В’язні палацу Ковнера

Минуло 70 літ від часу подій засудження юних націоналістів у Мукачеві

Наприкінці липня минуло 70 років із часу так званого Ковнерівського  процесу – суду над молодими закарпатцями, котрі прагнули від’єднати наш край від Угорщини. Проходив суд у мукачівському занедбаному нині палаці Адольфа Ковнера, через що й отримав таку назву. Ця будівля стала для молодих націоналістів в’язницею, де вони зазнали страшних фізичних і моральних знущань.
 Били палицями по стопах
А почалося все з подій Карпатської України. З березня і до кінця 1939-го року за участь у протистоянні угорській владі або за намовами на Закарпатті, за статистикою Міністерства внутрішніх справ Угорщини, було розстріляно, повішено чи закатовано до смерті понад 4,5 тисяч осіб, переважно верховинців. Улітку 1940 року про все це говорилося на засіданні крайової ОУН, яке проходило в Хусті на квартирі міського юриста Миколи Бандусяка. Особливу відзнаку на тих зборах отримали Дмитро Бандусяк, Маруся Бісун, Іван Романець, Михайло Човганин та Михайло Орос за те, що в річницю проголошення незалежності Карпатської України вивісили синьо-жовтий прапор на Хустському замку.
У заплавах Тиси у Вілоку та інших поселеннях ще продовжувалися пошуки тих, кого по 4-5 чоловік неподалік Красного поля зв’язували дротом і кидали в бурхливу річку.
У 1941-1942 роках у підпільних організаціях національно-визвольної боротьби, підпільних бібліотеках української історичної та художньої літератури молодь уважно вивчала історію, відзначала гучні дати, річниці самостійності України. За рівень підготовки молоді відповідали Андрій Глуханич, Михайло Орос та Василь Маркусь.
Арешти студентів розпочалися з січня, а активізувалися ближче до липня 1942-го. Ув’язнювали людей у палаці Адольфа Ковнера в Мукачеві, де, врешті, опинилося понад 150 душ, у тому числі 16 селян із Тячівщини, Іршавщини, Перечинщини та Ужгородщини. Таке, коли невеличка кількість людей розпочинає боротьбу за своє національне визволення без врахування власних сил і без думок про кінцеве вціління, не раз траплялося у світовій історії. Згадати хоча б тих же 300 спартанців, юних оборонців на станції Крути, наших героїв на Красному полі. 
В’язням палацу Ковнера теж довелося пережити багато мук. Ті, кому вдалося вціліти, не раз згадували про неперевершених садистів, які страшенно мучили молодих націоналістів, однак не почули з їхніх закривавлених уст нічого «цінного». Розповідали, що в’язнів били палками по голих підошвах та череву. Особливо мужньо переносили знущання Іван Сочка, Маргарита Бабота, Іван Пагиря. А один із ватажків молоді, Андрій Глуханич, примудрився спланувати й реалізувати свою втечу з палацу Ковнера. Із заміських кукурудзяних плантацій він дістався до самої Австралії, де працював над консолідацією української громади та збирав матеріали, які згодом видав у фундаментальній книзі про голодомори в Україні «Злочин».

 Багато хто з «ковнерівців» став духовним отцем

 Суди над притягнутими до відповідальності проходили 17 та 22 липня 1942-го. Найбільші строки тюремного ув’язнення отримали Михайло Габовда, Дмитро Бандусяк та Андрій Цуга – їх позбавили волі на 10-11 років. Однак незабаром єпископ греко-католицької церкви Закарпаття Олександр Стойка звернувся з проханням про помилування засуджених до регента Угорщини Міклоша Горті, тож в’язнів згодом випустили з табору неподалік Уйпешта.
Багато хто з колишніх ковнерівців та їх прибічників після цих сумних подій почав готуватися або ж продовжувати свою підготовку, аби стати отцями духовними. Серед таких був майбутній єпископ Мукачівсько-Ужгородської греко-католицької єпархії Іван Маргітич, автор багатьох літературних праць Степан Пап, духовні отці, котрі працювали в США, Йосип Данко та Юлій Кубіні.
Чимало колишніх «ковнерівців» уже з кінця 1944 року вливалися у нову боротьбу – антибільшовицьку. З них п’ятеро були розстріляні уже в перші роки протистояння. Надалі багато хто працював над пошуком архівних матеріалів, працював у «Просвіті». Це, найперше, Михайло Шваб, котрий нині вже на 91-му році життя, але продовжує активно підтримувати добрі починання просвітянської організації. На особливе слово вдячності заслуговують доктори історичних наук, професори Василь Маркусь та Василь Худанич, котрі активізували пошук архівних матеріалів про ці героїчні події в історії Закарпаття та видали кілька книжок на цю тему.
Загалом, Ковнерівський процес цікавий тим, що був одним із виявів боротьби закарпатців за свою долю. Звичайно, і до цього наші краяни ставали до зброї за краще життя, зокрема у повстанні Дьєрдя Дожі 1514 року або під час визвольної війни 1703-1711 років під проводом Ференца Ракоці II. Однак то були війни за чужі інте¬реси, а тут закарпатці взялися за вирішення власної долі, проявивши людську гідність і справжню силу духу.