Кінь-привид і «безжіночі» Водощі

Надія Вишневська "Старий Замок"  25 січня 2013 10:16  28429139 029724
Кінь-привид і «безжіночі» Водощі

«Замок» цікавився, як святкують Водохреща на Закарпатті

 У закарпатських селах Водохреща має той самий сценарій: воду освячують, живиці дають ковтнути рідним, скроплюють нею все ґаздівство та худобу.  Сміливці ж, аби очиститися від гріхів, занурюються в студені річки й криниці, а де таких водних розкошів немає – замочують ноги в потічки. Утім є села в нашому краї, які донині зберегли цікаві звичаї та повір’я, пов’язані з Господнім Хрещенням. 

Букетики й чорнопотіцька містика

У Чорному Потоці на Іршавщині спершу відбувається церковна літургія, а потому священик ходить селом і освячує всі будинки. «До нашої сільради 5 сіл належить, – каже сільський голова Євген Манайло, – і кожна оселя на Водохреща освячується. Утім нині особливих звичаїв не збереглося, усе – за церковним обрядом. Є поодинокі люди, котрі й у нашій річці Іршавці купаються. Здебільшого це мисливці».

Пригадує, як у дитячі роки святкувала Водохреща в рідній Крайній Мартинці, що також на Іршавщині, й директорка Чорнопотіцького краєзнавчого музею Маргарита Фегер. «Ще малими нас на Водоща (так у селі люди називали Водохреща) мама збирала за столом і разом ми готували спеціальні букетики. Для цього докупи складали по колоску пшениці і жита, мак, гілочку ялини і сухої липи. Вранці йшли до церкви, молилися, а після богослужіння священик оголошував, коли пора йти до криниці святити воду. Усі знали: збираємося «під грабом», адже саме під цим деревом у нас у селі розмістилася криниця, від якої починався інший потічок.

Найсміливіші та найзагартованіші ставали босими ногами у воду – на зимові морози і сніги й того вистачало. Не купалися, бо ніде – у криниці вода мала, тож тільки й могли, що ноги замочити. А як освятив воду священик, мама несла її до хати і всіх удома напувала. А тими букетиками, що ми разом наробили, освячувала всі кімнати в оселі, сарай і худобу в ньому, – одне слово, усе господарство. Не минав жодної оселі в Крайній Мартинці й священик – отець також ходив по селу і кропив будинки».

Цікаве повір’я, оповідає Маргарита Федорівна, збереглося й донині в самому Чорному Потоці. «Є в селі криниця, котра має незвичну для закарпатського вуха назву – Монджола. Тут і досі освячують люди воду на Хрещення Господнє. Утім звичаю купатися в Монджолі немає. Зветься ж ця криниця тому так, бо колись на наш край нападали монголи.

Старожили розповідають легенду, за якою буцімто ще в ХІІІ столітті прийшла в наше село монгольська дружина. Люди дуже боялися за свої оселі і рідних, а тому щодоби позмінно чергували. Як помітили, що наближається монгольська «буря», одразу ж сповістили всіх жителів, аби ті встигли втекти до лісу. Дуже помогла криниця, котра була під пагорбом перед селом: монголи стали тут, аби їхні вороні коні напилися. У цей момент люди й устигли сховатися в лісових хащах. А як прийшли нападники, то вже нікого не застали. Пограбували хати і спалили село, але, на щастя, обійшлося без кровопролиття.

 Як пішли монголи, люди повернулися, відбудували село і криницю, котра прийшла їм на поміч, назвали по-монгольськи Монджолою – на знак того, що напували тут вороних нападники. Утім і нині люди на великі релігійні свята, зокрема й на Водохреща, бачать на цій криниці вороного коня-привида, який нап’ється – і зникає».

 На Шипіт – тільки туристи

У Пилипці на Міжгірщині, якщо вдарив добрий мороз, витинають із льоду великого хреста і ставлять там, де на річці Плошанці люди воду освячують. Жителька села Ганна Пуйо каже, ходять купатися на водоспад Шипіт неподалік, утім не місцеві мешканці, а здебільшого туристи-сміливці. «Холодно ж бо, зима, то люди не лізуть у студену воду. Святкуємо Господнє Хрещення, як заведено в усій області: йдемо до церкви, святимо воду й оселі, а напередодні 19-го січня, на Бабин вечір, готуємо напісно. На стіл господиня подає пироги, гриби, голубці, рибу. Вранці священик також обходить кожну хату, аби покропити обійстя».

Не надто лізуть у воду й у селі Річці на Міжгірщині. У тутешню Ріку, розповідає місцева мешканка Олена, славити Хрещення Господнє хіба найсміливіші заходять. «Людей, котрі купаються, – одиниці. Хоч і маємо таку «водяну» назву, та в  цілому у нас усе, як і всюди: з самого рання односельці святять воду в храмі, читають молитви, напувають тією свяченою живицею рідних, хрестять хату, а потім господині готують пісну вечерю. На стіл кладуть такі ж страви,  як і на Різдво: голубці, гриби, капусту з квасолею, рибу, вареники».

У Тур’ї Бистрій на Перечинщині, зауважує сільський голова Василь Шкріба, наразі активно вивчають давні різдвяні традиції й прагнуть відновити забуті звичаї. «Водохреща – особливе свято, але якось по-особливому його не відзначаємо. Люди освячують воду й оселі, моляться – вірять, що в такий спосіб проженуть нечисту силу, а недужі зможуть вилікуватися. Є у нас невелика річка Бистрик, куди люди приходять скупатися й оновитися, очиститися від гріхів. Виходять – і до потічків: їх у нас дуже багато».

У селі Луги на Рахівщині, розповідає Ганна Богуняк, завідувачка сільського клубу, Водохреща по-особливому теж не відзначають. «Як і всюди – люди йдуть на службу Божу, готують святкову вечерю з 12 пісних страв. Потому навідуються на «полуночник» – церковну відправу. Наступного дня на річці Біла Тиса ставлять хрест із дерева, гарно прикрашають його. Якщо лід – священик прорубує ополонку, перший умивається, а люди бояться лізти у воду, бо дуже холодна».

В Ужку на Великоберезнянщині, каже сільський голова Михайло Лешко, у потічку, з якого й починається Уж, набирають воду й освячують. «Священик на Водохреща йде селом і кропить кожну хату – усього їх тут понад 200. За два дні вдається пройти всі обійстя. Вечерю господині також роблять пісну, здебільшого з нашого другого хліба – картоплі. У водоймах люди зазвичай не купаються».

 Жінок у гості не пускають

Надія Рубіш, директорка Великолучківської ЗОШ І–ІІІ ступенів, каже: Водохреща в селі люди називають Водощами. «У нас святкують три дні. 18-го січня, на Бабин вечір, люди тримають суворий піст, готують нескоромні страви – їх на столі має бути дванадцять, як і на Різдво. Жінкам суворо забороняється ходити до сусідів у гості. Вважається, що то погана прикмета: будуть у родині нещастя. Воду святять і на Бабин вечір, і наступного дня. 20-го числа маємо «посвятки» й поволі повертаємося до трудових буднів.

Часник, мак і сіль у Великих Лучках зав’язують у вузлик і прикріпляють до посудини з водою. Беруть із собою гілочку бужбенку – саме так у селі звуть вічнозелене деревце самшит, якого тут чимало росте. Відтак ідуть на службу до церкви. Священик освячує вузлики й воду, і з цим добром люди повертаються додому. У хаті спершу всі п’ють святу живицю й моляться. Жінку хоч і не пускають у чужі оселі, проте освячувати домашню худобу й птицю, кожен куточок оселі, усе подвір’я й хлів має саме господиня. Ту воду, що зосталася, виливають у колодязь».

Надія Лазар, директорка будинку культури в селі Макарьові на Мукачівщині, каже, що ополонку на Водохреща не прорубують – ніде. «Воду приносимо з дому, з колодязів, і так святимо. До самого Водохреща у нас колядують бетлегеми. Дівчат же до хати якщо й пускають, то баниками і цукерками не пригощають – змушують чекати в хаті, допоки не прийде хлопець. Бо вірять, що дівчатка на свята приносять тільки нещастя». 

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>