Тріскоче і дзвенить у «чорному кораблику», aбо Про те, що Михайлівська святиня XVII ст. мало кому показує

Надія Вишневська, "Старий замок"   2 червня 2012 12:32  24713741 014162
Тріскоче і дзвенить у «чорному кораблику»

Три дзвони має дерев’яна бойківська церква Святого Архистратига Михаїла, побудована у XVII столітті в селі Ужку на Великоберезнянщині. Один із них – старший за сам храм більш ніж на сто років. Тутешні кажуть, дзвін унікальний, історично дуже цінний, бо висить на дерев’яній основі, – таких сьогодні вже ніде уздріти. Лишилися тільки сучасні, на металі, виготовленому не раніше століття тому.

Ще з 1998-го церкву готують до номінації «Дерев’яні церкви карпатського регіону» у Списку спадщини ЮНЕСКО разом із гуцульською Вознесіння Господнього у Ясіні на Рахівщині. До цього реєстру претендентів потрапили по 8 святинь з Польщі та України (2 – із Закарпаття, 2 – з Івано-Франківщини, 4 – зі Львівщини). Уже всередині наступного року стане відомо, бере ЮНЕСКО церкву під свою опіку чи ні.

Спорудили Михайдівський храм ще 1745-го трохи вище від траси на невеличкому пагорбі. Будувало все село, а керували процесом майстри Павло Тонів із сусідньої львівської Бітлі та Іван Циганин з Тихого. Уся церква – тризрубна й триверха, з бука та ялини, замість гвіздків – дерев’яні кілочки, покрита ґонтом. Зовні формою й кольором нагадує чор­­ний кораблик, тож так у народі її й стали називати. Чорна, бо змазують шинґлі переробкою машинної оливи. Це, за словами Ужоцького сільського голови Михайла Лешка, зовсім не шкодить святині, навпаки: олійний шар ніби консервує дерево, й під час негоди вода ковзає по ґонту, не просочуючись.

«Бляхова чума» будівлю не взяла – Михайло Лешко каже, ужчани намагаються робити все, аби зберегти свою сільську історичну принаду.  Поряд блакитніє двоярусна дзвіниця 1929-го, на жаль, у блясі. «Ще з тих років будівлю вірники фарбують у світло-блакитний колір, – пояснює пан Михайло. – У християнстві ця барва символізує небо. Нам робили зауваження щодо непривабливого вигляду церковної дзвіниці. Але що маємо вдіяти? Це традиція, так заведено у вірників».

Саме тут, у блакитній дзвіниці, і причаїлися три калатала Михайлівської святині. Найстарший, литий 1638-го, віком випередив саму церкву більш ніж на сто років. Має дерев’яні скоби, у його братчиків поряд – залізні. «Той, котрий старший за храм, – історична цінність, такого вже ніде не побачити. Інші два – сучасні, бо скоби мають залізні. Чи то дзвони, виготовлені спеціально для нашої церкви, чи звідкілясь привезені й подаровані – нема інформації», – каже Михайло Лешко. Такі сакральні калатала, за дослідженням учених, мають цілющий вплив на людські органи, бо збігаються з коливаннями нейронів головного мозку.

На горищі ж самої церкви, як піднятися східцями, інша цікава реліквія: тріскотник. Нагадує величезний дерев’яний ящик з решіткою. Виготовлений з ліщини та ялини ще як церква будувалася. Як повернути ручку – гуркоче так, що аж у вухах тріщить. Інструмент використовують лише раз на рік – за тиждень до Великодня. Тоді він замінює дзвони, у які калатати, за традицією, не можна. Коли паски вже спечуть і посвятять, трісктоник більше не потрібен. Хто зробив таку чудо-гуркалку – точно не відомо. Ймовірно, каже Михайло Лешко, ті самі майстри, що звели й Михайлівський храм. Самі ж тріскотник і дзвони мало хто з відвідувачів церкви бачив та й узагалі не знає про їхнє існування – такі реліквії в закарпатському Ужку бережуть. 

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>