані.

Монах Мифодь у мирському житті був дипломованим інженером-конструктором

Життя без прикрас. Села відмирають, храми народжуються (DSC03076)

Вже літній пан Богдан, що тільки готується стати монахом, каже,  Мифодь колись був ще й чудовим майстром – виготовляв дивовижні меблі за індивідуальними замовленнями.

У молодості Мифодь, як і його дружина, яка також подалася у монастир, був атеїстом. На тернисту стежину сумнівів і пізнання істини вийшов у 28 років. До того дуже захоплювався   паранормальними явищами – полтергейстом, НЛО, прагнучи знайти їм наукове пояснення. Тільки згодом, пояснює високоосвічений і відвертий у розмові монах, навернувшись до Бога, зрозумів, що це прояви темних сил.

До церкви, – розповідає, – ходили усією сім’єю – разом з малими дочкою і сином. Але коли діти підросли, їх поглинув вир сучасного столичного життя, а батьки остаточно вирішили усамітнитися, присвятити себе молитвам і досить суворим монастирським правилам.

– Після повноліття, – каже Мифодь,- діти, номінально рахуючись православними, відійшли від церкви, не розвиваються духовно, тому наші щоденні молитви присвячені їм і всім, хто повинен свідомо прийти до Бога і, зрештою, врятувати свої душі. 

Він навіть не думає про повернення у світ, вважає це катастрофою. Інколи мобільним  спілкується з дружиною на духовні теми. Життя у монастирі – непросте, у молитвах, пості і неспанні, дає йому великі сили, розраду і розкутість. 

Загалом небагатослівні монахи і послушники при зверненні охоче, вільно, відверто  відповідають на запитання. Один переконаний, що православну церкву краще зрозуміла б молодь, якби богослужіння велися українською, інші просто щасливі, що знайшли куточок, де можуть повністю подбати про очищення душі, а  конфесія їх не турбує. 

На сповіді...

Життя без прикрас. Села відмирають, храми народжуються (На сповіді.)

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (1)

Victor  10.05.13 7:14

Файна стаття, а особливо змістовна назва. Народна мудрість каже: «Чому бідний? – бо дурний. Чому дурний? – бо бідний». Хто знає історію Церкви, той знає, що обрядова «помпа», кількість храмів та їхня внутрішня «велич», розвивалися саме в епоху духовного, морального та матеріального зубожіння народу. Від даної статті стає сумно, а особливо від «життєпису», в котрий, на жаль, повірять читачі.

Всего комментарів 1
]]>