Сирітський парадокс

Надія Вишневська, «Старий Замок»   19 вересня 2012 19:50  26621190 021710
Сирітський парадокс

Нині в Україні більше сотні тисяч дітей, які стали сиротами або зосталися без батьківської опіки. Багатьох із них позабирали у прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу, де вони отримали повноцінних маму й тата. Решта вештаються вулицями або мріють про справжню родину в державних інтернатах. І знайшлися би прийомні батьки, так законодавча халепа: опікуватися дітьми людям похилого віку, які проте можуть і хочуть виховувати, — не можна.

Нині на Закарпатті у 56 прийомних сім’ях і 36 дитячих будинках сімейного типу виховуються 340 сиріт. Четверо з них допомагають по господарству й бавляться на подвір’ї у Великому Березному.

Кароліні 13 років і вона перша вихованка у тутешньому дитбудинку сімейного типу імені Святого Гавриїла. Її взяли малесенькою, одразу ж із лікарні. Дівчинка – відмінниця, закінчила музичну і мистецьку школи, грає на скрипці і фортепіано, перемагає на всеукраїнських конкурсах, сама вже випікає смачні тістечка з яблуками.

Дмитрові майже 15, тут він із 2008-го року, з села Чорна Тиса на Рахівщині. Пішов у 9-ий клас, любить футбол. 11-літній Павлик відпочивав у таборі в Одесі й гоцати м’яча мріє професійно.

«А це наш Василько, – показує у фотоальбомі Наталія Ревай, мама-вихователь дитячого будинку сімейного типу та директор Великоберезнянського осередку мережі благодійних організацій «Карітас». – У нього дитячий церебральний параліч. Отаким він був – переломи, букет хвороб, довго лежав у лікарні. Там би і вмер, якби ми не забрали його».

15-річного Василька й справді не впізнати. «Не вірять люди, що в нього ДЦП. А лікарі тоді не бралися за Васю, казали, що слабкий дуже, гемоглобін був «на нулю». То ми його годували, самі з ним займалися, особливо допомогли термальні басейни. Роками носив ортопедичне взуття, аби ніжки вирівнялися. За Каролінкою все повторював – так серед здорових дітей і сам почав видужувати. Сідала вона на горщик – і Вася так само. На дев’ятий день народження уперше зрозумів, що це його свято. Тоді ми подарували йому іграшкову машинку – як же зрадів, як тішився! Хвала Богу, змогли Васі допомогти. Дитина себе вже обслуговує – не стовідсотково, але є значний прогрес».

Наталія Іванівна продовжує гортати фотоальбом. «Он Маринка наша, в університеті. А це Галя, перукар тепер. Тут старшого Васю всі разом відправляли в армію. Це Юра, Ігор, Василина, Люба… «Випускників» дитбудинку у нас десять. Але опікувалися й дітьми, які не були оформлені як вихованці, бо мали проблеми з документами. Ми робимо все, аби наші діти розвивалися. Живуть у дитбудинку, поки не завершать навчання. Але й опісля не забувають про рідний дім, часто навідуються в гості».

Раніше, розповідає Наталія Іванівна, дітей у будинку було більше. «Ми б хотіли, аби в нашій сім’ї з’явилися нові вихованці. Серце болить, що діти в інтернаті мріють про родину, до якої їх, чомусь, не пускають. Хоч там і годують, вони в теплі, але рідних ніхто не замінить. А в нас три ліжка у хаті пустують, є всі умови для проживання. Проте дітей брати не дозволяють».

Пенсіонерам сиріт не дає закон

Головна причина, пояснює Світлана Якімеліна, начальник служби у справах дітей Закарпатської облдержадміністрації, – вік. «За українським законодавством, прийомні батьки пенсійного віку не можуть опікуватися дітьми-сиротами в дитбудинках. Це обмеження з’явилося в 2006 році. Сім’я Ревай – люди передпенсійного віку. Тому малюків уже не можемо віддавати до цього дитбудинку. От трохи старших було б доцільно: поки батьки досягнуть пенсійного віку, вихованцям має виповнитися 18».

Наталія Ревай каже, що зверталася до служби за дозволом – хотіла всиновити 14-річного хлопчика з Мукачева, але їй відмовили. «Звалюють усе на закон, безпідставно називають нас неблагополучною сім’єю… Діма прийшов, коли мав 10 років, і прижився, Павликові зараз 11. Наші діти знають, що таке родинний затишок, вони ситі, вдягнуті, зайняті, усі мають освіту. Від соцслужб ніколи не було зауважень. Ми не скаржимося, вчасно отримуємо всі соцдопомоги, на свята подарунки, подорожуємо. Пишу проекти, і нещодавно за одним із них німецька організація надала нам мікроавтобус. У дітей є комп’ютер, доступ до Інтернету, у кожного – по велосипеду. Готові приймати дітей хоч сьогодні, сил є вдосталь, усе необхідне маємо. А нам кажуть – не можна…До пенсії нам ще чотири роки, до того ж, 5 років поза пенсією ще працювати можна».

«Звісно, ми зацікавлені, аби діти з інтернатів потрапили до дитячих будинків сімейного типу чи прийомних сімей, – каже Світлана Степанівна, – апріорі їм там буде краще. Держава виплачує кошти на їх утримання (на одного – близько 2 тисяч гривень), може надавати житло для дитбудинку. Прийомні батьки отримують зарплату. Таким закладам у Закарпатті не лише благодійники «Карітасу» допомагають, є й інші фонди. Ми вдячні будь-якій організації, що надає приміщення для прийомних сімей і дитбудинків. Проте є закон, якого маємо дотримуватися».

Рідній бабусі можна, прийомній – зась

Допомагає дитбудинку імені Святого Гавриїла у Великому Березному благодійна організація «Карітас» – як всеукраїнський осередок, так і її представники з Італії, Франції, Угорщини, Словаччини та Чехії. Власне, саме «Карітас» й ініціював появу подібних дитбудинків в області – нині їх 8: 4 на Ужгородщині, зокрема у селах Середнє та Ратівці, 2 – на Великоберезнянщині, один – на Хустщині і вже реорганізований у прийомну сім’ю на Мукачівщині. До 2006-го вони фінансувалися виключно «Карітасом», нині ж допомагає держава.

«Після розпаду СРСР благодійна організація «Карітас» була в числі перших, хто на теренах незалежної України почав організовувати дитячі будинки сімейного типу, – розповідає Федір Фегер, директор Закарпатського благодійного фонду «Карітас Святого Мартіна». – У світі фонд діє близько 70 років. Офіційно на Закарпатті ми існуємо з 1999-го, насправді ж – значно раніше, з 1992-го. Тоді організовували безкоштовні кухні, аби годувати бідних. Шукали кошти за кордоном, купували будинки, знаходили прийомних батьків, які б погодилися виховувати сиріт. Уже кілька років, завдяки допомозі держави, не сплачуємо за комунальні послуги в ДБСТ, а в основному займаємося пошуком приміщень».

Незабаром в області, каже Федір Федорович, з’являться ще 2 дитбудинки – один запрацює у жовтні в Рахові, інший зводиться в  Ратівцях. Тут також буде реабілітаційний центр. «Такі заклади вкрай потрібні, бо ці діти багато пережили. У половини з них тяжкі психологічні травми. Є малюки, у яких батьки загинули в автокатастрофі, дитина, яка бачила посеред кімнати маму в калюжі крові… Зо два роки тому ми організовували табір відпочинку в Анталовцях, але наразі не маємо коштів. До того ж, самі вихователі потребують відпустки. Держава, на жаль, цьому не надто сприяє».

«Найбільша проблема, – продовжує благодійник, – бюрократична тяганина. Іноді прийомним батькам на оформлення документів і соцвиплати доводиться чекати мінімум півроку.

До прикладу, в Чехії у дитбудинках сімейного типу прийомних татусів і матусь є кілька, вони чергують позмінно: вранці приходить один, увечері – інший. Це неповноцінна сім’я. А змінити наше законодавство нам не під силу. Якщо Наталії Ревай вдасться досягти, аби ще дітей на виховання їй таки дали, ми лише радітимемо».

Із «Карітасом» співпрацює і Закарпатський благодійний фонд «У наших руках майбутнє», який допомагає 16 ДБСТ у 7 районах області і в основному влаштовує дітей-сиріт до сімей, а також проводить навчання та зустрічі для прийомних батьків, залучає психологів, соцпрацівників, педіатрів та волонтерів, інформує, як створити дитбудинок, підтримує сім’ї, передає пожертвування. За п’ять років існування організації до прийомних сімей потрапило 30 сиріт.

Голова правління Фонду Олександр Курмай каже, що найважче прийомним батькам оформити довідки про доходи та забезпечити всі необхідні умови проживання для вихованців. «Справді, отримання документів може тривати місяцями. Але вимоги з боку держави реальні, кандидатів потрібно правильно вибрати, «просіяти через сито», аби перевірити їх психічну придатність. Виховувати кількох дітей можуть молоді та енергійні батьки. Звісно, є виняток, коли людина пенсійного чи передпенсійного віку має достатньо сил, аби займатися сиротами, проте закон цього не підтримує. Однак, якщо рідна бабуся бажає виховати свого онука-сироту, на це вона право має».

Цьогоріч у березні президент України обіцяв до кінця року влаштувати у дитбудинки сімейного типу і прийомні сім’ї 2 тисячі дітей. У Міністерстві соціальної політики підрахували, що нині у таких закладах проживає майже 10 тисяч вихованців. Інші – розкидані по інтернатах і вулицях. І благодійники, і соцпрацівники погоджуються: ці діти мають жити в повноцінних сім’ях із працездатними батьками непенсійного віку. Та практика показує, що винятки є, а закону для них так і не передбачили.

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>