Ужгородка 20 років тому не відмовилася від хворого сина

Анастасія Лесів, "Старий Замок"  16 березня 2012 16:34  4307608 17890
Ужгородка 20 років тому не відмовилася від хворого сина

Ще два десятки років тому життя юної Тетяни здавалося їй просто казкою: успішна спортсменка вийшла заміж, а згодом народила  дитинку. Не припускала навіть, що може щось піти не так. Та доля внесла корективи: у пологовому жінці повідомили, що вона може відмовитися від малюка – синочок народився з синдромом Дауна. Як складалося життя – її та хлопчика – Тетяна Мирявчик розповіла «Замку».

– Я довго плакала. Дивилася на маленького й не могла зрозуміти, що ж не так. «За що?» – питала себе. – Тоді медики запевняли, що моя дитинка може й не вижити... Завдяки підтримці моєї мами й рідної сестри, я не відмовилася від свого хлопчика.

Про таке рішення жінка одразу ж сказала чоловікові. Тоді ж дала йому можливість піти. Відповів, що залишається, і вони разом виховуватимуть дитину.

В оточенні Тетяни не було знайомих з такою проблемою. Та й інформації про цю хворобу – обмаль. Не було кому підказати, що робити, як доглядати за малим. «У поліклініці взагалі скептично на мене дивилися: мовляв, чого я забрала малюка», – продовжує.

Перший рік у сім’ї взагалі не порушувалася тема, що з дитиною може бути щось негаразд. І лише через три роки, коли синочок почав рости, батьки побачили, що ж це за недуга. «Настав час мені виходити на роботу. Нас не брали в жоден садочок, мовляв, хто буде за вашою дитиною наглядати, адже вона не така, як усі, вона особлива. Не вміє багатьох речей. Тоді моя мама взяла декретну відпустку, щоб доглядати за  Васильком, а я вийшла на роботу. Дуже підтримав колектив. Дівчата не втомлювалися казали, аби я не засмучувалася й не опускала рук».

За словами жінки, набагато важче стало, коли через певний час і мама вийшла на роботу. А ще й батько захворів. Тоді й постало питання, що ж далі робити, бо дитину потрібно було кудись прилаштувати. Тетяна натрапила на газету, в якій прочитала, що в Ужгороді один садочок набирає групу на цілодобовий догляд за дітьми з певними вадами. Вирішила записати й Василька. «Спершу завідувачка садочку запропонувала взяти дитину у заклад лише на місяць випробувального терміну. Та вже за тиждень мені зателефонували, аби я донесла всі документи – оформили мою дитину на постійно. Побачили, що хлопчик багато чого вміє, адже вдома з ним посилено займалися.

Малюк півтора року відходив у садочок. Коли Василю випов­нилося 8, батьки постали перед новою проблемою – треба давати дитину до школи. Спершу Тетяна думала індивідуально займатися з ним удома, але тоді в Ужгороді відкрився центр «Дорога життя», і його директор Олег Кириленко запропонував провести експеримент – працювати й з такими дітками. Приходили вчителі з 20-ї школи. Потихеньку розпочалося навча­ння.

«Хоч спершу мій чоловік під­тримав моє рішення залишити малого, але весь час, як син ріс, ми сперечалися. Я дбала про Васю, чоловікові здавалося, що надміру. Казав, що я з дитини дурня роблю. «Навіщо, – питав мене чоловік. – Він у нас нормальний!» Проте, коли просила вийти з сином на прогулянку, – відмовлявся. Бачила, що він соромиться хлопчика, адже те, що дитинка хвора, видно було одразу».

За кілька років жінка таки розлучилася з чоловіком. «Він почав мене ображати. А ще час од часу й руку на мене піднімав. Якось не витримала: тоді Василько мав 13 років. Він завжди мовчки спостерігав за нашими чварами, а одного разу заступився за мене й сам попав під гарячу руку батька. Я подала на розлучення».

А ще жінка пригадує, як на вулиці за спиною чула, якими брудними словами люди обговорюють її дитину. Та зізнається, що хоч було важко, але  ніколи не соромилася сина. Через постійні проблеми в транспорті зважилася купити в кредит авто – тепер сама його виплачує.

«Хоч було складно, та нині я пишаюся своєю дитиною. Він танцює, грає в теніс, виготовляє свічки разом зі своїми друзями в «Дорозі житя». Ніколи не думала, що мій Василько зможе просто тримати голку в руках – не те щоб вишивати! Розумію, що він має певні особливості, але на світ у нього своє бачення. Живу заради сина, бо знаю, що ніхто не допоможе. Інколи навіть здається, якби не його поява в моєму житті,  ніколи б не стала такою сильною духом і донині терпіла б усі чоловікові образи, – каже Тетяна. – За те, що 20 років тому вирішила не віддавати свою дитинку, дуже вдячна медсестричці, яка працювала в той час у пологовому. Вона сказала, що настане день, коли я ще пишатимуся своїм сином.  Досі згадую слова тієї жінки. І тепер не знаю, як склалося б моє життя, якби тоді відмовилася від Василька».

Нині Тетяна Мирявчик уже відзначила 21 рік, як займається діловодством в Ужгородському РАЦСі. За ці роки жінка й не думала змінювати місце роботи, адже колектив установи – це її добрі подруги, котрі завжди готові прийти на поміч. Також жінка весь час у громадській діяльності: хвороба сина спонукала до того, що нині вона надає психологічну підтримку всім мамам, які мають подібні проблеми. «Усе, що роблю, – усе завдяки Васі. Біля нього я стала сильною й самодостатньою».

Попри те, що працює жінка в установі, де поєднуються закохані серця, власного сімейного щастя донині так і не знає. Проте має сина, котрий щодня підживлює її енергією. І коли їй буває важко, то, зізнається, заспокоює себе думкою, що все – дрібниці, адже є люди, яким нині набагато складніше.

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (1)

Анна  02.05.12 17:04

Конечно, хорошая женщина и мать.Просто очень жаль всех женщин , имеющих подобных детей- каждый день смотреть...

Всего комментарів 1
]]>