ТБ «Бабайка», як мірило української громадянськості. Провінційні роздуми з нагоди фахового свята

Тетяна Вашаргелі для uzhgorod.in  16 листопада 2013 15:14  5550999 051762
ТБ «Бабайка», як мірило української громадянськості

Серед топових передвиборчих меседжів українського політикуму перспектива створення громадського телебачення посідала престижні, якщо не призові, місця. Основними лобістами створення «незалежного» мовника, за сталою традицією, виступали опозиційні сили. Однак, розпал наполегливості миттєво знижувався із переходом опозиції у можновладні крісла. Яскравим прикладом може стати теза колишнього опозиціонера, яку щодо необхідності створення громадського телебачення він висловив у кулуарах, після зміни дислокації у Верховній Раді: «Це вже неактуально!».

Потужність важелю в особі державного ТБ відчувають лише ті, хто має нагоду ним користуватися. А спокусу власного, зауважимо – безкоштовного, самопіару через владні ЗМІ подолати вдається не всім, власне – нікому! Згадайте, бодай, маніакальні візити регіонами усіх, незалежно від ідеологічних кольорів, посадових осіб напередодні виборів. Усі вони зумовлені, безперечно, «державними потребами», виконують благородну місію: подолання, дарування, зацікавлення – із потужним медійним супроводом!

На зорі панування у Держкомтелерадіо представник «регіональної» сили Віталій Портников навіть створив спеціальну комісію, яка мала б узагальнити існуючий досвід з роботи громадського телебачення у розвинутих країнах і викласти своє бачення такого шляху в рідних пенатах. Проте далі діло не пішло… І тут варто говорити не лише про виключно ідеологічне завдання, яке виконує державне телебачення, але й про його соціальне нині навантаження: адже кількасот тисячне населення державних компаній працевлаштувати за «громадський» кошт не вдасться, а одним махом отримати невдоволених відсутністю зарплатні «язикатих» опонентів ризикне не кожна влада. Якщо не жодна!

Здолати відсутність пропозиції могла б потреба споживача. Однак, в українських реаліях говорити про дійсне жадання не заангажованої інформації, вочевидь, не доводиться! Лакмусовим папірцем цього твердження може стати спроба збору коштів на існування громадського телебачення, яке проводилося цього року. Акумульовані за короткий термін кошти вселили оптимізм у його організаторів. Однак твердження заступника директора Незалежної медіапрофспілки Андрія Яніцького пригасили запал ентузіастів: "ЗМІ – це бізнес. Він функціонує, коли є мільйонні інвестиції. А пожертви - тимчасове явище і через деякий час це джерело висохне". І перед цим залізобетонним аргументом вщухають усі сакральні танці закордонних експертів, які волають про необхідність існування неупередженого громадського контролю за усім, що відбувається в державі.

І тут ми переходимо до визначального питання: чиїм коштом має відбутися розгул демократії в Україні? Вочевидь, фінансування об»єктивного аналізу, з похідними організаційними проблемами у плани влади не входить (див. вище). Уявити таку ж матеріальну активність у середовищі зубожілого населення, вдоволеного російсько-турецьким серіальним віртуалом, ток-шоумними показовими політмордобійками, кривавим новинами, теж важко. Прагматичний цивілізований світ, наляканий перспективами входження до своїх лав проблемного з усіх поглядів українського соціуму, теж навряд чи наважиться вкладати кошти в утопічну, з огляду на вітчизняні реалії, ідею здорослішання українського суспільства… Говорити ж про альтруїзм українського професіоналізму, здатного безкоштовно здійснювати журналістську діяльність, яка має бути підкріпленою дорого вартісними технічними «забавками». Теж не доводиться.

Отож, зомбоване телебачення, комерційне радіо та інтернет-анархія – основні складові вітчизняного медіапростору, нині повністю задовольняють інформаційно-розважально-пропагандистські потреби, як надавача, так і споживача специфічних послуг.

Точкові потуги у непролазних теренах потенційної «громадськості» продовжуються із незначним, зауважимо, запалом: круглі столи, слухання, проекти законів. Проте така ненав»язлива активність лише ритуально демонструє заходу обізнаність українського політикуму із правилами цивілізованого існування. І, схоже, обидві сторони розуміють умовність цих дій, не претендуючи на реальну результативність.

Таким чином, українській телевізійний простір, скоріше за все продовжуватиме свій перевірений шлях у напрямку розваги, бентеження уяви і видачі готових до споживання сентенцій. Таку безрадісну перспективу підтверджують трансформації 5 каналу та ТВІ, і не спростовують регіональні сплески об»єктивності, які демонструють деякі місцеві канали. Адже їх існування зберігається, по-перше, до моменту оголошення передвиборчої демобілізації, по-друге,  - до фіксації реального впливу на уми і дії більшого, за містечковий електорату…

Вочевидь, радикально змінити ситуацію можна буде лише за умови існування загадкової «політичної волі», існування якої передбачають лише у влади. Натомість, така зрілість має настати  в усіх, без винятку, учасників потужного процесу. А до такого моменту громадське телебачення залишатиметься культовим предметом у політичних суперечках – своєрідним «бабайком» ідеологічного простору України…

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>