Співак Микола Повод: «Зірок вистачить на всіх, треба лише дотягнутися до своєї»

Олександр Ворошилов, "Старый Замок"  8 лютого 2012 10:17  10015522 35777
Співак Микола Повод: «Зірок вистачить на всіх, треба лише дотягнутися до своєї»

 Останнім часом закарпатці впевнено штурмують столицю. І «беруть», у першу чергу, своїми талантами. Серед таких і мукачівець Василь Козар, який став переможцем сезону «Танцюють всі». Молода співачка Рената Штіфель опинилася у двадцятці національного відбору «Євробачення», а Ангеліна Моняк вразила і глядачів, і суддів своїм співом на «Голосі країни».

Берегівчанина Миколу Повода важко назвати новачком. Бо багато чого вже досягнув у житті: є успішним підприємцем, головою обласної федерації боксу, довелося навіть деякий час обіймати посаду заступника міського голови. Однак нещодавно здивував багатьох – у Києві відбулася презентація закарпатського виконавця, який співає у стилі «класичний шансон». Нині Микола готується до запису дебютного альбому, зйомок кліпу та сольних виступів по всій країні.

«Коли болить, тоді краще пишеться…»

– Знаю, що перша твоя перемога – на обласному конкурсі «Слава за гривню», який організувало декілька років тому мукачівське телебачення «М-Студіо». Це додало впевненості?

– Так, конкурс був доволі цікавим. Бо зібрали в одну купу не «профі», а переважно аматорські колективи з усього Закарпаття. Такі заходи об’єднують людей, надають можливість перевірити себе, власні сили. Головне, що про мене, як про виконавця авторської пісні, тоді почули, і навіть стали запрошувати на корпоративи, концерти…

– А потім вирішив підкорити і столичну публіку?

– Одного разу зрозумів, що необхідно їхати до Києва, якщо хочу далі розвиватися. Адже тут я все вже спробував... Декілька разів був у столиці, зустрівся з друзями, потім із їхніми друзями. Адже хороші зв’язки також багато чого вирішують. Плюс – щасливий випадок, удача. Виступав в одному з київських клубів, де мене дуже тепло прийняли. Потім представили людині, яка зацікавилась моїм талантом – продюсеру Армену Мартиросяну. Розговорилися, і Армен сказав:  будемо з тобою працювати. Для мене видалося досить дивним, як можна за п’ять хвилин усе вирішити? Мабуть, підкупило те, що я співаю саме свої, авторські, пісні, бо в наш час це вже неабияка рідкість.

– Твій нинішній імідж досить незвичний для української естради…

– Над моїм сценічним типажем довго не розмірковували. Буквально одразу було обрано стиль 30-40-их років ХХ століття: костюм, капелюх, «метелик». Мені він завжди імпонував. Вже у юнацькі роки я віддавав перевагу строгим костюмам. Плюс мої пісні – вони підходять під цей образ, образ зрілого чоловіка.

– Що вже вдалося зробити?

– Записано на студії близько десяти треків. Перша моя презентація як виконавця (і в деякій мірі майбутнього повноцінного альбому) відбулася у відомому столичному клубі «SkyBar». Це такий порядок «входу» у шоу-бізнес: спочатку потрібно представити себе, презентувати власну творчість. Далі – потрапити на телеканали, радіо, а тут без журналістів виконавцям ніяк не обійтися. І перша оцінка творчості – найважливіша. Бо одразу бачиш та відчуваєш реакцію глядачів. Після презентації мене запросили на радіо «Голос Росії» – у прямому ефірі мої пісні вперше почули в Америці, Європі. Крім того, піснею у моєму виконанні «Це моя країна» (на слова Олени Мельник) серйозно зацікавилися. Декотрі вважають, що в неї є шанс стати неофіційним «гімном» української молоді. 

– Ти вже трохи «поварився» у столиці. Якими були перші враження?

– Звісно, це велике місто, де можна зустріти багато цікавих і розумних людей. Але і себе я там не втратив – навпаки, почуваюся, так би мовити, у своїй тарілці. Адже мені конче не вистачало спілкування з творчими особистостями – і письменниками, і митцями, і поетами. Їм так само дуже боляче за те, що відбувається з нашою країною. Разом ми неодноразово усе переосмислюємо – і ці думки згодом лягають на папір або на полотно. З іншого боку, коли болить, тоді краще пишеться...

«Шкільні іспити складав під гітару…»

– Миколо, а коли ти почав співати?

– Мабуть, почалося все, як і в багатьох, у ранньому дитинстві, коли я вперше заспівав для гостей «Катюшу». Мій батько має музичну освіту, грав у духовому оркестрі на кларнеті. У школі мені до рук потрапила гітара – вчився грати самостійно, акорд за акордом. А потім у випускних класах уже виступав. Причому, навіть на іспитах. Так краще запам’ятовував вірші класиків – Пушкіна, Лермонтова, співав їх під гітару. Мені таку «самодіяльність» дозволяли. А нещодавно у районній друкарні розшукали стару газету, де йшлося про міжшкільний конкурс, в якому я став переможцем із піснею на афганську тематику.

– Чому саме афганська тематика?

– Тому що друзі служили в Афгані. Я вчився тоді у школі, а вони гинули в чужій країні від чужих куль. Мій близький товариш, Олексій Сергачов, був особистим охоронцем відомого генерала Громова. Вісім років він прослужив у Афганістані й останнім покинув ту землю. Приємно було побачити у новинах, які транслювалися на весь світ, нашого берегівського хлопця поруч із генералом, коли вони перетинали останній міст на танках та БТР-ах. Відповідно, я чув розповіді, знав багато подробиць, які тоді не розголошувалися, – і згодом народилося декілька пісень. Так само і військова тематика, але це вже від дідуся – героя Великої Віт­чизняної... Історія, минуле – для мене дуже важлива тема. Намагаюся жити за аксіомою: «Стався до людей так, як хочеш, аби ставилися до тебе».

– Як пишеш вірші? Що надихає?

– Перші вірші написав у школі, як-от: «По улицам нашим просто так не пройти. Ямы, окопы, как во время войны...» Вже тоді мене хвилювало не лише кохання, а й якість міських доріг, по яких ходять на підборах наші жінки. Вже два роки готую до друку свою книжку – вона вже була зверстана, однак я її ще не видав. Бо постійно додавав щось нове, виправляв старі тексти. Нині маю близько восьми десятків власних віршів-пісень. Ще «у процесі» – до двадцяти.

Для мене важливо, аби мій слухач переживав, пригадував щось зі свого життя. Тому головне для кожного митця – бути щирим, бо люди одразу відчувають фальш...

– Зараз відчувається сплеск інтересу до бардів, виконавців авторської пісні, які співали від душі на суспільно важливі теми. Зокрема, до персони Володимира Висоцького. Це тому, що люди втомилися від попси, яка заполонила ефір?

– Особистість Висоцького завжди цікавила людей. Дивно, що про нього зняли першу художню стрічку лише зараз. Адже його визнають як одну з найбільших особистостей часів СРСР, які вплинули на загальну думку, на культуру народу. Якщо у Голівуді вже про всіх відомих персон є фільми, то в нас – і в Росії, і в Україні – про багатьох талановитих земляків навіть не знає молодь. У мене була мрія записати альбом пісень Висоцького у власній обробці для «покоління Третього тисячоліття», однак мене дещо випередив Григорій Лєпс.

«Є речі, які слід робити, не думаючи про якусь компенсацію»

  – А коли почав займатися боксом?

– Ще у шкільні роки. Займалися, де доведеться – секції не працювали. Бокс – жорсткий вид спорту. Там не можна «сачкувати», лінуватися. Є лише два варіанти: ти або виграв, або програв. Настали 90-ті роки – складний період для країни, для багатьох українців, для мене зокрема. З’явилася приватна власність, перші підприємці... Тоді «померли» заводи, диплом про освіту став нікому не потрібним папірцем. Спортсмени нерідко йшли в охоронні структури, аби «захищати» чужий бізнес від зазіхань. Одне слово, страшний був час. І дуже шкода, що багато хороших хлопців мого покоління зламали власні долі або просто пішли у небуття...

І тут – несподівана новина: саме мене обрали головою обласної асоціації. Звісно, не міг відмовитися, бо на мене розраховувало багато людей. Практично 18 років Закарпаття жило без боксу. Нині у кожному місті є секція, є свої чемпіони – і це все завдяки зусиллям тренерського складу, людей, які закохані у цей вид спорту. Наразі, у зв’язку з тим, що підписав кон­тракт із продюсером і працюю переважно у Києві, змушений передати обов’язки в інші руки.

– Про щось жалкуєш у житті?

– Чесно – ні про що. Є в моїй пісні такі слова: «Лишь обидно чуть-чуть за тех, кто не понял меня». Звісно, були і в моєму житті помилки. Для мене тепер найстрашніше не власне сама помилка, бо всі ми помиляємося, а те, щоб не повторювати її. Ми дорослішаємо, відповідно повинні робити певні висновки. Я переконаний, що творчий потенціал закладений у кожній людині – хтось співає, хтось малює, хтось заробляє гроші і допомагає талантам. Це теж дар!

– Побутує така думка, що у шоу-бізнесі все вирішують лише гроші.

– Так, гроші вирішують багато. Але не все. Шуткую іноді: «Жив би без грошей, але без грошей не прожити!» Мені допомагають мої друзі, родина. Цей рік буде дуже важливим. Фундамент закладено. Тепер дописується альбом, у планах – відеокліп на пісню «Вы даны мне судьбой...». Таку назву має і моя збірка віршів. А далі – виступи. Ну і, звісно ж, підготовка до сольного концерту, на якому, думаю, зможу розкритися сповна. Крім того, декілька пісень буде виконано під гітару.

– У твоїх планах було відвідати в’язницю і заспівати перед засудженими...

– Проект відбудеться. Вже навіть надрукована афіша. Виступ запланований у Києві, на «Лук’янівці». Ще влітку я познайомився з київськими ченцями, після чого ми домовилися про виступ. Є речі, які слід робити, не думаючи про якусь компенсацію. Серед людей, які перебувають за ґратами, багато хто змінюється, і всі вони потребують підтримки. Насамперед духовної. У них теж є сім’ї – матері, дружини, діти. Для мене буде за честь зробити такий крок.

– Як сім’я зараз реагує на тривалі поїздки?

– Моя дружина Моніка, мабуть, мене розуміє. Вона знає, що я дуже відповідально ставлюся до своєї роботи. І для мене неважливо, виступатиму перед однією людиною або ж натовпом. Тому працюю практично щодня.

– Не лякає «загубитися» у столиці?

– «Вовка боятися – ...» Думаю, що завжди буде певне коло людей, які мене слухатимуть. Я не ганяюся за модою. Співаю для тих, хто мене розуміє. Головне – чітко знати, чого хочеш...

Намагаюся не прогинатись. Можливо, когось дещо шокує моя прямолінійність. Але багатьом це подобається. Вважаю, потрібно просто бути чоловіком і тримати своє слово...

«Зіркові» амбіції мене теж не лякають. Я вже давно не хлопчик, мене знають багато людей, бо ж і обіймав чимало відповідальних посад, у тому числі заступника міського голови Берегова. І ніколи не змінювався, залишався самим собою... Та й «зірок вистачить на всіх, треба лише дотягнутися до своєї».

Закарпаття на Київ не мінятиму. Хоча і маю квартиру в столиці. Поки що не бачу сенсу кудись переїжджати. Закарпаття – це моя батьківщина, тут усе мені рідне. Мої друзі, родина і сподіваюся – найвідданіші шанувальники. Саме для них і живу, і співаю.

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (3)

nati  21.09.13 22:01

браво! море оваций! всех благ!


ФЕДОР  09.01.13 9:58

УДАЧИ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!


Vikt  15.02.12 12:39

Молодец, Коля! Удачи!

Всего комментарів 3
]]>