Волання про допомогу, якого ніхто не почув

Володимир Мартин «Дзеркало тижня. Україна»  15 вересня 2012 09:27  34420833 021351
Волання про допомогу, якого ніхто не почув

Шостого липня десятирічний Діма Бородін стрибнув із даху дев’ятиповерхівки на вул. Легоцького в Ужгороді. Його смерть була миттєвою. Навіть теоретична можливість того, що маленька дитина зважиться накласти на себе руки, видається неймовірною. Відразу виникли сумніви — чи самогубство це насправді. Проте свідки підтвердили: це — не нещасний випадок.

Під час огляду тіла судмедексперти встановили, що хлопчик був зґвалтований, а коли справою зайнялися правоохоронні органи, почали спливати страшні речі, через які довелося пройти дитині. Допомогти й захистити її виявилося нікому.

Батьки хлопчика вже кілька років перебувають у стадії перманентного протистояння. Кожен у смерті дитини звинувачує іншого, а аргументи протилежної сторони називає брехнею. Мама прийшла на зустріч із журналістом зі старшою донькою (народженою від першого шлюбу), теж безпосередньо причетною до цієї трагічної історії.

 — Ми одружилися з Дмитром Бородіним у 1998 році й прожили разом десять років, — починає розповідати Ганна Бондаренко. — За цей час один за одним народилися три сини. Діма був найстаршим. Розлади в сім’ї почалися 2007 р. Я кілька місяців лежала в лікарні в Києві, а коли повернулася додому, старша донька (їй тоді було 15) розповіла, що вітчим чіплявся до неї.

 — Все починалося з так званих лекцій, — розповідає дівчина, якій зараз 20 років. — Вітчим приходив до мене пізно вночі й годинами (до самого світанку) проводив «бесіди». Розповідав про комплекс Електри, інші такі речі. І постійно наговорював на маму, налаштовував мене проти неї. Повісив на стіну картину — страшну бабу, позаду якої стояли діти, й казав: «Це мати». Я давала зрозуміти, що мені не подобаються ці лекції, вони тиснуть на психіку і пригнічують, але прямо заборонити їх не могла — боялася, що він ударить (у дитинстві піднімав на мене руку). Під ранок, коли я перебувала у виснаженому, напівсонному стані, він чіплявся до мене. Фізичного контакту між нами не було, але вітчим намагався торкатися мене. Я відштовхнула, і він дуже образився... Мені неприємно згадувати все це, намагаюся викреслити той період зі свого життя.

 — Коли донька розповіла про домагання, я була в глибокому шоці, адже чоловік готувався стати священиком, навіть закінчив богословську академію, — продовжує Ганна. — Ми з донькою відразу пішли в міліцію. Офіцер вислухав нас і сказав, що педофілія — дуже погана стаття, за яку чоловіка можуть надовго посадити. І я вирішила не брати на свої плечі такий тягар. Річ у тому, що Дмитро вже двічі судимий. Уперше — за крадіжку зі зломом із вуличного кіоску, вдруге (уже в період нашого подружнього життя) — за підробку грошей. Він уже сидів на зоні й тепер із такою статтею просто не вижив би. Тому ми повернулися додому й серйозно поговорили з Дмитром. Він у присутності родичів (були його і моя мама, а також сусідка) зізнався, що чіплявся до падчерки, після чого я забрала ключі від квартири й вигнала його. Розлучення ми оформили через рік — у 2008 році. Діти за рішенням суду залишилися зі мною, а колишній чоловік перебрався до батьків.

Весь цей час Дмитро і його батьки писали в мерію скарги, що я не дозволяю їм бачитися з дітьми та внуками. Я писала у відповідь, що не проти таких зустрічей у моїй присутності (і вони справді регулярно відбувалися). Але категорично заперечую, аби колишній чоловік, який і далі намагався психологічно впливати на дітей, бачився з ними віч-на-віч, оскільки це може закінчитися катастрофою. Копії цих звернень у комісію в справах дітей у мене збереглися досі. Однак у вересні 2008 р. опікунська рада Ужгородської мерії у відповідь на скарги Дмитра і його батьків, що я не дозволяю їм бачитися з дітьми, встановила порядок таких зустрічей: кожні вихідні з ночівлею у них. І я змирилася — все-таки це його рідні діти, які мають право бачитися з батьком. Через місяць Діма (йому тоді було шість років), повернувшись разом із братами після такої зустрічі з ночівлею, проговорився про домагання батька. Молодші братики підтвердили його слова: «Так, ми ще подушку в нього кидали!..» Я покликала доньку й попросила хлопців усе докладно розповісти. Діма повторив: «Тато тримав мене за руки й не давав пручатися...» Молодші брати все бачили, один із них намагався відтягти батька, але той так штовхнув його, що дитина впала й дуже вдарилася. Що мені як матері було робити? Ми всі разом пішли в міліцію й написали заяву, включивши в неї й торішні домагання Дмитра до пасербиці. 

Проти колишнього чоловіка порушили кримінальну справу за розбещення неповнолітніх, яку через два місяці, у грудні 2008 р., передали на розгляд Ужгородського міськрайонного суду. Відтоді й почалися ходіння по муках. Дмитро провину заперечує й робить усе можливе, аби затягти справу. І вона справді затягується. За рік суддя проводить усього три-чотири засідання, відкладаючи їх із якої завгодно причини: то педагога немає, то психолога, то ще когось. Діму й доньку допитали лише у травні 2009 р. — через півтора року після передачі справи в суд. Молодших братів — через два роки. Весь цей час четверо дітей були повністю на мені. Грошей катастрофічно не вистачало, адже аліментів Дмитро не платив (за цей час накопичилася заборгованість на сорок одну тисячу гривень). Я зверталася в службу у справах дітей з проханням позбавити його батьківських прав (висновок служби необхідний для суду), але там сказали, що зроблять це лише після вироку. А суд і далі затягується, справа перебуває на розгляді вже більше трьох із половиною років. Я ходила з цього приводу до голови суду — нічого. Пішла на особистий прийом до губернатора. Той обурився, дав доручення прокуратурі. Та переадресувала його ще комусь, так воно й заглухло. І в мене почали здавати нерви. Я зрозуміла, що суд ніколи не закінчиться, а якщо й закінчиться, то буде апеляція, касація. Від усієї цієї тяганини та усвідомлення власного безсилля почав «їхати дах», опустилися руки. Дмитрові батьки й далі наполягали на зустрічі з онуками, і одного дня (це було в лютому 2011 року) я не витримала — зібрала синів і сказала: «Ви підете на півтора місяця до бабусі й дідуся, а я за цей час поправлю здоров’я та зароблю грошей». Фактично я віддала дітей колишньому чоловікові. Сподівалася, що після порушення кримінальної справи він ніколи не зробить із ними нічого поганого... 

Потім дітей важко було повернути, але я просто забрала їх зі школи й привела додому. А з Дмитровими батьками (які вже на пенсії, обоє — колишні педагоги) неофіційно домовилася, що на вихідні вони забиратимуть онуків до себе. І весь рік діти у вихідні ходили туди. Видно, на них там чинився вплив, додому братики поверталися агресивними, різкими. Особливо старший, Діма. Коли я вимагала готувати уроки, відповідав, що поскаржиться на мене в суд, нагадував, що в нас навіть прізвища різні (після розлучення я повернула дівоче прізвище, а брати залишилися з батьковим). Він міг навіть послати мене на три букви... Зате батька любив, радо ходив до нього, весь час грав там на комп’ютері... Дмитрові батьки попросили віддати їм цього літа онуків на більш тривалий період. Я погодилася, і з
25 травня по 30 червня вони жили там. Я вважала, що небезпека минула, адже спливло чотири роки. Навіть просила батьків колишнього чоловіка забрати Діму на виховання до себе, він так любив бувати там... Але все сталося інакше.

 — 30 червня сини повернулися додому, — продовжує Ганна. — Все було нормально, вони всміхалися, гралися. Ми кілька разів встигли поїхати за місто на природу. Діма поводився як зазвичай, а шостого липня, у п’ятницю ввечері, несподівано стрибнув із даху нашої дев’ятиповерхівки... Напередодні ми відпочивали на річці, привезли звідти кілька кілограмів дрібної риби. Я замаринувала її й піднялася розвісити на даху. Там уже засмагала якась дівчина, ми перекинулися кількома фразами. Діма теж піднявся зі мною. Це було приблизно о 16.30, спека стояла неймовірна, десь під 40 градусів. Рибка та дрібна, щоб розвісити її, потрібен час, і я кілька разів казала синові: «Ти чого піднявся? Йди назад у квартиру, тут дуже жарко». — «Я хочу побути з тобою», — відповідав він. Сів поруч, почав розпитувати, як сушити рибу. Ми пробули там близько півгодини, я закінчила з рибою і сказала: «Спускаємося вниз». Зійшла й не проконтролювала, чи спустився Діма зі мною. Навіть гадки не мала, що він може залишитися, адже спека стояла нестерпна. Пішла на кухню помити руки, і тут забігає сусідка: «Діма впав із даху!» Я згребла з холодильника лід, схопила воду і як була босоніж кинулася вниз. Син лежав біля будинку непорушно. Я робила йому штучне дихання, поливала обличчя водою, прикладала лід, але це вже не могло допомогти... 

Жінка з протилежного будинку бачила, як усе сталося. Діма певний час стояв на самому краю даху й дивився вниз. А потім відійшов назад, розбігся й стрибнув. Ще й руку підняв, ніби помахав нею... Чому так сталося? Видно, в сина не витримала нервова система... Коли експертиза показала, що він був зґвалтований... Що коїлося в душі дитини? Він дуже любив батька, обожнював його. З одного боку — ця щира дитяча любов, з іншого — гидке зґвалтування, про яке він нікому не міг розповісти, щоб не зрадити батька... Не міг ні з ким поділитися, навіть виду подати... Він просто не витримав...

Міліція порушила кримінальну справу за фактом доведення до самогубства. Найстрашніше почалося після цього. Експерти встановили, що рани встигли зарубцюватися. За висновками експертів, факт мужолозтва був не раніше, ніж за 14 днів до загибелі (точнішу дату встановити неможливо). Наступні події не забарилися. Молодших братів вилучили в матері й передали в Батьовський притулок для неповнолітніх. А через кілька днів Дімин батько приніс у прокуратуру лист, написаний сином за півтора тижні до смерті. Ось кілька цитат із листа: «...У школі нас називають бомжами, тому що ми ходим грязні. Ми ще не вміємо самі стірати. Ми ходимо дома голодні їсти маємо готувати самі бо мама має відпочивати від нас вона каже що ми їмо багато як свині. відколи вона розлучилась з татом у нас жили багато дядів дядя Юра, дядя Марсель, дядя Діма, дядя Паша, дядя Коля. Зараз з нами живе дядя Владислав… він нас б’є кулаками. Обзиває нас… Після цих ударів у нас болить у середині, та лишаються синці на спині про це знає уся школа, усі сміються і не поважають нас… Я хочу жити тільки з татом. Тато ніколи мене не ображає. Тато про нас турбується. Він нас любить…»

У батька хлопчиків, Дмитра Бородіна, своя версія причин трагедії. Яка кардинально відрізняється від версії колишньої дружини.

 — Претензії до мене з боку дружини почалися 2007 р., коли вона повернулася з лікарні, — каже Дмитро. — Ця ситуація описана в кримінальній справі, яку через рік сфабрикували проти мене. Вона звинувачувала мене у всьому — що життя їй зіпсував, що не заробляв (хоча я працював — встановлював опалення й електрику). Я намагався якось налагодити стосунки, хоча знав, що вона живе з іншими чоловіками. Але дружина сказала, що вестиме статеве життя з ким завгодно, а діти вважатимуться моїми. Після цього ми розлучилися.

 — Пасербиця стверджує, що в той період ви чіплялися до неї.

 — Є таке звинувачення паралельно з обвинуваченням щодо Діми. Вона під фізичним тиском примусила дітей сказати це міліції... Це повна маячня, доказів якої немає жодних — ні прямих, ні непрямих. Є тільки матеріальне підґрунтя і помста.

 — За що?

 — (Пауза) Життя їй зруйнував — так вона каже. Починаючи з матеріальних претензій і закінчуючи тим, що не живу з нею. До того ж вона претендувала на квартиру моїх батьків. Щоб отримати якісь матеріальні цінності, вона використовувала дітей, як щит. Хотіла посадити мене у в’язницю й позбавити батьківських прав, а дітей віддати в притулок через скрутне матеріальне становище. Звідти їх мала забрати її тітка й оформити опікунство, за яке держава виплачує гроші. А потім тітка неофіційно віддала б дітей матері. Такий був план. А ці звинувачення в педофілії... Вони, по-перше, позначилися на дітях, адже їх у школі обзивали, бо батько такий. А я мусив мовчати, оскільки, за рішенням суду, діти після розлучення залишилися в неї. Але був зобов’язаний виконувати свої батьківські обов’язки, регулярно приходив у школу. 

Аня була проти наших зустрічей, чинила перешкоди, потім погоджувалася. Спочатку казала, що віддасть Діму нам на виховання, бо не впорюється. Це тим людям, котрі, за її словами, «гребані інтелігенти, що виховали сина-сволоту». А потім сказала, що передумала й не віддасть. Постійно брудом поливає мене перед дітьми. Вони потім запитують: «Тату, правда, що ти не ідіот?» Діма взагалі в стресі був, що мама спочатку дозволяє переїхати до нас, а потім забороняє. Ми пояснювали: «Тобі вже десять років, ти сам можеш сказати про себе в суді». І він написав того листа, який мав піти в органи опіки. Тобто як: він говорив, ми писали, а потім він переписав. Смисл листа в тому, що він хоче жити з нами, а не з нею. Треба було дати дитині жити так, як вона хоче, — спілкуватися з дідусем і бабусею, щоб була якась віддушина, а не постійний, безперервний стрес. Коли сини приходили до нас, вони в перші дні пісяли в ліжко. Це від страху перед матір’ю...

 — Ви знаєте, що Діма був зґвалтований?

 — Я запитував слідчого, але офіційного висновку експертизи нам не дали. Версій є багато, однак те, що стосується пам’яті мого сина, я повинен захистити. І не на підставі «я так думаю», а на підставі експертизи... В УВС я проходив детектор брехні. Сам погодився, бо в мене дві судимості, і треба розвіяти сумніви. Якби не пройшов детектор нормально, хіба сидів би зараз перед вами?

 — Як ви, як батько, вважаєте, — в чому причина того, що десятирічний хлопчик зважився на самогубство?

 — Розхитати дитині нервову систему, після чого все інше стає можливим. Хто винен? Винні батьки, відповідальні за долю дитини, бо діти на цей світ не просилися. Тому знімати з себе відповідальність, говорити, що я чистий мов кришталь... Чогось не додивився, упустив, десь треба було діяти активніше. Є речі, про які я не знаю, але я не очікував такого. Був на роботі — і тут дзвінок. Для мене весь світ обрушився. Це був мій перший син, я назвав його Дімою... Якби вони на даху говорили тільки про рибу, без емоційних натисків, як це часто бувало, то, можливо, нічого б не сталося. Бо є речі, які окриляють, а є — які опускають і штовхають на жахливі вчинки. Ми наполягли потім, щоб двох синів забрали в притулок. Скільки разів говорилося, що вона погубить дітей... У мерії це знали, у школі — теж. Але дітей забрали лише після трагедії...

 — Діма поводився нормально останніми днями, коли був у вас?

 — Розповім, як ми попрощалися. 30 червня, коли всі три брати поверталися до матері, сіли в таксі, і я вже зачиняв дверцята, — Діма раптом зупинив мене: «Стій!» І простягнув руку: «Тримай. Це цукерка. Але не їж її до четверга. Все, давай...» Це було сказано зовсім іншим тоном. Цукерка — звичайний льодяник, я досі тримаю її в себе. В голові не вкладається, що це означало, не можу осмислити. А в п’ятницю він стрибнув із даху...

Оскільки мати й батько кардинально суперечать одне одному, об’єктивну картину того, що насправді відбувалося з дітьми, могли б дати інші сторони, рівновіддалені від батьків. Наприклад, той-таки суд, який розглядає справу про розбещення неповнолітніх. Утім, із самим судом ситуація теж досить дивна. Чіткі терміни розгляду кримінальних справ законодавством не обумовлені, проте три-чотири засідання на рік і тяганину, яка триває впродовж уже більш як трьох із половиною років, зрозуміти неможливо. Заступник голови Ужгородського міськрайонного суду Ігор Семерак, який розглядає кримінальну справу, погодився зустрітися з журналістом, однак нічого по її суті не сказав, мотивуючи це тим, що справа все ще в судовому провадженні. А з приводу тяганини висловився так: «Це пов’язано з процесуальними труднощами. Однак після отримання результатів експертизи «з’явиться світло в кінці тунелю». Як вдалося дізнатися автору матеріалу з інших джерел, за місяць до загибелі Діма пройшов у Львові психолого-психіатричну експертизу, яка має дати відповідь на запитання, казала дитина правду чи наговорювала на батька.

Більш-менш вичерпну характеристику хлопчику дали тільки в Ужгородській 19-йшколі, де він провчився з 1 по 4 клас.

 — Що можна сказати — неблагополучна сім’я, — розповідає класний керівник Тетяна Гальма. — Це з першого дня було зрозуміло. Діма приходив до школи неохайний, форма якщо й була, то вже така... Мама казала, що батько не займається сином, батько скаржився на матір. Він лише зрідка приходив на перервах — раз-двічі на місяць. Коли дітей на вихідні забирала бабуся, то відшкрібала, відпирала і вдягала їх. А потім знову все повторювалося. Школа кілька разів зверталася в мерію, що в сім’ї дітьми не займаються, але... Я й сама якось приходила до них, тому що Діма тижнями не вчив уроки. Але всередину мене не пустили. Потім мама сказала, що їй соромно пускати когось у квартиру — меблі обдерті, двері розбиті...

 — Як Діма навчався?

 — Фактично не вчився, не хотів. Йому байдуже було, яка оцінка — 2, 5 чи 10. Поведінка? Жвавий, рухливий. Одного стабільного друга не мав, але з хлопцями обмінювався комп’ютерними іграми. Це, здається, була єдина радість у його житті. У нього й батько комп’ютерами займається... І ще — всі три брати чомусь дуже билися між собою на перервах. Це ніби буденні речі для них були — побитися, помиритися. Діма міг бити й чемних хлопчиків, які не давали здачі. Батько одного з них приходив із цього приводу до школи. Сидіти за однією партою з Дімою ніхто не хотів. Приходив до школи він постійно неакуратний, розхлябаний. Сидів собі сам на крайній парті... Мені здається, найкраще дітям було в бабусі. Я навіть рекомендувала матері віддати Діму туди на виховання. Вона: «Я б і віддала, але вони не хочуть». Я тоді до бабусі, а та: «Я б і взяла, але в нас суд...» Була ніби домовленість, що з наступного навчального року Діма таки переїжджає до бабусі й піде в іншу школу. Але заяву про переведення вони так і не принесли... Торік узимку був період, коли мати просто вигнала братів до бабусі. А потім знову забрала прямо зі школи. Наш психолог тоді проводила тести і встановила в Діми агресивність і настороженість...

 — До кого Діма більше тягнувся — до батька чи до матері?

 — І до батька, і до матері. Маму, здається, брати більше боялися, бо вона сварила їх за навчання, строгішою була. Але діти все одно люблять обох батьків, якими б вони не були.

 — Діма приходив до школи з синцями?

 — З синцями на обличчі не приходив, а під сорочку я йому не заглядала. Ґулі бували на голові, але це у всіх хлопчиків звичайне явище... І ще — того листа, що в прокуратурі, Діма не міг написати сам — це однозначно. Усно відповісти вмів, а письмово сформулювати хоч одне речення — ні. Творів не вмів писати. В мене залишилися зошити з розвитку мовлення, я це точно знаю...

Автор матеріалу зателефонував у Батьовський притулок для неповнолітніх, щоб поцікавитися молодшими братами Діми.

 — Хлопці в нормальному стані, — сказав директор притулку Василь Цогла. — Однак дуже замкнені. Молодший ще щось пробував говорити, проте старший його стримує: «Не можна, мовчи». Там боротьба між батьками, і це позначається на хлопчиках. Якщо порівняти братів із дітьми, котрі часто потрапляють до нас із вулиці, то вони відрізняються у кращий бік. Знають своє місце, що можна, а що ні. Хоча вдома в них не було нормальних умов, це видно з поведінки...

Водночас, коли з Ужгорода приїхали психологи й педагоги, аби опитати братів, обидва сказали, що хочуть повернутися додому. Про це мені повідомила психолог притулку Тетяна Підберецька, яка була присутня при цій розмові: «Діти однозначно висловилися за те, що хочуть до матері. Не до батька, не до бабусі з дідусем, а саме до матері».

DT.UA розшукало свідка останніх хвилин життя Діми — 17-річну дівчину, яка засмагала на даху в той момент, коли з нього стрибнув хлопчик. Вона була присутня під час останньої розмови матері з сином.

 — Коли я піднялася на дах, мама з хлопчиком уже розвішували рибу, — каже Аня. — Ми перекинулися кількома нейтральними фразами, після чого я лягла на килимок засмагати. Дитина з мамою були метрів за сім і про щось говорили. Про що саме, я не дослухалася, однак розмова була спокійною, хлопчик навіть сміявся. Потім, коли жінка спускалася вниз, я одягла навушники й перевернулася на живіт. А дитина пішла за надбудову для ліфтового механізму, тому я її не бачила. Через кілька хвилин вибігли дорослі й сказали, що хлопчик упав з даху...

Що саме стало останньою краплею, яка примусила дитину звести порахунки з життям, з’ясувати, напевно, вже неможливо. Сам Діма про свої проблеми нікому не розповідав. Єдине його свідчення, що в сім’ї не все гаразд, — лист, принесений у прокуратуру батьком. Мати категорично заперечує викладені в ньому факти. Каже, що справді жила з чоловіком на ім’я Владислав, який інколи гостро реагував на демонстративний непослух старшого сина, що особливо проявлявся після візитів до батька. Але до рукоприкладства ніколи не доходило. І голодними діти, за словами Ганни, ніколи не були. Після прочитання листа напрошується одне закономірне запитання. Якщо співмешканець матері справді знущався з дітей, чому батько жодного разу не звернувся в міліцію й не задокументував сліди побоїв? Адже це були б дуже серйозні аргументи в боротьбі за синів. Відповідь на це питання отримати не вдалося, оскільки незабаром після нашого інтерв’ю Дмитра Бородіна арештували. Після результатів експертизи, що встановила факт зґвалтування хлопчика, батькові інкримінують не тільки доведення до самогубства (ч. 3 ст. 120), а й насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом щодо малолітньої особи, що заподіяло особливо тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 153 Кримінального кодексу). Зараз Дмитро перебуває за ґратами у слідчому ізоляторі. Мати дітей визнана потерпілою.

Коментарів газеті слідчий дати не захотів, тому про перебіг розслідування можна лише здогадуватися. Справа про доведення до самогубства навряд чи має перспективу. Юристи давно називають 120-ту статтю Кримінального кодексу мертвонародженою, — за нею в Україні не засудили ще жодної людини. Інша річ — насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Головне питання — чи був ґвалтівником Діми його батько. Спроби слідства з’ясувати це з допомогою детектора брехні викликають подив, адже застосування цього приладу не передбачене жодним законом, а здобуті з його допомогою відомості не можуть бути використані як докази. Однак є можливість отримати відповідь на запитання, хто ґвалтівник, у Києві — з допомогою спеціальної експертизи, яка здатна встановити, чи могла конкретна людина зґвалтувати конкретну дитину. Саме таку експертизу було задіяно в гучній справі про педофілію в «Артеку», за якою проходили високопосадовці, зокрема народні депутати.

Головна мета слідства — встановити й покарати винних. Діму, на жаль, не повернути. Як сказав вище один із фігурантів справи, за долю дитини відповідальні обоє з батьків, проте більше запитань у зв’язку з цим не до нього, а до матері. Як могла вона, знаючи, що чоловік чіплявся спочатку до пасербиці, а потім і до сина, знову й знову віддавати дітей йому в руки? Коли я запитав про це, Ганна відповіла: «Це була моя помилка, тепер я дуже жалкую з цього приводу… Я не знала багатьох юридичних тонкощів...» 

Ще більше запитань до служби у справах дітей, Центру соціальних служб сім’ї та молоді, опікунської ради Ужгородської мерії. У всі ці структури неодноразово надходили звернення — від матері, батька і його батьків, зі школи, — з яких було видно, що з дітьми далеко не все гаразд. Чиновники чудово знали про педофільну кримінальну справу, яка розглядається в суді. Законом «Про охорону дитинства» саме на них покладено обов’язки захищати дітей від жорстокого поводження, усіх форм фізичного чи психологічного насильства. Але вони не зробили абсолютно нічого для захисту хлопчика, просто відвернулися від проблеми, ніби її не існує. Автор звертався у всі перелічені структури, однак жодна з них не захотіла дати коментарів.

Десятирічний хлопчик — зовсім дитина, в якої ще іграшки в голові. Аби довести його до самогубства, треба дуже постаратися. Однак якщо батьки настільки захоплені міжусобицями, що забули про дітей, суддя роками затягує справу про педофілію, потерпіла дитина регулярно залишається на ніч із підсудним батьком, а чиновники з мерії вдають, ніби все гаразд... Вийшло так, що хлопчик, котрий став жертвою сексуального насильства, залишився з усіма своїми проблемами, бідами та кривдами наодинці. Не маючи життєвого досвіду, не знаючи, як їх вирішити, він не знайшов іншого виходу, ніж розбігтися й стрибнути з даху багатоповерхівки. Коротке життя Діми Бородіна — це німий докір бездушності і байдужості всіх тих, хто міг і повинен був йому допомогти, захистити, але так і не зробив цього...

P.S. Коли матеріал готувався до друку, стало відомо, що опікунська рада Ужгородської мерії прийняла рішення повернути дітей із Батьовського притулку матері. Молодші брати Діми вже приїхали додому.

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>