Віктор Балога: Україна. Динаміка гальмування

Віктор Балога   22 грудня 2012 13:11  10626739 227314
Віктор Балога: Україна. Динаміка гальмування

Політичні події останніх кількох місяців, пов’язані здебільшого із парламентською виборчою кампанією, суспільством та експертним середовищем, сприймалися переважно фрагментарно та емоційно. Це цілком зрозуміло, оскільки пристрасті в ході перегонів розпалювалися, і до моменту підрахунку голосів і встановлення результатів сягнули максимальної температури. Той факт, що на Сході країни були округи, де імена щасливих фінішерів були відомі ще до старту, лише підтверджують тезу, що вже стала зужитою: після п’ятирічного перепочинку вибори знову перетворилися зі змагання на битву. А воля виборця часто зовсім не впливала на процес визначення переможця. 

Хвиля емоцій накрила тих, хто цікавиться політикою, і тоді, коли недоукомплектована, але формально легітимна Рада зібралася під куполом. Телекартинка була ефектною. Прихильники опозиції насолоджувалися тим, як їхні обранці всипали розм’яклим від уседозволеності провладним депутатам. Електорат останніх переймався агресивністю «націоналістів», які зазіхнули на святе — російську мову в стінах українського парламенту. Політологи вже вчаться визначати сценарії розвитку подій, відштовхуючись від кількості та якості зуботичин. 

На моє переконання, усі ці візуальні та шумові ефекти малозмістовні. Від суміші навколополітичного гламура з провінційним театром для суспільства та країни користі мало. 

У державі відбуваються значно важливіші процеси. Зовнішні тенденції стають стійкими явищами. На превеликий жаль, суть і характер багатьох з них не обіцяє Україні нічого доброго, оскільки йдеться про ключові сфери суспільних відносин, економіки, внутрішньої та міжнародної політики. 

Аналіз саме цих процесів і тенденцій справді повинен сьогодні тривожити уми, визначати вчинки і тих, хто сьогодні перебуває на ключових позиціях, і тих, хто до цих позицій приміряється. Як у команді влади, так і в лавах опозиції. Має, нарешті, з’явитися розуміння того, що лавинні наслідки негативних явищ зметуть усіх, попри політичну належність, стать і вік. 

Розмірковуючи про те, що відбувається в Україні, я, безперечно, спираюся й на особистий досвід, у тому числі на досвід останніх двох років роботи в уряді та недавньої виборчої кампанії. Контакти із серйозними політиками та високопоставленими чиновниками західних держав (офіційні й неформальні), робота з експертним середовищем, тісне спілкування з представниками різних суспільних груп привели мене до переконання: процес нагромадження проблем в Україні відбувається з помітним прискоренням. 

Як на мене, вище керівництво країни недооцінює або (що значно гірше) не цілком усвідомлює справжній стан справ. Склалося враження, що у високих кабінетах попросту відсутній попит на тверезий погляд на речі.

Розпочну з головного — стану суспільства. Його громадянська активність з року в рік здувається, що чітко ілюструється відсотком явки, який знижується від виборів до виборів. Стихійні акції протесту є моментальною реакцією на локальні чи тактичні проблеми і не є чинником загальнонаціонального масштабу. Апатичне ставлення до політичних процесів стало трендом, влада дратує практично всіх. Політикам довіряють дедалі менше. Невдоволення, нетерпимість та озлобленість продовжують накопичуватися повсюдно, і залишається лише уповати на Бога, щоб ця гримуча суміш не спровокувала вибуху гніву, викликавши до життя бунт, безглуздий і нещадний. 

На глибоко споживацьке ставлення можновладців до своєї країни виборці відповіли симетрично. Невипадково на останніх виборах у ходу були не стільки ідеї, програми та особистості, скільки готівка, продпайки та різноманітні послуги. Народ розсудив по-своєму, він додержувався принципу «з паршивої вівці хоч вовни жмут». У результаті «бикуючі» отримали можливість перемогти «ідейних». Нехай не скрізь, але досить часто, щоб вести мову про це як про дику, неприємну тенденцію. Яка, судячи з усього, надовго збереже свою актуальність. 

Надії на чинну владу з року в рік зживаються дедалі сильніше, на кшталт шагреневої шкіри. Аж ніяк не тріумфальний результат правлячої партії на виборах — свідчення цього. Копійчані пенсійні підвищення чи мовний закон — не ті кроки, за якими можна судити про спроможність влади. Зрештою, яка різниця, якою мовою скаржитися на бідність, корупцію та свавілля, якщо твоїх стогонів не чують, а твоїх проблем не вирішують? Будь-який професійний соціолог легко пояснить, чому суспільні настрої березня 2010 року відрізняються від грудня 2012-го. Менше очікувань, більше скепсису. Бійки в Раді можуть якийсь час потішити, але вже точно не здатні обнадіяти. 

На роз’єднані верхи та втомлені низи важким тягарем тисне економіка. Стагнація загрожує перерости в падіння. Грошей у скарбниці майже немає, борги неухильно збільшуються. Бюджетна діра під кінець року розрослася майже до 60 млрд. грн. Базові параметри держбюджету на наступний рік викликають непевне відчуття розгубленості, сміху та обурення: будь-кому зрозуміло, що немає приводу розраховувати ні на таке оптимістичне зростання ВВП, ні на таку низьку інфляцію, ні на такий сприятливий валютний курс. 

Джерело зовнішніх запозичень невідоме. Влітку 2010 року Міжнародний валютний фонд оцінив формування нової влади в Україні як ознаку стабілізації політичної ситуації та як шанс для старту програми фінансової допомоги (я писав про це в «ДТ»). Нам запропонували трохи більше ніж 15 млрд. доларів. Отримано було лише п’яту частину, оскільки у Вашингтоні побачили, що гроші йдуть не на програми розвитку (це умова кредиту), а зникають у невідомому напрямку. Сховавши за ґрати або вичавивши з країни опозиційних діячів, Київ серйозно ускладнив свої відносини із Заходом. Після цього в контактах із МВФ політика почала відігравати визначальну роль. Сьогодні немає ані найменшого приводу розраховувати, що Фонд, так само як і інші світові фінансові інститути, змінить свій підхід до України. 

Оглядаючись на позицію МВФ, ухвалюють свої рішення закордонні інвестори. Вони продовжують вважати Україну зоною, ризикованою для вкладання капіталів. Тягуча процедура «входу», громіздка система адміністрування й тотальна корупція (у багатьох компаній та фондів немає такої статті витрат, як хабар) відбивають навіть дуже сильне бажання вкладати кошти. А уряд, спираючись на більшість у Раді, фактично нічого не зробив для істотної зміни інвестиційного клімату. Відкидаю оптимістичні цифри лукавої статистики. Оскільки, якщо я не правий, уся країна знала б про великі спільні проекти. А де вони? «Хюндай» їх знає, прости Господи! 

Відсутність зовнішнього кредитного підживлення лише поглиблюється економічною ситуацією в країні, що швидко погіршується. Як на мене, досить некоректно проводити прямий взаємозв’язок між кризовими явищами в Європі з економічними провалами в Україні. Природа криз, наприклад, в Іспанії чи Греції і в нас — суттєво різна, йдеться про принципово різні економічні моделі та суттєво відмінні суспільні традиції. До речі, у сусідній Польщі навіть у складному 2009 році спостерігалося нехай і невелике, але зростання економіки. 

Криза кризою, але головна причина вітчизняних економічних лих криється в неефективній доктрині уряду. Повторне призначення п. Азарова очільником Кабінету міністрів означає, що нічого в цій доктрині не зміниться. Навіть обіцяних на виборах економічних свобод не варто сподіватися, не кажучи вже про цільну ліберальну політику. Логіка економічного блоку Кабміну спрямована в протилежний бік. Швидше слід очікувати нових податків, підвищення акцизів і мит, виснаження золотовалютних резервів, грошової емісії. А неповернений ПДВ (ні за «відкоти», ні тим паче автоматично) залишатиметься ледь не єдиним механізмом кредитування уряду, єдиним джерелом фінансування роздутих соціальних програм. 

Неможливо нескінченно окрадати клас підприємців, що звузився, який і так працює не завдяки, а всупереч економічній волі влади. Річ не тільки в тому, що процес викручування рук змушує бізнес знову ховати кошти в глуху тінь. Притиснуте до стінки бізнес-середовище здатне вибухнути першим, спровокувавши детонацію в інших верствах суспільства. Відбирання заробленого, чим, по суті, є податкова політика, погіршена корупційними поборами, останніми роками доповнилося «віджимом» власності. А це вже прийоми на межі фолу. Бізнесу є що втрачати та є чим захищатися. Влада цієї обставини, схоже, в розрахунок не бере. 

Країна зупиняється в розвитку. З тими, хто великим економічним проривом вважає будівництво автомобільних розв’язок, не бачу сенсу сперечатися. Цілі чітко не визначені навіть на найближчий рік. Про п’ятирічний строк навіть говорити безглуздо. Рухаємося навмання, головне, щоб була видимість, що все не гірше, ніж було. Про масштабні проекти не чути, жодну галузь не можна вважати успішною або хоча б відносно благополучною. Лише один приклад: система екстреного виклику 112 розроблена і повністю готова до впровадження. Заявлені в бюджеті півмільярда гривень на її реалізацію «викинуто в прірву». Фініш. 

Хисткість ситуації в Україні, проблеми з державним управлінням чудово розуміють на Заході. Період обережного оптимізму у відносинах змінився спочатку неприйняттям, а потім і протидією. Лекційний курс Вашингтона та Брюсселя про те, чого Києву не слід робити, розтягнувся на весь 2012-й рік. За такий тривалий строк жодне з наявних вогнищ двосторонньої напруги не погашено. 

Валерій Хорошковський у своїй статті для DT.UA визнав, що всі зусилля української влади на європейському напрямку «не змогли переважити низку відомих проблемних питань». Це досить дипломатичне висловлювання людини, яка на той момент обіймала посаду першого віце-прем’єра і особисто намагалася розблокувати жорсткий клінч протиріч. Моя власна оцінка більш категорична: західне співтовариство пройшло точку неповернення у відносинах із правлячою нині владною командою. 

У провідних західних столицях і офісах Київ визнано глухим, нездатним до діалогу та виконання розданих обіцянок. Меседжі, що надходять з того боку, повторюються майже дослівно. Уже все сказано, нічого не відбувається, подальші вмовляння безглузді. 

Не слід очікувати чогось проривного й від майбутнього саміту Україна—ЄС, проведення якого досі під сумнівом. Понад те, гадаю навіть звільнення Юлії Тимошенко і Юрія Луценка, а також припинення кримінальних справ проти опозиційних політиків уже не може посприяти розв’язанню навіть частини двосторонніх проблем. Захід розцінює політичні переслідування не як помилки та непорозуміння, а як точні свідчення перетворення України на державу, правляча еліта якої не розуміє і не приймає європейських цінностей. А з такою країною не хочуть мати справу. 

Скажу щиро: мені особисто дуже хочеться помилитися в оцінках і прогнозах. Якщо невдовзі «звідти» прийде спростування моїх висновків, я лише радітиму. Радітиму, що залишається шанс стати повноправним членом європейської сім’ї в недалекому майбутньому. 

Остаточно знищити цей шанс можуть незграбні ігри в геополітику та геоекономіку, які Київ затіває щоразу, коли падає температура у відносинах із Брюсселем. Маю на увазі навмисно гучні розмови про зближення з тими структурами на пострадянському просторі, які фактично управляються Росією. Нині «темою №1» став Митний союз. Але, по-перше, Захід на подібний примітивний шантаж давно не зважає. Для нього недемократична корумпована Україна не становить беззастережної цінності (без Білорусі Європа якось обходиться, і нічого…). По-друге, вибір на користь євразійських надбудов означає перетворення нашої держави на Абсурдистан, оскільки більша чина населення хоче йти в Європу. 

Важко обґрунтовано судити про те, чи розуміє нинішнє українське керівництво весь ступінь загрози, спричинюваної такими маневрами і, тим паче, такими рішеннями, скріпленими відповідними договорами. Ясно одне: навіть частковий вступ України до будь-яких організацій під егідою Росії — політичних союзів, військових блоків чи економічних утворень — це перетворення її на васала з перспективою поневолення в нео-СРСР. 46-мільйонну країну в центрі Європи, з колосальними ресурсами північний сусід, з його непомірними апетитами та імперськими замашками, візьме занедорого. Так свого часу індіанці продали європейським ділкам Манхеттен за ширвжиток вартістю в кілька десятків доларів. 

Досвід, отриманий до і після ратифікації Харківських угод, показує, що Росія у відносинах з нашою країною керується правилами гри «в наперстки». Сьогодні є серйозні підстави говорити про загрози, що відносяться до сфери національної безпеки. Ключову роль у протистоянні цій загрозі повинні зіграти ті депутати (у тому числі й представники фракції Партії регіонів), які вважають себе громадянами України, а не Радянського Союзу і здатні об’єднати україноцентричну частину суспільства. Діло за малим: припинити непотрібну метушню біля трибуни й узятися за вирішення пріоритетних завдань. 

Я розглядаю новий склад Верховної Ради як можливість для старту якісних змін у країні. Усе залежить від спроможності депутатського корпусу показати приклад роботи на інтереси суспільства і держави. Перше щеплення від «одножестової законотворчості» вже зроблено, але важливо, щоб уся енергія опозиції не пішла лише на потішні бої. 

Парламент здатен подати приклад суспільству, передусім тій його частині, яка усвідомлює важливість державних інститутів у розвитку держави. Тільки якщо можна буде вести мову про широкий суспільний договір — явище, поки що маловідоме елітам і малозрозуміле громадянам. 

Тим часом через укладання подібного договору пройшли всі розвинені держави світу по обидва боки Атлантики. Наприклад, шведському постулату «країна будується на законах та їх дотриманні» кілька сотень років, і правило це у Швеції виконується неухильно. Саме він ліг в основу консенсусу, який дозволив у середині минулого століття приступити до «шведської моделі» перетворення держави. Цей консенсус став вершиною багаторічної еволюції відносин між елітами та суспільством. Точно так само в зруйнованій і пригніченій післявоєнній Німеччині суспільство, яке пережило жахіття гітлеризму, повірило обіцянкам свого уряду в стислий строк побудувати ефективну динамічну економіку. Навіть німецька поліція, яка кидала людей у катівні, усього за якийсь десяток років повернула довіру більшості громадян. 

Європейська історія знаходження партнерських відносин між правлячими елітами та суспільством — сховище безцінного досвіду для України. Недостатньо покладатися на якусь абстрактну політичну волю — її потрібно вимагати. А ті, хто вже має владні важелі, у тому числі й народні депутати, мусять втілювати її в законах і контролі за їх дотриманням. 

Президент повинен розпочати діалог з новою Верховною Радою не з екрана проектора, а через особисте представлення свого бачення подальшого курсу країни. Зробити це треба невідкладно. Причому опозиція зобов’язана як мінімум почути президента, оскільки він і де-факто, і де-юре є головною політичною фігурою. Не вірю, що між главою держави і навіть найрадикальнішою частиною парламенту не може бути точок дотику. Питання, для вирішення яких потрібен чесний і відкритий діалог як усередині влади, так і в суспільстві, стисло викладено вище. Будь-які доповнення, спрямовані на поліпшення ситуації в країні, приймаються. 

"Дзеркало тижня. Україна"

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (2)

Валентин  24.12.12 8:10

Мені здається, що такі серйозні політики, як Балога, мали би менше зосереджуватися на критиці стану речей в державі, бо це тільки підсилює небажані настрої у суспільстві – апатію, зневіру, розгубленість, розчарування. в масах. Фактично така критика є слідуванням таким настроям. Щоб підняти політичну активність широких мас, треба більше оптимізму і конкретики. Коли ми говоримо або натякаємо, ЩО би треба було змінити в державі, у владних структурах, то треба говорити, ЯК це можна зробити і яка політична сила може це зробити


Валентин  24.12.12 8:10

Якщо такої політичної сили нема, то треба говорити про те, як таку політичну силу створити, бо можна йти різними шляхами – можна об'єднати існуючі політичні парті в одну, можна створити нову партію, можна створити громадський координаційно - консультативний центр для опозиційних партій, можна робити ще щось інакше. Проаналізувати такі можливості, вибрати з них одну і зосередитись на її виконанні – ось що я маю на увазі, коли говорю про конкретику

Всего комментарів 2
]]>