7 чудес-святинь над Латорицею

Надія Вишневська, «Старий Замок»   31 січня 2012 17:14  7145141 05382
7 чудес-святинь над Латорицею

Сім греко-католицьких архітектурних див є у Мукачеві — минулої суботи до них навідався Його Преосвященство єпископ Мукачівський Мілан Шашік. Нині в місті над Латорицею, як порахувала єпархія, проживає близько 20 тисяч вірян-греко-католиків. Дерев’яну святиню бережуть як зіницю ока, величні стіни іншої реставрують, ще третю — тільки-но зводять… Не кожна з них може похвалитися розкішними оздобами, проте у всіх любов до Бога долає будь-які матеріальні труднощі.

Таємна Вечеря на всю країну

…На перехресті, що на вулиці Митрака, між приватними оселями височіє дерев’яна церква Зіслання Святого Духа. Колись то була невелика капличка, яку звів один чоловік – пообіцяв Богу, якщо син одружиться. Згодом там почали правити богослужіння, побудували навіс, аби більше людей вміщалося. Капличка росла – і виросла до справжньої церкви: майстри з Міжгірщини звели її всього за рік. Нині її висота разом із хрестом – 21 метр.

Отець Василь Копин розповідає, що днями у церкві встановлять вертикальний вітраж площею близько 20 кв. м із зображенням Таємної Вечері, один із найбільших в Україні. «Хоча є певна небезпека – вітраж може посунутися. Церква ж бо дерев’яна, а дерево має свій природний процес: від вологи розширяється, а як спека, то зсихається. Святиню покрили черепицею, тож частково цієї проблеми вдалося уникнути. Головне – це кути: все тримається на них. Чим їх більше, тим надійніша конструкція». Згодом, зауважує, тут зведуть дзвіницю і облаштують дитячий майданчик із дерев’яними гойдалками – на радість і втіху дітей та їхніх батьків.

На свята храм відвідує зо три сотні прихожан. Отець Василь каже, особливо важко призвичаїтися до молитви сучасній молоді – вона мало що розуміє з тексту. Тому відправи служить українською мовою, а вже церква молиться старослов’янською. «Легко тому, хто увібрав старослов’янізми з молоком матері. А як ні? Взяти, наприклад, слово «сволоч». Хтось почує під час відправи – і ображається. Мовляв, матюкається священик. Але ж походить воно від «со» і «волокти», і пряме його значення – прислуга. Або таке – «помилуй Боже, очисти ісопом». Що то за ісоп, чим має Господь очистити? Ісоп – цілюща рослина від усяких хвороб із близькосхідних країн».

Ангели трублять, ва­силіяни ремонтують

Головну обитель мукачівських греко-католиків – собор Успіння Пресвятої Богородиці – відновлювали аж 10 років. Настоятель храму отець Йосип Ловска розповідає: майже двохсотлітній собор, який будувався спершу як резиденція, чимало пережив. За радянських часів його підпорядкували Московському православному патріархату, а повернули греко-католикам лише наприкінці 1992-го – понищений вандалами, розграбований, навіть батареї поцупили. Тож довелося ремонтувати все – і штукатурити, і стіни укріплювати та розписувати, прокладати нову підлогу, замінити дах, провести опалення та світло… «Мало то все страшний вигляд, – пригадує отець Йосип. – Під час богослужіння на людей штукатурка шматками сипалася. На поміч покликали сільську раду, архітекторів, художників. Найбільше труднощів виникало через те, що в 50-их роках усю стелю покрили масляною фарбою, тож довелося всі ремонтні роботи починати з нуля».

Нині у соборі знаходяться копія Туринської плащаниці та часточка Животворящого Хреста. Єпископи за традицією завжди приїжджають сюди на другий день після Різдва, Пасхи, Успіння… Звертає особливу увагу отець на розписи – ікони в храмі візантійські. «Раніше в церквах на стінах малювали, як дідько людей у казані смажив, зображували ціле пекло… Нині сюжети вже не такі. Коли людина входить до храму, вона має бачити радість на стінах – це мотивує її більше вірити. Он подивіться, ангели у нас на стелі трублять на весь світ, хіба не краса?..» А навпроти – розкішна величезна люстра в центрі храму, лита 1905 року в Будапешті, поряд ще дві – трохи «молодші» за свою «колегу». Коли реставрували церкву, то дали і їх відчистити – були аж чорні. А зараз сіяють на весь храм і запалюють надію у серці вірників.

Неподалік у житловому будинку на вулиці Горького розмістився Стрітенський монастир Сестер Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ). Храм ще зовсім юний – освятили його лише рік тому в лютому. А от сам чин василіянок діє в Мукачеві ще з середини минулого століття – тоді він нараховував 10 осіб. Нині в храмі живе троє черниць. Працюють у молодіжних організаціях, із дітками-сиротами, старенькими. Загалом же нині на Закарпатті є близько двох десятків василіянок – у Хусті, Перечині, Ужгороді.

Сестра Теодора, настоятелька Стрітенського монастиря, каже, що василіянки спершу жили на території міської лікарні, а згодом оселилися тут. Будинок узагалі не був пристосований до життя, дах протікав, проте з часом його відремонтували. Хоч і досі не завершили – моляться допоки в геть білих стінах. Є в монастирі розмовниця – кімнатка зі столиком та стільчиками. Сюди вірники приходять поспілкуватися. У приміщенні поряд – полиці з книгами і старенькими світлинами. Сестри кажуть, що тут буде бібліотека.

Найстаріша ікона Закарпаття – Мукачівської Богородиці – збереглася на вулиці Івана Франка у чоловічому монастирі святого Миколая Чудотворця. Ігумен Веніамін Довганич розповідає, що датована вона 1453 роком, автор – невідомий, а подарував її закарпатцям у 1926-му папа Пій ХІ. На перших порах вона знаходилась у старому монастирі – за радянських часів його ліквідували, передали приміщення православним монахам Московського патріархату. Греко-католикам так і не повернули. Ікону вірники переховували аж до 2009-го. Як звели новий монастир, то передали сюди. «Сьогодні до Мукачівської Богородиці зверталося з молитвами вже п’ятеро людей. Ікона чудотворна. Якось вилікувала жінку від раку, на якій лікарі поставили хрест. А подружжю за сорок років допомогла зачати дитину. До ікони часто приходять просити помочі в бізнесі, злагоду в родині, побороти недугу – і Богородиця чує молитви, якщо вони щирі. Часто мене запитують, як пояснити такі дива? Не знаю. Є дещо, чого пояснити ми не в змозі, а мусимо лишень повірити».

Богослужіння в гуртожитку

На вулиці Токаря (донедавна Писарєва) храм тільки зводять – мовляв, уже через два роки тут постане церква Преображення Господнього заввишки 27 метрів. А допоки всередині майбутнього храму все густо перебито дошками і дерев’яними колодами, вірники моляться у… гуртожитку. Тут їм виділили невеличку кімнатку. Щонеділі помолитися сюди приходять 120 парафіян. «Отак уже сім років, – каже вірниця Маргарита Солодовнікова, – багато хто каже, що капличка не справжня… Але ж Служба справжня, і люди справжні сюди приходять. І вірять: ось-ось буде вже своя церква».

Проблема, каже отець Василь, у майстрах – знайти фахівців нині вкрай важко. «Конструкції церкви громіздкі, а майстри арок більш ніж 3-5 метрів не спорудять. Бралися, та за день-два відмовлялись. Основні об’ємні роботи ми вже завершили. Допоки зима, купол бетонувати не можемо. Розрахований храм на 250 прихожан, проте тут їх поміститься й удвічі-утричі більше».

Мощі аж 24 святих зберігаються у церкві Різдва Пресвятої Богородиці, що у мікрорайоні Росвигово. Колись на місці храму у XVII ст. були дві дерев’яні церкви, зокрема Святого Михайла. Кам’яну церкву звели на століття пізніше, досі тут зберігаються старий дзвін, розписи та ікони ХІХ століття. А з-поміж мощів, Святого Валентина – ймовірно, єдині в краї. Отець Іван Геревич розповідає: щонеділі сюди причащатися ходить майже тисяча вірників. Тому цього дня служать тричі.

Габіт душі не міняє

Не одразу вдається помітити, що приватний будинок на вулиці Дулішковича – монастир Служебниць Непорочної Діви Марії. Тільки таблиця з літерою «М» «видає» святиню. Темно-синій габіт (одяг монахів) черниць – теж М-подібної форми. «Це символ марійського згромадження, – пояснює сестра Миколая, настоятелька храму. – Чин служебниць виник у часи, коли, аби стати черницею, треба було мати якийсь посаг. Хто був бідний, того до монастиря не брали. Так і сформувалась невелика підпільна спільнота.

Чин служебниць на Закарпатті ще локалізований в Ужгороді та Усть-Чорній – усього в краї їх нараховується близько двадцяти осіб. Згромадження є в усьому світі, поділяється на провінції. Ми належимо саме до сербської провінції Святого Йосифа – бо заснували наш осередок сестри з Сербії. Під час заворушень вони приїхали до Мукачева і тут оселилися. Найбільша провінція служебниць нині в Бразилії (близько 300 черниць), друга – в Україні».

Сестри частенько їздять катехизувати людей до сіл, наві­дуються до лікарень, працюють із дітками в школах та старенькими і немічними. Сестра Миколая каже, що всі чини відрізняє харизма, себто завдання. Служебниці прагнуть допомагати людям, виховувати молодь, доглядати за храмами.

Нині в монастирі живе 7 сестер. Настоятелька храму, сестра Миколая, розповідає, що з 15 років захотіла присвятити життя Богу. «Змалечку ходила до церкви. Мені подобався сам процес молитви, як це відбувається у святині. А потім якось вперше побачила сестру в габіті. У ті часи роздивитися їх можна було хіба що по телевізору. Черниці сильно вразили – вони були такі спокійні і, водночас, радісні, такі лагідні, умиротворені… Тоді вперше в голові майнула думка: а може б і я сестрою стала?.. Замислилася – і злякалася того. Але думка та все одно поверталася, потреба молитись лише зростала. Я закінчила педагогічний інститут у Дрогобичі. Працювала в школі, а внутрішньо готувала себе до монастиря. Врешті-решт, прийшла і написала заяву на кандидатуру. Батьки, звісно, спершу відреагували трагічно, та за рік змирилися, повеселішали… Пізніше навчалася соціальної педагогіки в Папському університеті в Римі, шість років. Буквально два тижні як повернулась до України. Батьки живуть зі мною моїм життям, розуміють усе».

18-річна Діана з Мукачева ще не черниця, тільки проходить кандидатуру. Каже, прийшла до монастиря, бо любить молитву і вже місяць як відчуває потяг до чернечого життя. 19-літня Доменіка сумує за батьками – вони живуть далеко, тож не можуть часто навідуватися до доньки. Проте, запевняє дівчина, про свій вибір анітрохи не шкодує. Вікентія – у минулому Людмила – тут уже сьомий рік.

Сестра Миколая зауважує: монастир у служебниць – відкритий, що і відрізняє їх від інших чинів. Дівчата спочатку проходять етап кандидатури: можуть перебувати в монастирі до двох років, придивитися, пожити тут, добре обдумати, чи справді такий спосіб життя їм підходить.

«Ми не лише молимося, а й працюємо. Основна наша місія – прийом дівчат, які хочуть стати черницями. За 14 років мого перебування в монастирі виховалося близько 30 служебниць. Звісно, є й такі, що відмовляються, не йдуть до кінця, бо усвідомили – не їхнє. Ми приймаємо дівчат віком від 17 до 35 років. Після 35-ти треба спеціальний дозвіл від головної настоятельки з Риму, бо, як показує досвід, у такому віці дуже складно змінити вже цілком сформований світогляд. Якщо людина вбирається в чернечий одяг, це ще не означає, що вона готова до відповідного способу життя. Габіти не змінюють душі».

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>