Москва: узбецька, таджицька, хохляцька, але не російська

Ярослав СВІТЛИК, «Старий Замок»  31 січня 2012 17:25  6135142 05383
Москва: узбецька, таджицька, хохляцька, але не російська

 Чергове україно-російське протистояння в уже традиційний новорічний період цього разу переросло із суто газової суперечки у продуктову війну. Наразі спостерігаємо лише одиничні постріли: росіяни бракують вітчизняний сир (і білоруси їм підгавкують), а українці кажуть, що російське м’ясо небезпечне для здоров’я.

Можливо, і цей конфлікт обійдеться малою кров’ю, бо політики на те й існують, аби домовлятися. Хоча, коли зважити на березневі президентські вибори в Росії й несподівану непоступ­ливість української влади, можна прогнозувати й гірші варіанти розвитку подій. Утім тепер мова не про політичні передбачення, а про реальні загрози чи, радше, неприємності. Річ у тім, що тисячі закарпатських заробітчан уже найближчим часом, найімовірніше, потраплять під град осколків війни Києва з Москвою.

Урок таджицької

Для початку коротка політична ремарка. Українським заробітчанам у Росії найближчим часом, схоже, закрутять гайки. Хотілося б у цьому помилитися, але політика останнього року, яку веде  Москва, не дає підстав сумніватися: перед президентськими виборами влада старанно розігруватиме гастарбайтерську карту й підніматиме націоналістичний тонус суспільства. Оскільки білоруси вже давно не вороги, казахи знов стали братами після утворення Митного союзу, таджикам дісталося перед виборами до Думи, то мішень треба обирати серед українців і грузинів. Та зважаючи на те, що Грузія торік останньою з країн ВТО нарешті впустила Росію до Всесвітньої торговельної організації, Москві було б негоже одразу ж так «віддячувати» Тбілісі. Тому, хоч як прикро, офірними козлами можуть стати українці.

Аби вказати «молодшим» братам на свою вищість, навіть не треба скасовувати дозвіл 90-денного вільного перебування на території Росії. Достатньо просто нацькувати на будівельні об’єкти Федеральну міграційну службу – і 90 % заробітчан «погорять», бо не мають патенту на роботу.

Коли ж «ефемесники» чи навіть звичайні патрульні побачать закордонного гостя в робочому одязі, уже не відчепляться. У стані політичного миру між Україною і Росією це питання вирішується традиційним шляхом: починаючи роботу на котромусь із будівельних об’єктів, бригадир старається одразу ж познайомитися з місцевим дільничним поліціянтом і заплатити тому за «дах». У Москві таке «кришування» коштує по 35 доларів з одного робочого за місяць. До честі дільничних, більшість із них залишають бригадиру номер телефону, аби заїжджі колеги не «паслися» на його ділянці й не заважали людям працювати.

З представниками Федеральної міграційної служби знайти спільну мову складніше, а точніше – дорожче. Ці правоохоронці, до функціональних обов’язків котрих входить боротьба з нелегалами, у рейди їздять з відеокамерами. І хоча, як показує досвід, часто їх навіть не вмикають, зате,  аби «витерти» обличчя заробітчанина «з телевізора», деруть із того, скільки можуть. Сума у 150–200 доларів штрафу (до кишені, а не банку) з одного героя відеозйомки – звична річ.

Але, повторимося, такий по­рядок у Росії у стані миру між державами. Коли ж влада накаже цькувати нелегальних робітників, «ефемесники» і запрацюють активніше, і штрафи підвищать.

Дуже яскравим прикладом дієвого впливу Москви на неслухняну державу стало минулорічне показове приниження таджиків у відповідь на арешт російського льотчика. Півроку, поки в Душанбе тривав процес над порушником законодавства Таджикистану, мігрантів з цієї крани в столиці Росії лише періодично пощипували. Зате коли суд таки виніс обвинувальний вирок, каральні структури запрацювали, як уміють. Азійців-робітників гребли без розбору, а вже потім дивилися, хто таджик, а хто узбек чи казах. У період зачистки навіть смагляві закарпатці старалися не виходити в магазин по продукти чи сигарети – від гріха подалі. У підсумку, для того, аби Таджикистан відпустив російського льотчика, виявилося достатнім депортувати сотню-другу його громадян...

Москва – столиця Азії

Та все-таки треба зауважити, що нині Росія (а насамперед Москва) стала заручницею недалекоглядної міграційної політики, дешевих нафтодоларів і ліні власних мешканців. Зрозуміло, що один із найбільших світових мегаполісів – місто багатюще. Якщо претенденту на посаду касира в супермаркеті (до слова, без досвіду роботи) пропонують від 800 доларів зар­платні, зайве й казати, як непогано живуть мешканці столиці. І ось у той день, коли найбезпутнішому корінному москвичу стало соромно йти працювати двірником, у сусідній державі щось зламалося.

Нині слов’янина в Москві майже не зустрінеш не те що двірником, а й водієм маршрутки, продавцем у магазині, не кажучи вже про сферу громадського харчування чи житлово-комунальне господарство. Азійці заполонили Білокам’яну, і москвичі лише тепер починають усвідомлювати, наскільки вони залежні від тих самих таджиків чи казахів.

Приклад молодого узбека Науруса з міста Самарканд – лише одна з тисяч подібних історій. Менше ніж десять років тому він приїхав до Москви у пошуках роботи, не знаючи нікого й не уявляючи, де житиме і що їстиме. Як у більшості історій середньоазійських мігрантів, знайти роботу – сантехніком в ЖРЕРі одного з мікрорайонів – допомогла узбецька община. Комунальне підприємство виділило новому працівникові як житло... мокрий гнилий підвал із пацюками. Але азійців такі труднощі, виявляється, не спиняють. Нині, після кількох ремонтів, у тому підвалі обстановка майже як у звичайній квартирі. Щоправда, Наурус там уже не живе.

За цей час, працюючи сантехніком, він зумів не тільки перевезти з Самарканду до Росії дружину з донькою, батьків і рідних братів, а й купити паспорт громадянина Росії, машину й невеличкий напівособняк під Тулою. А в підвалі тепер мешкають чи то сусіди, чи то троюрідні брати. Які так само через кілька років, коли відкриють ларьок із шаурмою або зароблять двірниками чи сантехніками, вивезуть до Москви своїх рідних, куплять паспорти й стануть законними москвичами. А як стануть, вимагатимуть дотримання їхніх прав і шанування традицій. Як проковтне це нетерпиме російське суспільство, де середньоазійських громадян ледь не в очі називають чебуреками, чурками і  чорними, – питання часу.

Ми не цигани, ми – хохли

А що ж українці? Як вони почуваються? Звичайно, як і годиться українцям, кожен по-своєму у своїй хатці скраю. На відміну від азійців, які горою стоять один за одного, «западенці», як зневажливо називає нашого брата більшість москвичів, у конфлікти намагаються не встрягати, а їдкі насмішки про «незальожну Україну» ковтають, ніби приправлені густою сметаною вареники.

Якщо москвичі, яким однаково, хто їх обслуговує, через забудькуватість кличуть українців молдаванами, наші гордо вип’ячують пузо й обурено поправляють: «Ми не цигани, ми – хохли». А вже коли поліцейський, щойно забравши 35 доларів щомісячного побору, скаже: «Ви ж не чурки якісь, ви наші брати-слов’яни», підморгне і плесне по плечу – тоді наш чоловік взагалі ледь не радий. Бо ж усе майже як удома...

Звичайно, так поводяться не всі. Хтось любить руського брата ще з часів Союзу, і йому в Росії комфортніше, ніж дома. Дехто бере зарплату й крутить дулю в жебі, якийсь просто терпить, бо мусить, а хтось заздрить росіянам, які так добре живуть, і бризкає отрутою, коли заходить мова про Україну. А комусь просто щастить із роботою, і він потрапляє на нормальну людину, яка поводиться гідно, бо розуміє, що, безпричинно зневажаючи і принижуючи іншого, насамперед принижуєш себе. Як і всюди, в Москві також є нормальні люди.

Єдине, чим гордяться українці, – це своєю роботою. Бо й справді, зазвичай труд українських (особливо закарпатських) будівельників цінують за якість. І оцінюють значно вище, ніж працю азійців, молдаван чи білорусів. Це і є головний аргумент. Півтори тисячі доларів для досвідченого спеціаліста-будівельника – не найвища нинішня московська зарплата. І не біда, що жити і спати треба там, де трудишся, а робити, буває, мусай із 6 ранку до 11 вечора. До Москви ж не відпочивати їдуть, а гроші заробляти. Бо дома за московську місячну платню треба 5 місяців працювати. І нічого тут не заперечиш.

  Ужгород-Москва-Ужгород

 P.S.  У московських супермаркетах м’ясо і риба справді часто несвіжі, а білоруський сир – найдешевший і несмачний 

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>