Мирослав Дочинець: «Криничар найближчий мені з усіх, про кого я досі писав»

Олена Тралі, "Старий Замок"  22 березня 2012 16:27  6047979 08267
Мирослав Дочинець: «Криничар найближчий мені з усіх, про кого я досі писав»

Наш земляк, номінант на цьогорічну найголовнішу державну премію у галузі літератури та мистецтва – ім. Т.Шевченка Мирослав Дочинець йде до читачів з новим епічним твором. Докладніше він розповів про нього «Замку».

– Ще років п’ять тому вас знали як автора книжок новел і афоризмів. І раптом три останні роки поспіль – роман за романом? Ось і тепер новий – «Криничар». Як  це пояснюєте?

– Кажуть, людина за сім років повністю міняється на клітинному рівні. А що вже казати про творчий організм. Новела справді сформувала мене як літератора, а афористика допомогла поставити ритмічний стиль.

Ці жанри навчили бачити незвичайне в звичайному і розповідати про це ясно і зримо – з внутрішнім підтекстом. Дуже добра школа для кожного письменника. Та минув час, і я зрозумів, що багажу назбиралося більше, з’явилася потуга для розгону. Проте, якщо придивитися, у моїх романах можна помітити зернистість письма, внутрішню напругу фрази, рублені кінцівки розділів тощо. Це з арсеналу но­веліста.

Я власноруч спорудив кілька будинків – до цього прилучав мене ще батько в дитинстві. Жити під таким дахом зовсім по-іншому, ніж під чужим. Роман – той же дім, який зводиш своїми руками і населяєш його різними людьми. Хочеться, аби їм там було затишно. Моя творчість – це література «дому», а не «вітру». Хай де б ти  був, ти Вдома. Таку філософію сповідую.

Чи є щось спільне в Ли­са, Вічника й Криничара?

– Звичайно, всі вони вийшли з-під однієї руки, з одного серця. Хоча й дуже різні. Лис – вольовий романтик, який розплутує клубки жорстокого, несправедливого життя. Вічник – вдячна дитина Природи, висока душа, адепт ря­тівного гуманного егоїзму, потрібного для виживання в хиткій, чужерідній дійсності. Криничар пішов далі, взявши міцності від Землі й мудрості від Неба. Криничар найближчий мені з усіх, про кого я досі писав. Це – герой духу і діла. Будуючи власним коштом міст у Мукачеві, насправді він прокладає міст до нової доби, нової свободи, до нової сутності буття на європейському маргінесі. Події відбуваються наприкінці ХVІ – початку ХVІІ століть в Угорській Русі, у Війську Запорізькому, в Туреччині і Єгипті. Та найбільше тут присутнє тогочасне Мукачево.

– Про що ваш новий роман?

– На такі прості запитання найважче відповідати. Якби можна одним словом, я б сказав – про Служіння. Втім усі мої романи про це. Але як воно відбувається в Овферія Криничара – цікаво. 

Я поринув у світ нового героя з головою. Пройшовся його слідами в Угорщині, в Австрії, поїхав до моря в Синайську пустелю і там два тижні поспіль від світанку до сутінків писав, писав.

Криничар, на противагу смиренному Вічнику, не тільки навчає людей, а й рішуче міняє їх, а з ними й довколишній світ. Своїм життям (а планида його не менш складна й повчальна, ніж у Вічника) він відкриває читачеві дві найголовніші принади – свободу від страху і свободу від злиднів. До того ж ділиться секретами «робити» гроші й мудро розпоряджатися ними. Просто й навдивовижу переконливо. І без містики. 

В українській літературі тема «людина і гроші, гроші і душа» чомусь сором’язливо оминалася. Мовляв, гроші – не головне. Так, зазвичай вони йдуть попереду головного. До цього привело життя й сина убогої дівчини-калічки з Лавок, що під Мукачевом, хоч як він тому опирався. Тепер мені дуже сумно прощатися з цим героєм. Але він уже все виповів на трьохстах сторінках тексту і все зробив, що тільки може зробити людина такої духовної й дієової сили.

Описуєте події тих часів більше як історик чи як письменник?

– Не я описую. Роман має підназву «Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії». Оповідь – у вигляді щоденникових нотаток головного героя. Це – животрепетна сповідь бентежної, шляхетної, муштрованої життям душі, сповнена аромату Часу, Духу і Любові. Я вже не кажу про дивовижну одіссею знегод і поневірянь простого русинського дітвака, поки він став першим у краї багачем, з яким рахувалися в Будапешті і Відні.

Що б ви ще хотіли сказати про нову  книжку?

– Напевно, прочитання одного абзацу з неї скаже читачеві більше, ніж моє розлоге інтерв’ю. Бо це не просто історія з історії, це – стихія трепетного внутрішнього світу унікальної людини, живий острівець, віднайдений в океані часу...

Ще хотів би втішно зауважити, що на па­пір для цієї книжки не було зрубано жодного дерева. Він натуральніший, кращий і водночас дешевший. Про це подбав один із шанувальників моєї творчості за кордоном. Гадаю, Криничарові (а він для мене незаперечний авторитет) цей факт теж припав би до душі.

– Книга написана, пішла до читача. Що в нових задумах автора?

– Задумів вистачає, але задум – це мало що. Він має скристалізуватися у внутрішній стрижень, визріти до повноти цілості. Я ще не знаю достеменно, якою буде назва, перша фраза нової книги, проте вже знаю чим вона пахнутиме: солоною морською піною, скривавленим залізом, кригою самотності, гіркотою подвигу і фіалкою за дівочим вушком. Повірте, знати запах того, про що пишеш, це не так уже й мало.

– Ви, син Верховини, будете писати про море?

– Я завжди намагаюся писати про те, чого не знаю. Тоді з’являється свіжіть погляду. А авторська цікавість зазвичай передається й читачеві. Море я дуже люблю, мабуть, у минулому житті був рибою. Побував уже на восьми морях. Крім того, це не зовсім писання «про те, чого не знаєш». Я завжди пишу про одне – про себе. І для себе. Хай як дивно й смішно це звучить.

– Дехто, не применшуючи читабельності ваших творів, закидає, що в них недостатньо психологізму, типізації, чіткого пропису характерів.

– Такий мій стиль, стрій мого письма. Своє бачення естетики й поетики творчості я виклав у «Криничарі» через дуже цікавий образ маляра Жиги.

Я прибічник класичного романтизму. Це коли оперуєш не стільки художніми характерами, як художніми знаками. До цього літературного масиву належали Яновський, Гончар, Стельмах, Земляк і, до речі, Шевченко. Зображальними засобами мені близькі імпресіоністи. Моне, Матіс чи Сезан не прописували кожен листочок на дереві чи зморшку на обличчі.

Там, де хтось щось оповідає цілими блоками тексту, волію обійтися штрихом-метафорою. У мене метафоричне письмо. Власне, кожна з книг є прихованою ідеєю-метафорою. «Лис у винограднику» – «людина і Родина», «Вічник» – «людина і Природа, Вічність», «Криничар» – «людина і Справа». Хочеться  підняти й інші важливі речі: «людина і Подвиг», «людина і Етнос», «людина і Творчість». Мене все більше притягує постать Шевченка. Шукаємо в чужих текстах  алхіміків і пророків, коли в нас свій незбагненний алхімік слова і фарби, свій істинний пророк. Але література про нього навдивовиж пустенька, поверхова, з дешевою позолотою.

– Кому з письменників, колишніх і сучасних, хотіли б подарувати свої книжки?

– Мабуть, Сервантесу, Фіцджеральду, Павичу, Паустовському. Навіть якби вони їх не читали. І Миколі Лукашу – щоб почути його зауваги про лексику. Кращого знавця української мови я не знаю. Кожну нову книгу дарую Михайлові Слабошпицькому, Василеві Герасим’юку, Василеві Портяку, Анатолію Дімарову, Василеві Шкляру, Євгену Барану, Олегу Солов’ю і майже всім закарпатським колегам по Спілці.

– Про що, можливо, я не запитала вас у цьому інтерв’ю?

– Про те (сміється. – Авт.), чи люб­лю я Паоло Коельйо? Про це всі мене запитують. Мабуть, що не люблю. Волію читати оригінали філософських і духовних першоджерел, з яких Коельйо висновує свої повісті для читацького ширужитку.

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>