Хто до тіла, хто до діла. Що чекати від партій, які «виграли» Закарпаття

Віктор ПАЩЕНКО, "Старий замок"  30 листопада 2012 10:49  6325459 026018
Хто до тіла, хто до діла. Що чекати від партій, які «виграли» Закарпаття

За підсумками недавніх бурхливих парламентських виборів, Закарпаття виявилося регіоном, де результати найбільш наближені до загальноукраїнських. 

Так у принципі було завжди, але подібні показники мала Київщина, Буковина ще деякі області Центральної України. Тепер вони стали більш опозиційними, тому наш край став унікальним у цьому плані. 
Не будемо оцінювати добре це чи погано, але фактом залишається те, що Закарпатська область зберегла за собою репутацію маленької моделі України, через яку можна простежувати політичні процеси в розвитку. Наведемо порівняльну таблицю:

Партії

Україна

Закарпатська область

Партія регіонів

30,00

30,87

Об’єднана опозиція «Батьківщина»

25,54

27,69

«УДАР»

13,96

20,03

Комуністична партія

13,18

5,03

«Свобода»

10,44

8,35

 
Отож відмінність лише в тому, що трохи менший відсоток в області набрали крайні радикальні сили, особливо комуністи, а за рахунок цього «в плюсах» помірковані проєвропейські центристи. На цих виборах таку репутацію мав «УДАР». Але це тільки зовнішня картинка. Бо в партійних перегонах не брав участі Єдиний Центр, хоча його роль у виборах в області була ключовою. 
Нагадаємо результати останніх місцевих виборів за партійними списками 2010 року: Єдиний Центр – 24,3 %, Партія регіонів – 18,2 %, «Батьківщина» – 8,6 %, «Фронт Змін» – 6,1 %, КМКС – 3,8 %, «Сильна Україна» – 3,0 %, ДППУ – 3,0 %,… «Свобода» – 1,5 %, КПУ – 1,2 %. А загальний результат усіх кандидатів-мажоритарників, яких підтримував Єдиний Центр, на цих виборах становить 171 322 голос, у той час як висуванці Партії регіонів здобули 167 301. Таким чином, не враховувати впливу Єдиного Центру на партійні розклади в краї буде неправильно й поверхово. А співвідношення влади й опозиції в області має суттєво відмінний контекст, ніж загалом у державі. 
Депутати-солдати
На останніх перегонах команда Віктора Балоги однозначно підтримувала опозицію. І, до речі, лише в тих округах, де перемогли єдиноцентристи, одночасно перемогли й опозиційні партії. Хоча прямого стосунку до них він не має. То які ж політичні розклади нас очікують у краї між виборами 2012 року й наступними президентськими?
Найбільш зрозуміла ситуація з Партією регіонів. Вона чітко структурована, підпорядкована президентській вертикалі і входитиме до парламентської більшості, хоч і ситуативної. Нині вона нараховує 6 народних депутатів (якщо Нестора Шуфрича й Сергія Мошака вважати закарпатцями, а Іштван Гайдош таки дочекається входження списочників до уряду). 
Єдине питання: яку тактику оберуть регіонали? Чи підуть шляхом своїх духовних попередників із СДПУ(о), підпорядковуючи собі всі владні важелі та знищуючи незгодних, чи таки залишать за собою можливість мирного переходу в опозицію й збереження цивілізованих стосунків? Про те, що влада готується до силового варіанту, свідчать і рокірування правоохоронців по всій Україні, щоб відірвати їх від «коренів» і прищепити психологію яничара. Однак багато залежатиме й від місцевого активу: чи захоче він пристати на позицію сліпого послуху? Вірними союзниками регіоналів на теренах області залишатимуться комуністи, які, втім, не мають самостійних важелів впливу.
Набагато складніша ситуація з опозицією. Поразка Олександра Кеменяша в мажоритарному окрузі може спонукати його відійти від активної політики, а це вельми боляче вдарить по фінансових можливостях тутешніх опозиціонерів. 
Фактично від традиційної «Батьківщини» Закарпаття тепер не має жодного парламентаря, бо Валерій Лунченко представляє «Фронт Змін». Та й він тісно зав’язаний на фінансових можливостях колишнього «шефа» Роберта Бровді, який подався до влади. 
Тож говорити нині про цілісну обласну організацію Об’єднаної опозиції не випадає. Хіба про окремі осередки, але на прикладі виборчої кампанії в Ужгороді бачимо, що вони також дуже розпорошені. Формально обласну організацію «Батьківщини» може очолити Андрій Сербайло, але дуже сумнівно, що в нього вистачить бажання, авторитету і, головне, ресурсів для організації системної опозиції. Сам 30- річний Валерій Лунченко поки що здається доволі порядним і перспективним політиком, однак йому слід набратися досвіду, а це роки наполегливої праці.
Не набагато краща ситуація в «УДАРу», який ще тільки створює обласні осередки. Більшість його активу сподівається на президентські перспективи Віталія Кличка й тому об’єднана суто меркантильними інтересами. Говорити про ідеологічну складову цієї партії поки зарано, бо вона – проект одного авторитетного прізвища. Валерій Пацкан, котрий представлятиме Закарпаття від «УДАРу», також зовсім недосвідчений політик і досить далекий від опозиційної боротьби. Тому, крім загальних заяв, спущених з центру, від місцевих «ударівців» чекати нічого.
У місцевої «Свободи» є ідеологія, але немає ні потужної організації, ні фінансів, ні навіть свого представника у парламенті. Але головне, що «Свобода» не має масової електоральної бази на Закарпатті, тому також не може претендувати на лідерські позиції. 
Хто на головний важіль?
Відповідно – єдиною системною структурою, здатною протистояти Партії регіонів, в області залишається Єдиний Центр. Відразу можна почути заперечення – мовляв, це бізнес-проект без ідеології й таке інше. Хоча насправді ідеологія у нього набагато глибша, практична й дієвіша, ніж тріскотня сотень політтехнологів, і вмістити її можна всього у два слова – місцеве самоврядування. 
Саме на ньому заснований європейський спосіб життя, який узяв початок з магдебурзького права, перекинувся в Америку, Канаду й нині називається цивілізованим. Саме воно стимулює відповідальність громади, яка контролює чиновників, суд, освіту, медицину, екологію, бізнес – і все це ми називаємо демократією. 
Якраз місцеве самоврядування може примирити в одній державі різні території, які мають відмінну історію, мову, релігію, традиції тощо. І саме воно є противагою імперській, авторитарній системі з її централізацією, бюрократичною вертикаллю та деспотією. Тому така опозиція є справді системною, вона відчуває реальні проблеми, а не вигадує штучних технологій. Як скоро це осягне «офіційна» українська опозиція і наскільки вона зможе об’єднати подібні сили – питання не до закарпатців. А доки київські пани чубляться, ми можемо сподіватися лише на себе.  

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>